Як впливає децентралізація на освіту в селі, і чому там бояться словосполучення “опорна школа”

Воле-Баранецька ОТГ виникла у 2015 році, однією з перших в Україні. “Коли ще ніхто не знав, як ті ОТГ мають виглядати”, – можна тут почути.

Розташована в кутку на межі трьох районів на Львівщині, вона налічує близько шести тисяч мешканців. Під її крилом опинилися НВК (І-ІІІ ступенів), п’ять шкіл І-ІІ ступенів і одна початкова школа (філія НВК).

Серед шести директорів цих шкіл всього двоє були не пенсійного віку – Микола Кінаш (його колишнє місце роботи тепер понижене до І ступеня, він очолює відділ соціально-гуманітарної політики в ОТГ, не має підлеглих і не вважає це проблемою) і Сергій Пазюк (директор баранівецього НВК, який він називає базовою школою для змін).

Саме ці двоє драйвують процес освітньої децентралізації у своїй ОТГ і діляться з НУШ досвідом економії коштів, безболісних кадрових скорочень і формування освітньої спільноти.

Зміни, які не зачеплять

Наша освітня “екскурсія” з Сергієм і Миколою розпочинається з села Воля-Баранецька і тутешньої школи І-ІІ ступенів. Рівною дорогою, якої тут раніше не було. Сергій пояснює: територія віддалена від райцентру, тому до створення ОТГ ніхто не поспішав давати сюди кошти. Так само було зі школою.

“Вона стоїть тут, а ми чули: “Вас фінансують з району і громаді це недотично”. Як тільки школа перейшла на баланс сюди – вікна поміняли за два роки. І двері. Котел твердопаливний поставили за два місяці. А я у себе в школі будував котельню два роки”.

Сергій Пазюк

Про розподіл коштів на ремонт Сергій має окрему історію: щоб визначити кому вони більше потрібні й терміновіші, довелося організувати автобус і возити батьків з вчителями по школах. Інколи навіть сусіди по селах не знали, що в котромусь з приміщень давно тече дах і чекати просто немає змоги.

Директор школи у Волі-Баранецькій Іван Михайлович береться перераховувати зміни, які сталися в школі за минулі два роки.

“Частково відремонтували спортзал. Придбали п’ять ноутбуків, музичний центр…”

(Сергій уточнює, що 450 тисяч гривень з обласного бюджету вирішили розділити між школами пропорційно – в залежності від кількості учнів. Що саме купувати – визначали директори). Іван Михайлович радості від оновлень не бачить, каже, набридло постійно у когось щось випрошувати.

Іван Михайлович

“Якщо чесно, – видихає чоловік, – і реформа мене вже не зачепить. Але працювати і робити то, що там написано, треба буде. Мені 60-ка вже минула. Вже надоїдає. Все життя в освіті. Я би думав, як привити дітям інтерес до навчання. А вони – “якість освіти”. Яка якість, якщо ніхто не хоче вчитися?”.

“Але зараз якраз має змінюватися підхід до навчання”, – зауважую.

“Як ЇМ то вдасться – хто його знає… Час покаже”, – зітхає.

“Їм – то кому, Михайлович?”, – Микола Дмитрович ледве не скрикує.

Два мільйони економії

Наша наступна станція – Баранівецький НВК, в якому директорує Сергій Пазюк. Найбільше за свою педагогічну кар’єру чоловік заробляв, коли два роки “сидів” у декреті і ставив по селах супутникові антени. Згадує і сміється. Позаду в нього ‒ робота вчителем захисту вітчизни, інформатики, й у відділі освіти.

Сьогодні – його директорський кабінет єдиний у школі, який залишився без ремонту, його учні самі обирають покарання за шкільні гріхи, кожен вчитель користується електронною поштою, більшість – мають сторінки у фейсбуці.

Сергій для своєї школи радий шукати можливості й інновації.

Наприклад, перша мультимедійна дошка з’явилася тут у 2011 році, а кабінет, в якому це сталось, став місцем вчительських баталій. Тепер у кожному класі є ноутбук, проектор або телевізор.

“Інколи Сергій переглядає фінансову звітність київських шкіл і дивується, коли бачить, що за чистку акваріумів там можуть віддати 24 тисячі”.

Wi-Fi з’явився ще раніше – у 2007, коли діти ще не дуже знали, що таке мобільні телефони.

А через вісім років учнівські гаджети стали настільки крутими, що директор задумався: навіщо змінювати комп’ютери на новіші. “Давайте розкинемо Wi-Fi по класах і будемо підключати дітей”, – запропонував. З доступом експерементували: щодня на дітей чекало запитання, відповідь на яке було паролем до мережі.

Однак на уроках дітям дозволено працювати тільки в навчальних додатках. Порушиш – і вчитель може забрати телефон. Шумиш на уроці – отримуєш додаткове завдання або стаєш на місце вчителя. І ці правила діти встановили самі за допомогою онлайн-голосування (голосували всі охочі).

Сергій крокує коридором і вказує на розфарбовані в різні кольори стіни: “То теж була ідея дітей – змінити вигляд школи. І за літо ми її перемалювали. Раніше вона була, як лікарня”.

Ремонт зробили за кошт одного з випускників. З батьків грошей Сергій не збирає, натомість залучає місцевих спонсорів. Каже, проблем нема: хто шукає, той завжди знаходить. Щоправда інколи він переглядає фінансову звітність київських шкіл і дивується, коли бачить, що за чистку акваріумів там можуть віддати 24 тисячі.

“Я собі навіть ремонт не можу дозволити за стільки. Якщо десять (тисяч, – авт.) назбираю – то гора”.

Якщо заглянути до кабінету інформатики, в одному з кутків можна натрапити на розкладений на деталі робочий системний блок – діти можуть складати й розкладати його, таким чином вивчаючи будову комп’ютера. Подібну інтерактивну зону Сергій пропонував зробити в кожному класі. Агітував кожного вчителя придумати свою і податися школою на GoFundEd (плфтформа для збору коштів для шкільних проектів), щоб назбирати грошей на реалізацію. Але вчителі не підтримали.

“Не лягла їм та ідея. Такий маленький саботаж”, – резюмує.

Одразу біля НВК бачимо купу деревини. “Оце – наша незалежність, – радіє Сергій. – Є дрова – сплю спокійно. А автобуси?, – директор переводить погляд. По ОТГ курсують три шкільні автобуси, які довозять до шкіл 90 учнів, а за потреби – вчителів і бібліотекарів.

Автобуси – то завжди був мій головний біль. Було таке, що діставав зарплату і платив за бензин. Було, що батьки помагали, депутати. А тепер я забув, що таке заправки. За два роки сільрада не зірвала жодного рейсу.

За всі роки ми звикли, що школі ніхто нічого не дає. Санстанція приїжджає, нема миючих засобів – ти винен. Не засновник – бо він має сто шкіл. Куди йому до твоєї. Але тепер засновник – сільрада. Вона, звичайно, не може все й одразу. Треба порціями. Найважче з директорів витягнути це бачення: ось, ти маєш школу – що ти хочеш? Скільки вогнегасників, мийних засобів? Хтось має це все порахувати”.

З таким формуванням стратегії допомагають шведи (шведсько-український проект “Підтримка децентралізації України”).

“Вони показують, що громади не можуть жити абияк. Бо тоді починається паніка. Нам, наприклад, на початку не вистачило трохи більше трьох мільйонів на зарплату вчителям”, – згадує Сергій.

“Ми з головою (сільради, – авт.) їздили до Львова, просили, – до розмови приєднується Микола Дмитрович. – Львів дав 800 тисяч. Лишалися ще гроші на зарплату працівникам сільради, голова сказав все вчителям віддати. Були дуже тяжкі часи… Коли створювали ОТГ, ми не розуміли, що то є. Прожили півроку, визнали, що уявляли все це трохи інакше”.

Микола Кінаш

“А тепер ми перейшли на енергозберігаючі технології і маємо на цьому до двох мільйонів гривень економії“, – зауважує Сергій.

Не дурити одне одного

Ще одна економія в ОТГ: оптимізація роботи бібліотек. Хтось пішов на пенсію, десь змінили графік роботи. Так вдалося зекономити п’ять ставок.

Бібліотекарка Леся Богданівна працювала у Волі-Баранецький сільській бібліотеці. Зараз має чотири години там і чотири – у школі. Зарплата її тепер менша, але вона не нарікає.

“В мене там, – каже про сільську бібліотеку, – холодно. Нема опалення. Вас це дивує…, – усміхається. – Але нормально. За тридцять років моєї роботи всього два роки опалювалося. Якось була перевірка зі Львова, ще коли ми були в системі. Питалися, як я працюю. Бо там грибок. Я, буває, задихаюся…, – помовчить трохи, а потім махне рукою. – Але якось буде. Аби здоров’я”.

Бібліотекарка Марія вже рік працює так само на два місця в іншому селі ОТГ замість колеги, яка вийшла на пенсію. “В сільській бібліотеці холод, дитяча література застаріла, учням цікавіший інтернет…”, – перелічує. Чи хотілося б Марії щось змінити? “Нової літератури хотілося б, – каже. – А так… не знаю, що вам відповісти. Ще не думала”.

Бібліотекарка Марія

Всього в ОТГ вісім бібліотекарів. Коли почали роботу в новому підпорядкуванні, дехто допитувався: “Скільки має бути відвідувачів?”, ‒ сміється Сергій. Радив писати стільки, скільки є насправді. Не вірили: “А як хтось приїде?”.

“Вони не готові, що все на місці, в ОТГ. Кого ми будемо дурити? Одне одного?”

Опорне табу

Хоча Баранівецький НВК, в якому працює Сергій Пазюк, розрахований на триста учнів, зараз тут навчаються 154.

Ця школа не є опорною. Хоча в перспективі таку можливість тут не відкидають. Щоправда, поки ніхто про це не говорить, бо опорні школи у вчителів асоціюються виключно зі скороченнями. “Я був директором школи і розумів прекрасно, що її треба закривати. Але не міг того казати”, ‒ наводить приклад Микола Дмитрович.

Ми відвідуємо в ОТГ школу за школою. Маленькі й ще менші: одна з двох молодших помістилася в хаті на чотири кімнати, дихає парким теплом.

“Одна з двох молодших шкіл помістилася в хаті на чотири кімнати”

Коли мова заходить про опорну школу, вчителі насторожуються.

“Я рахую, що буде бардак. Толку мало”, – каже одна з вчительок.

“У нас бази нема! Дороги нема. То не так скоро”, ‒ підтримує інша.

“А з самою ідеєю згодні?”

“Нам і так добре. Там буде багато дітей. Не буде стільки уваги. Не можна всіх опитати. У нас тепер є інтернет, комп’ютери. Як у нас є шість дітей (у класі, – авт.) – вчителька бере один комп’ютер і проводить урок. Не гірше, ніж там”.

Зрештою вчителька звертається до свого класу:

“Діти, вам подобається у нашій школі?”

“Та-а-а-а-к”, ‒ в унісон і миттєво відповідають шестеро учнів.

“Ви б хотіли їздити до іншої школи?”

“Ні-і-і-і”, ‒ так само швидко летить відповідь.

“Ось бачите!”, ‒ переможно підіймає брови вчителька.

В іншій школі вдається поговорити з двома дев’ятикласницями. Після того, як їхню колишню школу понизили до І ступеня, вони доїжджають сюди шкільним автобусом. Десятихвилинна поїздка, кажуть, не втомлює. Тепер їх у класі не двоє, а восьмеро, але це для дівчат не така велика зміна, як нормальна кількість уроків. Раніше їх було щодня лише по три.

Після роз’яснень, що таке опорна школа, одна з учениць каже, що погодилася б на трохи довше доїжджання заради кращих умов і якості навчання, інша каже, що все добре і так. Обидві планують вступати кудись після дев’ятого.

Щоб реорганізувати школу (понизити до І ступеня), в якій вчилися ці дівчата, пригадує Микола Дмитрович, йому знадобився рік:

“Треба розуміти, що ні наказами з Києва, ні звідкись зверху – школу в селі не закриєш. Треба працювати з громадою, дітьми, вчителями. Бо це вчителі не хочуть закривати. Коли ми пояснили їм, що у разі співпраці, ми забезпечимо їх роботою – все вдалося. Ми не звільнили жодного. Семеро пенсійного віку пішли добровільно. У нас була акція – хто йшов, тому премію давали і з почестями проводили.

Так одну школу ми закрили майже безболісно. Тепер ось у філії НВК (І ступеня, – авт.) одинадцять дітей залишилось. П’ятеро наступного року йдуть в п’ятий клас”.

Сергій вже розмірковує, що робити. Був в Нідерландах, вивчав тамтешній досвід. Має план не об’єднувати школи юридично, а запросити молодшу до свого приміщення.

“Діти самі захочуть приєднатися. Бо вийдуть на перерву двоє з класу, а там буде такий самий клас з 16-ма дітьми. Так учні зроблять справу за нас. Взагалі питання про опорну школу – не в матеріальному забезпеченні. Це зміни в голові мають бути”.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото автора