“Якщо це твоє, то знайде тебе скрізь”: історія освітянки з Бучі, що зараз вчить українських дітей у Болгарії

Буча була окупована російськими загарбниками понад місяць. У перший день повномасштабного наступу, 24 лютого, у місті вже стало небезпечно: поруч обстрілювали аеропорт у Гостомелі, над містом літала ворожа авіація, російські війська намагалися зайти в місто, щоби далі рухатися до Києва.

Після звільнення Бучі 31 березня всі були вражені тим, що тут накоїли окупанти: кадри із розстріляними та закатованими мирними жителями, а також світлини спаленої ворожої техніки на Вокзальній вулиці облетіли весь світ.

У центрі міста, поруч із вулицею Вокзальною, працює Бучанський ліцей № 4, який був в епіцентрі подій та став прихистком для містян під час окупації. У ліцеї міститься найбільше в Бучі укриття, у яке вчителі почали зносити ліки, воду та стільці за кілька днів до російського вторгнення.

Вчителька початкових класів Наталя Самійленко ще за тиждень до 24 лютого запитувала в директорки ліцею про дії закладу та вчителів на випадок можливої повномасштабної війни. Тоді просила не сприймати її слова як нагнітання ситуації чи “панікерство”. Жінка з дитиною вирвалася з міста в ніч на 25 лютого. Своїх третьокласників довчала дистанційно, а зараз вчить українських дітей, які виїхали з родинами до Болгарії.

“Новій українській школі” Наталія Самійленко розповіла про те:

• як вчителі готували Бучанський ліцей до вторгнення;
• як учні та вчителі завершували навчальний рік дистанційно;
• як працює нова школа для українських дітей у Болгарії.

ВИЇЗД ІЗ БУЧАНСЬКОГО ПЕКЛА В… МАКАРІВСЬКИЙ РАЙОН

Наталія Самійленко пригадує, що задовго до 24 лютого її не покидало внутрішнє хвилювання, тож вона поговорила з директоркою про підготовку до воєнної загрози. У понеділок, 21 лютого, школярів ознайомили з укриттям та правилами поведінки в ньому. Для вчителів підготували інструкції, як діяти в разі небезпеки, а також позносили з усіх класів в укриття аптечки, воду та стільці. Уранці 24 лютого директорка ліцею повідомила в шкільному чаті, що почалася повномасштабна війна, уроків не буде, а школа працює як сховище.

“Наша школа розташована в центрі міста, а мій будинок стоїть через дорогу. Зранку в мене був такий стан, що годину сиділа на підлозі, – пригадує Наталія. – У шкільне укриття пішли під вечір, десь після 17:00, бо стало страшно перебувати вдома. У той день бомбили Гостомель, а це буквально за 2 кілометри від нас. Багато вчителів жило в гостомельському гуртожитку, у який теж прилетіло 24 лютого. Колеги, які жили там, були в шкільному укритті із 7 ранку.

В укритті між людьми стало якось легше. Але все одно над нами літало, свистіло й бахкало. Я сиділа, дивилась, як люди приходять сюди з ковдрами, лаштуються на ночівлю, директорка рахує кількість людей (бо бучанська церква мала принести вечерю), і не вірила своїм очам”.

За Наталею із дитиною приїхав автівкою брат із Києва. Прохання сестри переночувати хоча б ніч у сховищі брат відкинув і дав 10 хвилин на збори.

“Брат приїхав якраз між бомбардуваннями Гостомеля, нам дивом вдалося вирватися із Бучі. Їхали полями, уже скрізь стояла тероборона, на вулиці ніч… А їхали ми до батьків, які живуть у Макарівському районі, уявляєте? Через пів години після нашого приїзду прибули ще родичі з Києва й забрали малого в Тернопільську область. А я залишилась із батьками.

За шість кілометрів від нас уже велися бої, бо росіяни пішли через Макарів у бік Житомирської траси. Здригалися хати так, що ми навіть лягали спати не роздягаючись. Через кожну хвилину підійматися, щоби йти в погріб, але й вийти з будинку було страшно, бо навколо літали “гради” й низько над хатами кружляли вертольоти”, – розповідає Наталія.

На щастя, до батьківського села бойові дії не дійшли. Та коли трирічні діти знайомих почали говорити дорослим, що шум із вулиці – це не грім, а танки, вирішили їхати далі. Разом із друзями Наталя поїхала на захід України.

“У дорозі провели 9 годин. Нас доволі швидко пропускали, бо в машинах були діти. Тероборонівці навіть давали через вікна яблука для дітей. Їхали манівцями, якомога далі від важливих військових об’єктів, боялися, щоб не прилетіло туди та не зачепило нас“, – згадує вчителька.

ОПЛАТИТИ ВИЇЗД ВЧИТЕЛІВ ДОПОМОГЛА ВЛАСНА КРАМНИЧКА ПОСУДУ

Півтора місяця освітянка жила в Путилі на Буковині. Почула від знайомих про програму підтримання українських біженців у Болгарії. Саме до цієї країни 12 років поспіль вчителька возила на літній відпочинок своїх учнів.

“Нам треба було тільки оплатити дорогу. Я написала своїм вчителям, що кому треба виїхати з Бучі, Ірпеня, Чернігова та немає де перебути – збираймося. Якщо не зможете заплатити за автобус, будемо щось вирішувати. Автобус має 55 місць, а назбиралося 45 осіб: це 10 родин вчителів та кілька батьків із дітьми зі школи. Дехто з колег не міг заплатити за дорогу, тому всієї суми в нас не було”.

До війни Наталія відкрила онлайн-крамничку в Instagram, як хобі, та продавала емальований посуд. Постійні покупці крамнички зібрали додаткові кошти на оплату переїзду до Болгарії й в такий спосіб вдалося перекрити нестачу. До кінця літа жінки з дітьми мешкали в готелі безоплатно. А далі треба було вирішувати – чи шукати щось у Сонячному березі, чи повертатися додому, бо шкільні адміністрації просили вчителів визначитися, чи будуть ті працювати в новому навчальному році. Більшість жінок повернулися додому.

“МОЯ ВУЛИЦЯ ПОРУЧ ІЗ ЦЕРКВОЮ, БІЛЯ ЯКОЇ БУЛИ БРАТСЬКІ МОГИЛИ…”

Щоби написати заяву на звільнення, 25 серпня Наталія приїхала в Бучу.

“Я мала певні зобов’язання, бо знайшла роботу в Болгарії та до кінця вересня мала допрацювати, – пояснює своє рішення. – Тому змушена була звільнитися зі школи”.

У рідному місті вчителька пробула три дні. “Ідеш Бучею, наче сонце світить, а за деревами ховаються плями та вирви від снарядів. Моя вулиця поруч із церквою Андрія Первозванного, біля якої були братські могили, я так і не змогла підійти туди ближче…”, – ділиться спогадами Наталія.

Зі школою, де вона працювала, усе гаразд, тут немає пошкоджень. Під час окупації у внутрішньому дворі шкільні працівники, які не встигли вчасно покинути місто, розпалювали вогнище та готували їсти разом із бучанцями, які жили неподалік.

До Болгарії Наталія поїхала з вишиванкою та прапором, підписаним бійцями 92-ої бригади ще у 2014 році. До війни він висів на стіні у її класі. Вчителька весь час заохочувала дітей підтримувати воїнів і часто провідувала їх з учнями в Ірпінському шпиталі.

ЗНАЙШЛА УЧНІВ БЕЗ ЗВ’ЯЗКУ ТА ТЕЛЕФОНА

Доки Наталя жила в Путилі, у школах почало відновлюватися дистанційне навчання. Оскільки свій телефон жінка забула вдома, довелося шукати контакти колег, батьків та родичів через знайомих та Facebook. Пригадує, що знаходила своїх третьокласників поступово, бо всі пороз’їжджалися, хто куди. З 32 дітей класу на зв’язок не вийшло двоє. Їхні родини залишилися в окупації, а сповістити про себе змогли аж після звільнення Бучі.

“У паралельному класі вчився хлопчик із родини Чекмарьових, де на очах у тата росіяни розстріляли дружину та двох синів, коли ті родиною виїжджали з Бучі. Як дізналися про це, були шоковані…”, – пригадує Наталія.

Попри емоційний стан та перебої зі зв’язком, навчальний рік її учні завершили. Вчителька записувала відео з поясненнями нових тем та надсилала їх батькам у чат. Учнівські свідоцтва досягнень заповнювала вже з Болгарії: завуч надсилала їх педагогам на електронні пошти. Та на всіх вчителів початкової школи, які виїхали з України разом із Наталею, був лише один ноутбук, тож працювали з ним по черзі.

Після завершення навчального року Наталія Самійленко вирішила, що залишиться в Болгарії, а батькам своїх учнів пояснила, що не зможе поза Україною якісно навчати їхніх дітей. “Для моїх учнів знайшли хорошу вчительку, яка, справді, підготує дітей до 5 класу, тож я за них спокійна”, – каже вона.

“ДІТЕЙ ТРЕБА ВІДВОЛІКТИ ВІД ПСИХОЛОГІЧНОГО СТРЕСУ”

Зараз Наталія Самійленко та ще три вчительки з Маріуполя і Херсонщини навчають українських дітей у Сонячному березі. Ідея організувати початкову школу з’явилася в ініціативних мам, які через війну виїхали до Болгарії. Діти вчаться дистанційно у своїх школах зранку, а після обіду приходять на заняття до Наталії з колегами. Оскільки уроки в основній школі в Україні часто зриваються через повітряні тривоги чи відключення електроенергії, то в болгарській школі діти можуть наздогнати пропущені теми.

“Батьки дбають про оренду приміщення та зарплати вчителів. У першому класі вчиться 20 дітей, у другому – 15, у моєму третьому – 9 і в четвертому – 7. Посібники за програмою НУШ, деяку оргтехніку та наочні матеріали нам привезла із Києва наша організаторка Юлія, яка взяла на себе роль нашого керівника тут, – розповідає Наталія.

Чесно кажучи, думала, що вже не буду вчителювати, але якщо це твоє, то знайде тебе скрізь. У нашій мінішколі важлива не так атмосфера уроків, як те, що діти зайняті. Їх треба відволікти від психологічного стресу, бо в моєму класі, наприклад, є діти з Харкова, Миколаєва, Запоріжжя, Києва та Львова. Ми склали шкільний розклад, де є уроки фізкультури, музики, малювання. Зараз готуємо для них новорічний квест, а з 24 грудня розбіжимося на зимові канікули. Багато хто збирається на свята додому, не знаю, скільки дітей повернеться”.

“ДУЖЕ ХОЧУ НА МОРЕ. У НАШ ХЕРСОН”

“Знаєте, до війни було багато думок, щоби покинути школу взагалі, поїхати жити за кордон, і такі можливості з’являлися. Але коли прийшла війна, я не збиралася нікуди їхати. Думала, побуду в Путилі якийсь місяць і повернуся назад, – ділиться Наталія роздумами.

Мабуть, недаремно мене закинуло в Болгарію, де я за 12 років вивчила кожен куточок. Мені не так складно було влитися в соціум, бо він для мене знайомий. Та зараз я розумію, що однозначно повернуся в Україну. Не знаю, чи буду саме в Бучі, але точно в Україні. Ніякі закордони мене не спокушають. Я дуже хочу на море саме в наш Херсон. Ми добре зрозуміли, що добре там, де нас немає. Поїхати на відпочинок за кордон на тиждень-два можна, а жити краще на своїй землі”.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Зображення: Наталія Самійленко

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за покликанням.