Напишіть нам

Всі теми

“Якийсь старий я тут вийшов”. 47 фактів про Тичину, що не розкажуть у школі

А ви знали, що Тичина дуже любив природу, а тому подаровану йому рушницю ніколи не використовував? А про те, що був дуже вимогливим і самокритичним до себе й тому автопортрет у 33-річному віці підписав: “Якийсь старий я тут вийшов”. А ще ніколи не розповідав, що знає 40 мов і був звільнений із посади міністра за фанатичну любов до української.

Вони називають себе маленьким колективом музею великого поета – ті, хто розповіли “Новій українській школі” ці та інші факти. Зокрема Анна Вакульчук, Сергій Прудивус, Юлія Онопрієнко, Дмитро Нестерчук, Євгенія Слизюк, Тамара Дворниченко, Лариса Дацюк, Володимир Захарчук.

Далі – пряма мова.

ПРО ДИТИНСТВО

  1. Павло народився в бідній багатодітній сім’ї. Як згадує Тичина, батько був суворим, а матір доброю й лагідною. Невідомо, чи світ відкрив би Тичину, якби його обдарованість не помітила перша вчителька Серафима Морачевська. Вона розгледіла в малого Павла жагу до знань і безліч талантів, зокрема чудовий слух і мелодійний голос.

Вчителька переконала батька віддати сина до архієрейського хору. Адже хористи могли безплатно навчатися в духовному училищі. Тоді для Павла це була єдина можливість отримати освіту. Тичина підтримував зв’язок зі Серафимою Морачевською протягом усього життя і присвятив їй однойменну поему.

  1. В Духовному училищі Павло навчався не на відмінно. Сучасних 12 балів отримував тільки зі співів, малювання та літератури. Справа в тому, що хлопець не міг зрозуміти, чому навчання відбувається незвичною для нього мовою, а не рідною українською, якою писали Тарас Шевченко та Леонід Глібов і твори яких йому читали батьки.
  2. Перший малюнок Павла Тичини вуглинкою по побіленій стіні отримав визнання. Від батька прочухан, а від місцевого священика отця Никифора кольорові олівці. Так відкрився ще один талант Тичини. Нині малюнки поета прикрашають його меморіальну квартиру.

ПРО ТВОРЧІСТЬ

  1. Юний Тичина надихався творчістю індійського й бенгальського поета Рабіндраната Тагора. 1925 року Павло присвятив йому вірш “До кого говорить?”.
  2. Природа один із головних образів у творчості поета, він нею надихався. За спогадами сучасників, Павло Тичина трепетно ставився до найменшої живої істоти: комашки, мурашки, павучка і сповідував майже “буддійські практики”. А подарована йому рушниця лежала без діла.
  3. Улюблені київські місця Тичини: Пуща-Водиця, Конча-Заспа, Голосієв, Святошин, Ірпінь. Їм він присвятив чимало поетичних творів.
  4. “Соняшні кларнети” за життя Тичини перевидавали 4 рази. Останній у 1925 році, коли діяла жорстка цензура. Цікаво, що в таких умовах дозволили опублікувати поему “Золотий гомін”, у якій Тичина майже дослівно змальовує момент проголошення Третього універсалу Центральної Ради автономії УНР. Вочевидь, поезія Павла Тичини виявилася заскладною для чиновницького інтелекту, що вони не розгледіли відвертої загрози комуністичному режиму.
  5. Славнозвісна “Партія веде” не була написана на замовлення влади. Вірш потрапив до друку випадково, несподівано для самого автора. За дорученням ЦК, газета “Правда” повинна була випустити свіжий номер, аби показати, як гарно і щасливо живеться в Українські Республіці, що насправді потерпала від голоду.

З цією метою восени 1933 року редакція відправила свого кореспондента Семена Гершберга до Павла Тичини в Харків із дорученням привезти новий вірш. Однак свіжих творів у поета не виявилося, а писати швиденько він відмовився, бо подавав до друку тільки “відлежані” твори.

З невиданого в поета була тільки “пісенька для піонерчиків”. Розгублений Гершберг наполегливо попрохав хоча б ознайомитися з нею. Тоді Тичина з дитячою інтонацією продекламував вірш. Журналіст розумів, що це дитячий твір, і в “Правді” його навряд опублікують, але боявся не виконати завдання редакції.

Коли журналіст приїхав із віршем, головний редактор “Правди” Іван Боговий захоплено вигукнув: “Партія веде! – Одна назва чого варта!”. ЦК відреагував так само, і в газеті опублікували дитячий вірш без жодних застережень для дорослої аудиторії, видаючи його за взірець поетичної творчості.

ПРО ДРУЗІВ

  1. Майбутній поет і диригент Григорій Верьовка були знайомі з дитинства. Обидва навчались у духовному училищі та семінарії в Чернігові. Обидва відмовилися від “церковної кар’єри”. Дружили впродовж усього життя. Верьовка написав музику до майже 40 творів Тичини.
  2. У тій самій Чернігівській семінарії Павло зростав із Василем Елланським (у майбутньому Еллан-Блакитний) та Аркадієм Казкою. Як і Павло, вони стали відомими поетами свого часу, хоч їхня доля склалася трагічно (померли молодими). Троє друзів починали разом свій творчий шлях, ділили спільний побут, про що згодом Павло Тичина написав у своїй поезії “Павло стриже собі волосся…”.
  3. До кола друзів Павла Тичини входили багато відомих українських художників. Серед них Василь Касіян, з яким Тичина познайомився в Празі в 1925 році (на той момент Касіян був ще студентом Празької академії мистецтв). Касіян створив чимало портретів Павла Тичини, ілюстрував його твори, стіни Меморіального музею поета прикрашають унікальні офорти Касіяна “празького періоду” (“Бездомні робітники”, “Автопортрет”).
  4. У 1934 році Павло Тичина повернувся до Києва, а наступного року познайомився з художником Олексою Шовкуненком, який, приїхавши з Одеси, став професором Київського художнього інституту. Дружба Тичини і Шовкуненка тривала до кінця життя: товаришували родинами, разом відпочивали, відвідували пленери. Більшість художніх робіт із меморіальної колекції Тичини належать авторству Шовкуненка.
  5. У 19211923 роках Павло Тичина разом із Верьовкою очолювали самодіяльний хор. Учасником цього хору був молодий Анатолій Павлюк. З тих часів і зав’язалася їхня дружба. Саме завдяки Павлюку в роки окупації Києва збережено чимало книг та особистого архіву поета, котрі після війни той повернув власнику.

ПРО МУЗИКУ

  1. Тичина-бурсак мав чудовий голос (дискант) і витончений музичний слух. У семінарії діяв духовий оркестр Марковського, який складався з 32 інструментів і був найкращим у Чернігові. Тичина грав у ньому на гобої та кларнеті, інколи й диригував. У юнацькі роки Павло був учасником кількох чернігівських оркестрів. Загалом грав на шести музичних інструментах: сопілці, флейті, кларнеті, гобої, бандурі й роялі.
  2. Поет познайомився з композитором Миколою Леонтовичем у 1920 році (за кілька місяців до його трагічної загибелі). Сталося це коли Павло Тичина разом із другою мандрівною капелою під орудою Кирила Стеценка побував у нього в гостях у Тульчині, під час гастролей Україною.

ПРО ЛЮБОВ

  1. Дружиною Тичини була Лідія Петрівна Папарук. Їхнє кохання було перевірене часом, труднощами й відстанями. Вони познайомилися, коли Ліді було 16, а одружилися, коли їй було 39. І хоча Тичині приписують численні романи з іншими жінками, а Ліді – що “вона одружила Павла на собі”, коли читаєш їхнє листування, переконуєшся, що це було виважене рішення обох.

Люди дорослішали, погляди на шлюб та сім’ю змінювалися. Протягом десятиліть ці двоє допомагали виживати одне одному в складні часи переслідувань, репресій, голоду, воєн. В одному з листів поет писав: “У гіркі хвилини мої – світлий образ Лідусин. Він завше мені світить – мій образ Лідусин. Він завше мене гріє – мій світлий образ Лідусин! Моє дороге, рідне моє”.

  1. У житті Тичини заслуговує на увагу ще одна жінка. ЇЇ портрет Павло спеціально замовив, аби розмістити на стіні робочого кабінету. Це про неї в кожному листі до Ліди запитував: “Як там Мама, як її здоров’я? Чи є у вас обув на зиму і одежа? Передавайте вітання мамі”. Це вона взяла на себе всі клопоти побуту, щоби Павлу легко працювалося. Це вона прихистила молодого поета у своїй квартирі й була першою прихильницею його творчості. Це про неї Тичина сказав: “Чи був би я поетом, якби не Катерина Кузьмівна?”.

А на її надгробку є напис “Катерина Кузьмівна Папарук-Тичина”. І ця жінка була тещею Павла.

ПРО ВЛАДУ Й ПОСАДУ

  1. Хоча Павлу Тичині закидають те, що він написав “Партія веде”, вступати до компартії поет не хотів. Дружина Тичини Ліда Папарук у своїх спогадах зазначає: “Коли йому було тяжко, він завжди хотів, щоб я була з ним. Так було і з заявою до компартії. У лікарні його примусили подати заяву, приїхав у Київ – на День Червоної Армії 44-го року – десь так і я приїхала, він викликав і сказав: “Лідо! Я подав заяву”.
  2. Своє призначення академіком Всеукраїнської академії наук у 1929 році Тичина сприйняв скептично. У щоденнику поет порівнює себе з комашкою, яку проти її волі перенесли на іншу поверхню.
  3. Міністром (народним комісаром) освіти Павло Тичина був призначений ще в евакуації у березні 1943 року. Посада була не винагородою від партії, а мандатом на важку працю. Повоєнна освіта розвивалася за катастрофічного браку приміщень, обладнання, підручників, опалення, одягу та взуття. Багато учнів залишилися сиротами й не навчалися в період окупації.

Справжньою бідою був брак учительських кадрів. Наприклад, в 1945/46 навчальному році в школах працювали лише 182 тисячі вчителів за потреби у 245 тисячах. Однак завдяки вміло організованій роботі Міносвіти вже на початку 1950 року в загальноосвітніх школах працювали 291,3 тисяч учителів, а кількість шкіл зросла з 12,802 тисяч до 30,512 тисяч.

  1. Тичина вважав своїм духовним батьком Тараса Шевченка, з творами якого познайомився ще в дитинстві. Маловідомим є факт, що вирішальну роль у відкритті Музею Тараса Шевченка зіграв саме Павло Григорович.

Будучи міністром освіти, у 1948 році він зі своїм колегою та сусідом Миколою Бажаном домігся, щоби музей Шевченка був відкритий у колишньому маєтку Ніколи Терещенка. До цього музей Кобзаря відкривали 4 рази лише на папері.

  1. Про Павла Тичину є чимало “мемів” його часу. Їх створювали переважно ті, хто заздрили поету.

Наслідуючи Михайла Коцюбинського, Павло Тичина у своїй квартирі проводив літературні вечори для талановитої молоді. На підтримку молодих талантів його дружина непомітно для всіх клала до кишень верхнього одягу гостей кілька карбованців. Згодом це поширилося серед студентства, і гостей почало збиратися щоразу більше. Водночас талановиті з них були далеко не всі. Тому поет обмежив число учасників вечорів.

  1. “Премія від міністра”. Цю фразу придумав Павло Тичина, вручаючи невелику матеріальну допомогу викладачам та директорам на своїх прийомах. Ніхто з тих, хто отримували премії, не здогадувався, що вони не були передбачені в бюджеті: поет роздавав гонорар за свою останню збірку.
  2. Будучи міністром освіти, Тичина обстоював не тільки розбудову шкіл з українською мовою навчання, а і введення її у всі сфери діяльності. Фанатична любов Тичини до української стала причиною відставки поета з цієї посади.
  3. Вдруге Тичина добровільно відмовився від портфеля, коли пішов у відставку з посади Голови Верховної Ради України. Павло Тичина не волів підписувати постанову, згідно з якою батьки могли відмовитися від вивчення їхніми дітьми української мови в школах.
  4. Усе життя Павло Григорович дбав про українізацію репертуару театрів. Переклав лібрето кількох опер: О. Бородіна “Князь Ігор”, “Казка про царя Салтана”, М. Римського-Корсакова, “Лоенґрін” Р. Вагнера.
  5. Павло Тичина, як і всі люди того часу, боявся арештів, “чорних воронків” та катівень НКВД. Але, як виявилося, його прізвище не фігурувало в протоколах НКВД і арешт йому не загрожував.

Є припущення, що влада спеціально охороняла Тичину, щоби з його допомогою отримати полуботківські мільйони. Тичина писав: “У так званих “Полуботківських мільйонах” було й наше прізвище”. Адже рід Тичини походив із козацько-старшинського стану.

ТИЧИНА Й БІБЛІОТЕКА

  1. Павло дуже любив читати. Міг одночасно читати до 7 книжок! А кожну свою книгу обов’язково позначав підписом, тому що власного екслібрису (книжковий знак) у поета не було.
  2. Меморіальна бібліотека Павла Тичини нараховує 21 тисячу книг і є однією з найбільших приватних бібліотек в Україні. А перша, довоєнна, не вціліла – була розграбована під час окупації Києва.
  3. Незмінним супутником Павла був червоно-синій олівець. Саме червоним та синім кольором Павло Тичина найчастіше робив помітки на сторінках, читаючи книжки. І ця звичка допомогла встановити, скільки книг зі своєї бібліотеки прочитав і опрацював Тичина (приблизно 87%).
  4. До складу бібліотеки входять книги різними мовами. І вони теж прочитані, бо Павло знав приблизно 40 мов. Одними володів досконало, а для роботи з іншими використовував словник. Найдосконаліше Тичина знав вірменську, бо вивчав її з носіями – вірменськими торговцями Харкова.
  5. У молоді роки Павло Тичина переписувався зі всесвітньовідомим норвезьким письменником, нобелівським лауреатом Кнутом Гамсуном. До речі, Тичину також двічі номінували на Нобелівську премію.

ПРО ПОБУТ І ХАРАКТЕР

  1. До свого гардеробу Тичина ставився примхливо. Сорочки носив лише на випуск із розстібнутим коміром, черевики тільки чорні, шапку майже ніколи. А коверкотове пальто вважав “занадто шикарним”.
  2. З часом його гардероб змінювався. Статус громадського чиновника вимагав відповідного зовнішнього вигляду. Тому костюм доповнили краватки (як вітчизняних, так і закордонних виробників). До речі, їх у колекції меморіального музею Павла Тичини налічується понад 60.
  3. Павло Тичина одним із перших українських радянських письменників відвідав Європу в складі урядових делегацій та в межах робочих відряджень. Він побував у столицях і маленьких містечках Німеччини, тодішньої Чехословаччини, Франції, Фінляндії, Великої Британії, Туреччини, Болгарії, Польщі. Там він відвідував музеї, заклади культури, знайомився з представниками української діаспори та місцевими діячами культури.
  4. За Тичиною ніколи не помічали хвастощів чи гордині. Наприклад, жоден із його портретів (а було їх чимало) ніколи не висів на стінах його помешкань. На показ не виставляв і знання іноземних мов – у радянській бюрократичній анкеті за 1949 рік він зазначив лише 4. Був доволі самокритичним – автопортрет у 33-річному віці підписав: “Якийсь старий я тут вийшов”.
  5. “Костюм від самого міністра!” – такий спогад залишив поет-шістдесятник Микола Сом. У повоєнному 1946 році Павло Тичина відвідував школу в селі Требухів (Київська область), де побачив сумну картину: дітям бракувало необхідного одягу. Під час зустрічі міністр Тичина не сказав про це нічого, оглянув школу, вдячно відвідав шкільний концерт і повернувся до Києва. Та вже за місяць на замовлення Павла Григоровича до школи привезли новенькі костюми для учнів-сиріт.
  6. Павло отримував величезну кількість листів із віршами від школярів та молоді. До слова, серед дописувачів була і юна Ліна Костенко. Незважаючи на те, що поет був зайнятий, перечитував усі листи, робив помітки та зауваження червоним олівцем.

Тексти-відповіді набирав секретар, після чого Тичина ще раз перечитував їх. Аби не образити авторів невдалих проб пера, Павло рекомендував їм попрацювати над своїми творами під керівництвом учителів літератури.

  1. Коли він перебував на посаді міністра освіти, з Павлом Григоровичем сталася кумедна непересічна ситуація: якось він прийшов уранці до міністерства (приходив раніше всіх), а новопризначена “вахтерка” попросила невідомого для неї чоловіка почергувати замість неї, поки вона обміняє талони на їжу для своїх дітей.

Звісно, Тичина не відмовив, зважаючи на його природну доброту та людяність, і залишився чергувати, чим здивував усіх чиновників міністерства, які приходили на роботу. Повернувшись, вахтерка подякувала приємному чоловіку. Опісля працівники міністерства приходили до неї з запитаннями: “Чому чергував міністр? Невже була якась перевірка?”.

  1. У роботі над кількома справами одночасно мав незамінного помічника-координатора. Його роль виконував пристінний годинник, який був заведений бити кожні 15 хвилин.
  2. Протягом життя Павло Тичина мешкав у харківському будинку “СЛОВО”, київському “РОЛІТ” та будинку на вул. Терещенківській, 5 у Києві, де нині працює меморіальний музей-квартира поета.

ПРО ХВОРОБУ І СМЕРТЬ

  1. Коли Павло Григорович повертався з евакуації через Харків (мав узяти участь у параді на честь визволення міста), його автомобіль потрапив під обстріл. Тичину поранило осколком в коліно. Ця травма непокоїла його до кінця життя.
  2. Серед хвороб Павла Григоровича був цукровий діабет. А на запитання про причину такої хвороби в людини, яка вела здоровий спосіб життя, Тичина іронічно відповідав: “Коли кота помістити в клітку, а поруч посадити злого пса, котрий буде весь час на нього гавкати, то й у кота буде діабет”.
  3. Причиною смерті Павла Тичини були проблеми з нирками, що засвідчує свідоцтво про смерть. До цього призвів саме цукровий діабет. Справа в тому, що впродовж 1966–1967 років Павло Тичина переніс три операції в лікарні Феофанії. Перше втручання переніс досить добре, а от після другого – сили поета почали згасати.
  4. У вічність Павло Григорович відійшов у стінах рідного помешкання (рішення повернутися з лікарні додому належало самому поету).
  5. З давніх часів була традиція створення посмертних масок. Спочатку вони носили ритуальний характер, а пізніше стали елементом увіковічення пам’яті. Створити посмертну маску Павла Григоровича доручили скульптору Івану Макогону. Окрім маски, скульптор вирішив увіковічнити ще й руки поета через їх тонкі та витончені риси.
  6. Павло Тичина похований на головній алеї Байкового кладовища. Автор надгробку – скульптор Василь Бородай.

Фото: надані Літературно-меморіальним музеєм-квартирою імені Павла Григоровича Тичини в Києві

Підготовка тексту до публікації – Марія Марковська, “Нова українська школа”

Матеріали за темою

Обговорення