Теми статті: вчителям, директорам, НУШ
4 Червня 2018
42 209
0
“Інженером можна стати за п’ять років, учитись на людину треба все життя” – автор всім відомої фрази Василь Сухомлинський за своє життя не дав жодного інтерв’ю. Василь Олександрович, засновник новаторської гуманістичної педагогіки, написав понад 600 наукових педагогічних праць, серед яких – “Серце віддаю дітям”, “Сто порад учителеві”, “Як виховати справжню людину”.
Основою концепції Сухомлинського є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Ця ідея є особливо актуальною в умовах реформування освіти.
Як відповів би Сухомлинський на сучасні виклики, що стоять перед українською освітою? “Нова українська школа” пошукала відповіді в його педагогічних працях і уявила, яким було б інтерв’ю з ним.
Якщо у вас з’явилася мрія працювати з дітьми – перевірте, випробуйте себе. Попросіться побути вихователем групи діточок у молодшому класі. Ось перед вами, до прикладу, сорок малят – з першого погляду вони здадуться вам дуже схожими одне на одного навіть зовнішністю, але вже на третій, четвертий, п’ятий день, після кількох зустрічей з дитячим колективом, після кількох походів у ліс, у поле ви переконаєтеся, що кожна дитина – це цілий світ, неповторний і своєрідний.
Якщо цей світ відкриється перед вами, якщо в кожній дитині ви відчуєте її індивідуальність, якщо у ваше серце постукають радощі й прикрощі кожної дитини й вілгукнуться вашими думками, турботами, тривогами, – сміливо вибирайте своєю професією благородну вчительську працю, ви знайдете в ній радість творчості.
Інколи треба зачекати з рішенням, дати “відстоятися” почуттю. Якщо у вас викликає досаду й серцебиття кожна дитяча витівка, якщо вам здається, що діти вже дійшли краю, що треба робити щось надзвичайне, вживати якихось “пожежних” заходів – сім разів зважте, чи бути вам педагогом. Вам не бути вихователем, якщо у вас будуть нескінченні конфлікти з дітьми. Уміння погасити конфлікт насамперед розумінням того, що ви маєте справу з дитиною, – це вміння виростає з глибокого кореня, який живить педагогічне покликання, з розуміння й відчування того, що дитина – істота, яка повсякчас змінюється.
Якою б кипучою, невгамовною працею не були наповнені роки молодості, у цю пору слід знаходити час для того, щоб збирати педагогічну мудрість. Як би легко не було вам дістати в бібліотеці будь-яку книжку, однаково створюйте власну бібліотеку. Мої книжки – мої вчителі життя, до них я щодня звертаюся із запитанням “як жити”? Як бути взірцем для моїх вихованців?
Раджу своїм молодим колегам щомісяця купувати книжки: 1) з проблем науки, основи якої ви викладаєте; 2) про життя і боротьбу людей, образи яких є прикладом для молоді; 3) з психології – про душу людини, особливо дитини, підлітка. Нехай у вашій бібліотеці будуть ці три відділення.
Поповнюйте свою бібліотеку психологічною літературою. Коли я чую або читаю слова “індивідуальний підхід до людини”, вони завжди пов’язуються в моїй свідомості з іншим поняттям – думанням. Виховання – це передусім жива, допитлива думка, що перебуває в пошуці. Без думки не можна уявити відкриттів і знахідок – нехай маленьких, з першого погляду непомітних, – але без них немає педагогічної творчості.
Пам’ятайте, що кожна з безлічі закономірностей психіки виражається в тисячах життєвих доль. Я переконаний, що після закінчення педагогічного вишу людина стає справжнім майстром педагогічної праці лише за тієї умови, коли протягом усього життя вивчає психологію, поглиблює свої психологічні знання.
Наша праця відбувається у світі дитинства – ось про що не можна забувати ні на хвилину. А це –особливий, ні з чим не порівнянний світ. Треба знати його, але цього замало. Треба вжитися у світ дитинства; якщо хочете – у кожному вчителеві повинна сяяти й ніколи не згасати маленька іскорка дитини. У вчителів, які не вміють бачити й відчувати світ дитинства з його складною емоційною гармонією, часто спостерігаються неврогенні розлади, серед них найнеприємнішим і грізним буває виснаження нервових сил.
Немає в дитині нічого такого, що вимагало б від педагога жорстокості. Мені ненависна скрипуча підозрілість по відношенню до дітей, ненависна формалістична регламентація вимог і заборон. Це не проповідь нехлюйства і “вільного виховання”, а тверде переконання в тому, що добро, ласка, любов по відношенню до дитини – не абстрактні, а людяні, реальні, пройняті вірою в людину, – це могутня сила, здатна затвердити в людині все прекрасне.
Я тисячу разів говорив, що взаємна доброзичливість вчителя і дітей – це якнайтонші нитки, що сполучають серця. Завдяки ним, – відмітьте, це дуже важливо – людина розуміє іншу без слів. Багато років роботи в школі переконали мене, що якщо я доброзичливий до дітей і виховав у них доброзичливість, вони щадять моє серце і мої нерви, розуміють, коли в мене важко на душі, коли мені важко навіть говорити. Відчуваючи мій стан, діти навіть говорять тихо, уникають шуму, прагнуть дати мені якомога більше спокою і на уроках, і на перервах.
У цьому взаємному відчутті серця, в умінні читати в душі людину – невичерпне джерело вашого здоров’я. Але тут ми вступаємо в особливу сферу шкільного життя – у сферу, про яку дуже мало говорять, але про неї треба говорити. Йдеться про саму суть доброзичливості як про один з найважливіших аспектів емоційного виховання.
Я розумію, що легко сказати: “Будьте доброзичливі”. Але доброзичливість треба виховувати, і виховується цей стан душі лише тоді, коли він – взаємний. Тобто, коли педагог бажає добра учневі, а учень – педагогові.
Якщо кожна дитина в класі для вчителя – не рядок і номер у класному журналі, а жива людина, особа, неповторний людський світ, – можете бути впевнені: серце підкаже вам, що робити, якщо в дитини біда. Це веління серця – доброзичливість у дії.
Доброзичливість учитель спрямовує, насамперед, на розумову працю дитини. Бажати добра в розумовій праці – означає розуміти всі сильні й слабкі сторони дитини, відчувати тонкощі її розумової праці. Ваша доброзичливість як могутній засіб виховання діє до тих пір, поки вашому вихованцеві хочеться бути хорошим, поки в нього є і постійно розвивається відчуття власної гідності.
Чому часто вже в першому класі з’являються “неуспішні”, такі, що відстають, а в другому і третьому – іноді вже можна зустріти тих, на яких учитель “махнув рукою”? Тому що немає індивідуального підходу до дітей у найважливішій сфері шкільного життя – у сфері розумової праці.
Уявімо собі, що всіх семирічних дітей, які тільки що стали школярами, примусили виконувати одну і ту ж фізичну працю – наприклад, носити воду. Один приніс п’ять відерок – і видихався, а інший може і двадцять принести. Примусь слабеньку дитину принести двадцять відерок – це надірве її сили, вона завтра вже нічого не зможе робити, а то і захворіє.
Так само неоднакові й дитячі сили, необхідні для розумової праці. Один сприймає, осмислює, запам’ятовує швидко, зберігає в пам’яті довго і міцно; в іншого ж розумова праця відбувається по-іншому: матеріал сприймається поволі, пам’ять зберігає знання недовго і неміцно, хоча надалі – це трапляється нерідко – саме цей учень досягає значніших успіхів в ученні, в інтелектуальному розвитку, ніж той, хто вчився на перших порах краще.
Немає абстрактного учня, до якого можна було б прикласти механічно закономірності навчання і виховання. Немає єдиних для всіх школярів передумов успіхів в ученні. І саме поняття “успіхи в ученні” – річ відносна: в одного показником успіхів є “п’ятірки”, для іншого і “трійка” – велике досягнення. Уміння правильно визначити, на що здатен кожен учень у певний момент, як розвивати його розум надалі, – це важливий додаток до педагогічної мудрості.
У суспільстві є думка: гарні оцінки – гарна дитина; оцінки “не ті, що треба”, – отже, й учень “не дотяг до рівня”. У цьому дивному педагогічно неграмотному погляді зникає людина як гармонійна єдність багатогранних рис, якостей, здібностей, нахилів.
Цей погляд, на жаль, проник у багато сімей, у суспільне життя. Неправильно вважати, що умовна трійка – це ознака слабких, нікчемних знань. Час твердо сказати нам самим собі: трійка – це характеристика задовільних знань. До речі, якщо в усіх учителів буде правильний погляд на ці речі, зникне окозамилювання – незадовільні знання не оцінюватимуться трійкою, як це, на жаль, трапляється в багатьох випадках. І батьки не вимагатимуть від своїх дітей неможливого: адже не в усіх однакові здібності, одному легко навчатися на “5” і на “4”, а для іншого й оцінка “3” – значний успіх.
Не забувайте, що справжнє виховання – це самовиховання. Треба створити таке спілкування вихователя й вихованців, щоб кожне слово, звернене до юних серця й розуму, пробуджувало внутрішні сили, викликало внутрішню роботу розуму, спрямовану на самопізнання й самовдосконалення.
Якщо ж людина на кожному кроці відчуває й розуміє, що її виховують, – здатність до самопізнання й самовдосконалення притупляється. У людини зароджується думка: яким мені бути й що мені робити – про це подумають дорослі. А моя справа – чекати порад і вказівок. Або ж, навпаки, людина виявляє жорсткий супротив. Тому слід створювати такі умови, в яких дитині комфортно та цікаво саморозвиватись.
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п’яти томах.
Ревіде Зіятдінова, спеціально для “Нової української школи”
Колажі: Крістіна Віслянська
Обговорення