Напишіть нам

Всі теми

Жарти з життя. 23 історії від учнів і про учнів

Викладачка Наталія Вуйтік записує історії й діалоги, що чує на вулиці, уже майже 13 років. Відколи вчителює, фіксує також історії учнів та учениць. Найцікавіші – за згоди учасників публікує в себе на Facebook-сторінці.

Перекладачка, керівниця агенції перекладів і викладачка УКУ Марта Госовська навчає англійської понад 15 років і щоразу радіє нагоді вчитися від своїх учнів чи не більше, ніж навчати. А невеликі записки-історії допомагають їй це кристалізувати й не забути. А, може, каже, вони ще і стануть у пригоді колегам. Деякі з них педагогиня також публікує на своїй сторінці.

“Нова українська школа” ділиться добіркою цікавих цитат учнів, діалогів із ними та історій про учнів, школу й навчання загалом.

Кінець навчального року – якраз час для того, аби повеселитися і пригадати власні кумедні та теплі історії, пов’язані з учнівством. Якщо ви також пригадали цікаві історії й діалоги, діліться ними в коментарях.

ЩО УЧНІ РОЗПОВІДАЮТЬ НАТАЛІЇ

Фото надано Наталією Вуйтік

***

Урок уже закінчився, але я ще не встигла завершити зустріч у зумі:

– Мааам, а Наталя сказала, що вчителі теж люблять канікули, уявляєш???

***

– Моя бабуся плутає тік-ток і Ріккі-Тіккі-Таві, тому коли я сиджу в телефоні, вона думає, що я книжку там читаю, ага.

– Дам тобі домашнє завдання написати відгук про “Книгу джунглів”.

– На чиєму боці ви граєте, Наталю?

***

“У світі стільки ж справедливості, скільки алкоголю в дитячому шампанському”.

Анна, 12 років

***

– Тут є кома?

– Ну, як сказати.

– Кажи, як є.

– Пропоную запитати в самої коми – є вона чи нема.

***

– Як ти розумієш те, що іменник є самостійною частиною мови?

– Він сидить такий у кімнаті, а до нього заходить мама й починає сварити, що він зовсім не самостійний, навіть речі за собою поскладати не може. А він каже, що все може сам. І з’їжджає на окрему квартиру.

***

Читаємо вголос на занятті уривок із повісті “Чоловік, який вирощував комети”. Один із героїв розповідає історію про те, як спинилися всі годинники та зник час. Це помітила бабуся, яка зрозуміла, що “трапилося щось лихе”.

Після слова “лихе” ставлю три крапки і пропоную додумати, що там відбулося. Слухаю політ фантазій про вимирання людського виду й появу нового, про супергероя, який піде відновлювати час, та армію годинникарів, які словами будуть відраховувати хвилини, години, дні, щоби ніхто не заплутався. А потім учень (11 років) каже:

– Але якщо відкинути всі ці дитячі (!!!) фантазування, лихе у світі може статися, бо ми живемо неекологічно.

***

Купила в п’ятницю, принесла додому, помила й поставила без води у вазу (навіщо – не знаю).

А потім мала заняття, десь у другій половині учень питає, вдивляючись удалечінь мого зображення в зумі, що то за стебла за спиною стоять (що завгодно, аби тільки не згадувати, у чому різниця між двоскладними й односкладними та повними й неповними реченнями).

– Румбамбар, – кажу.

– Румба… шо?

– Ну, ревінь.

(сміється й питає, чи від тої штуки ревуть багато).

***

Моя учениця, дівчина-підліток із прекрасними зеленими пасмами волосся і блискітками на скронях, від першого нашого заняття відповіді на запитання починала словами “я не впевнена, але…”.

Відповідала вона переважно правильно, а якщо ні, то правильно розуміла, але додумати й оформити все словами встигала не до кінця. Я мучилась.

Адже мені хотілося, щоби кожна її відповідь була без топосів скромності та знецінювання самої себе. Ми говорили з нею, говорили з її мамою. Коротко, бо я ж викладачка, а не вирішувальниця глибинних питань буття. Розмови пояснили, звідки взялася фраза (вочевидь, не писатиму далі про це).

Тоді просто й далі нагадувати десь там, між іншим, що помиляються всі, не варто цього боятися, а соромитися – і поготів. Але “я не впевнена” однаково було.

Колись я дуже злякалась. Готувала завдання до нового уроку й подумала, що треба додати підказку, – так, аби моя учениця була впевненіша, що знає правильну відповідь.

І це погана історія – навмисно робити простіше, щоби додати впевненості в собі. Тоді видалила все завдання й перекрутила урок. Тема була про розділові знаки в простому реченні, починати вирішила з ком. І маю переконання, що понад три правила підліток не запам’ятає за одне заняття, тому краще дати менше (тобто три), а не більше, але на початку наступного уроку переконатися, що в голові зачепилося все.

Так от, урок був про коми, а коми – моє слабке місце.

Іноді й пости на фейсбуці не перечитую, щоби не сварити себе, бо десь точно забула, а десь ставила так, ніби грала в “Бінго”, – раптом пощастить.

Тоді моя учениця мусила бути вчителькою. А я – сісти на її місце і слухати. Вона читала вголос три правила, далі пояснювала їх своїми словами, добираючи власні приклади. Потім ми робили вправи. Тобто я під її пильним наглядом ставила коми в реченнях і… помилилася. Забула виділити вставне там, де треба було.

Тут скажу, що це сталося насправді, я не підігравала й не прикидалася, не намагалася здатися дурнішою. Діти одразу таке бачать. Може, не скажуть нічого, але авторитет прикольного вчителя тієї ж миті вилетить у прірву і приречено махатиме рукою. Тою, що не витирає сльозу на льоту.

Тоді очі в моєї учениці, дівчини-підлітка з прекрасними зеленими пасмами, яка кожну свою відповідь починала словами “я не впевнена, але…”, стали такими переляканими, що я подумала: дійсно трапилося щось погане.

– Тут кома, – розгублено сказала вона.

– Ага, я забула. От і що тепер? – відповіла їй.

– Нічо…

На наступному занятті знову мали складне завдання. Учениця почала: “Я… думаю, це…”. Під час паузи між “я” й “думаю” моє серце було десь на рівні горлянки, бо здавалося, що зараз знову прозвучить “я не впевнена”.

Але ні! Щоби закріпити цей позитивний досвід, зробила ремарку, мовляв, он як кльово, коли більше впевненості в словах.

– Ага, – відповіла моя учениця, – я навіть мамі сказала, що ви помилилися на уроці! І нічо!

(тепер мама поговорить зі мною про термінове зменшення плати за мої уроки, ахах).

***

Виходжу сьогодні з таксі, куртка незастібнута, без шапки, шукаю в кишенях ключі.

Повз мене з дитмайданчика до під’їзду йдуть двоє хлопців. Штовхають одне одного, підставляють ніжку, намагаються завалити в сніг. Доки я стою під ліхтарем і шукаю вже телефон, бо його немає (тільки-цього-бракувало-я-забула-телефон-у-машині), один із хлопців піднімає на мене очі, спиняється поглядом на кілька секунд, а потім (тихенько так) каже іншому:

– Я її знаю.

– А хто це? – питає другий хлопчик.

– Вона укрмову веде, нам у школі задали дивитися. Ну, на відео розказує. Тіпа як блог, але про шкільні уроки, – тихо пояснює хлопець.

– А, – коротко каже другий.

– Нормально, мені заходить, – додає той, що впізнав.

А я все чую! Я все чую! І це насправді якось дивно – ділитися історією про те, що твої уроки, виявляється, хтось дивиться.

***

Гуляю вечорами повз школи на райончику. Діти якраз ідуть додому – хто сам, хто з кимось зі старших, але більшість втомлені, похнюплені й часом такі, аж хочеться обійняти. Почула сьогодні, як дівчинка рішуче каже мамі:

– Так далі бути не може!

Жінка здивовано повертає до неї голову.

– Нас так багато заставляють читати, що я занадто швидко стаю дорослою!

***

– На які запитання відповідає обставина?

– На всі, що мама питає: як, де, куди, з ким, чому і звідки?

***

Сварить під моїми вікнами бабуся онука.

І чути не дуже, і крикнути їм “ви не могли б трііішки гучніше, будь ласка” – теж незручно. А жінка лає малого, що літо минуло, а той додатково математику не робив. Він же ж так рахувати ніколи не навчиться.

Хлопчик довго відповідає щось про телефон, який усе може порахувати.

– Ага! – раптово вигукує бабуся. – А попадеш ти в ліс і телефон сяде. Що тоді будеш робить?

До чого тут ліс – неясно. Але малий дивиться на неї знизу вгору й каже: “Зразу видно, бабушка, шо ти ніколи не була в лісі. Там нічого не треба рахувати. Там дерева, їх треба нюхати”.

***

Провела сьогодні другу в житті екскурсію для дітей. На першій, минулого тижня, 10-річний хлопчик втомився й  у передостанній залі ліг на живіт – так і пересувався між вітрин, відштовхуючись руками від підлоги.

На другій екскурсії хлопчик-шестикласник, коли дізнався про нерозділене кохання Варвари Рєпніної до Шевченка, розповів, що якби можна було повернутися в минуле, він би їм там допоміг.

Коли звертала увагу на захалявну книжку, побачила, що діти не дуже реагують і (без всяких) спитала: “А що таке халява?”.

“Це шаааарааа!” – закричали діти майже хором.

“Це коли нічого не треба робити”.

Учителька сховала усмішку в кулак, а я на собі показувала, де в чоботів халяви.

У тій же передостанній залі сказала дітям, що можна сісти на підлогу і слухати (чекала, що хтось ляже на живіт, але ні – таке буває, мабуть, тільки раз).

Показую Ликеру, ще одну любов Шевченка. Розповідаю, що портрет створив, вірші присвячував, але…

“Тільки не кажіть, що і з цією нічого не вийшло”, – говорить хлопчик, який хотів вертатись у минуле.

Не кажу, просто киваю.

“Тепер ясно, чого він такий сумний був”.

***

На уроці бачу, що учень відволікається й не має, чим себе зайняти.

– Ти вже зробив завдання? – питаю.

– Так.

– Дуже уважно?

– Дуже.

– Тоді проаналізуй ще раз речення.

– Наталю, я аналізую це речення всіма своїми аналізаторствами!

***

– Отже, завдання. Треба продовжити речення: “Сьогодні мій день був схожий на…”.

– А це на оцінку?

– Ні, це для вас, залишилося трохи часу до кінця уроку.

– Тоді я правду напишу!

***

– Отже, ми мали п’ять хвилин, щоби подумати про відповідь. Хто зараз хоче поділитися?

– Чим?

– Своїми думками.

– Ще чого! Вони мої!

***

На уроці в 8 класі:

– Це речення ускладнене чи неускладнене?

– Ускладнене.

– Як?

– Як моє життя…

***

“Я хочу вчити українську мову, щоби краще сперечатися з мамою”.

Учень 12 років

ЩО УЧНІ РОЗПОВІДАЮТЬ МАРТІ

Фото надано Мартою Госовською

Я читаю дітям онлайн. Це, звісно, не замінить живого читання різними голосами й подекуди пантоміми в супроводі, але на безриб’я й рак риба. За роки роботи з дітьми я перечитала їм стільки всього, що, здається, можу цитувати Еміля з Льоніберги і Френсіс із Брукліна, поки мене не зупинять.

Й от коли закінчилося перекладене українською, я почала перекладати для них нове. Так ми перечитали безмір оригінальних англомовних текстів. От цитата із сьогоднішнього читання: “Як можна довіряти людям, у яких не знайшлося нічого смачненького в торбинці?”.

І таки так. Я б замість співбесід на роботі питала, чи кандидат має щось смачненьке в торбинці: як є, то беремо, а як нема – то пригощаємо й шукаємо далі.

***

Ранок. Англійська. Мій учень не менш сонний, ніж я. Обидвоє прикидаємося ранніми пташками і жваво щебечемо про непевне майбутнє нашої планети.

Найстрашніше, на думку, мого учня – це “The global decline in the number of beers” (Глобальне зниження кількості різновидів пива, – ред.).

І хто я така, щоби не погодитися! А ще якби of wines (вина, – ред), то б узагалі було не до життя!

***

Коли в тебе найкращі учні, то:

  • ти маєш кілограм цукерок Харібо;
  • ліванського кедра в золотому горщику;
  • шкарпетки з Едісоном, хоч ти його і плутаєш із Теслою;
  • світшот із райським принтом від Маші Реви;
  • вітамінки для Мамая в рожевому пуделку з написом “космічному котові”;
  • домашню халву й пахлавичку, кращу ніж у Стамбулі;
  • букет синіх дзвоників, з бонусною бджолою, яка намагалася вжалити тебе у вухо;
  • листівку з Амстердама і дві – з Барселони;
  • лак для нігтів, №який має личити до ваших босоніжок”. Лак жовтий. Босоніжки червоні.

І моє улюблене:

– Мартааа, ми купили вам цю книжку! Вона дуже вам сподобається!

Розгортаю “День народження привида” й милуюся заголовком “Зловіща Марта”. Якщо ви не знали, то це така вреднюща привидиця зі здохлою вороною в руках. Копія я, одним словом.

Думаю, педагогічна кар’єра вдалася…

***

Я добре пам’ятаю свого першого учня. Пам’ятаю навіть, які його улюблені цукерки й чим, на його смак, найкраще запивати канапку з ковбасою. Какао з малиновим варенням. Варення має бути три ложки й розколочувати його заборонено. Пам’ятаю, як йому легко запам’яталася “чайка”, бо був такий актор кіна – Стівен Сігал, як важко йому йшло зі множиною-одниною, бо mouses (неправильно утворена множина до слова “миша”, правильно – mice, – ред.) – нормальне слово, чого ти починаєш: dog-dogs, cat-cats (собака – собаки, кіт – коти, – ред.), отже, і mouses підходить! Винятки? Пфф, для слабаків!

Йому було 5. Мені на 12 більше. І якось ми читали Шерлока в дитячій версії, де всі говорять односкладовими реченнями, Шерлок не схожий на Камбербетча і глибину осінньої депресії передають приблизно у 250-ти словах. На щастя, там були малюнки. На жаль, на малюнку був доктор Мортімер у пенсне, а я в окулярах.

Юрасик подивився на Мортімера, а тоді знов на мене. Задумавсь, навіть жувати перестав, видно, що не на жарт:

– Марта, а чого в нього окуляри на шнурочку? – нарешті оформив свою бентегу в слова.

Я, у ролі вчительки, яка все знає, просвітила, що це – пенсне, і таке колись давно-давно носили замість окулярів. Малий просяяв аж і радісно видав свій умовивід:

– Ага! І ти таке носила, коли була молода?!

***

– Марто Євгенівно?! То ви? Як я вас давно не бачив, – кидається мені на шию xлопчина, ой, ні, молодий чоловік, під два метри росту. Я пообливалася чаєм, починаю озиратись і шукаю очима охоронця, але звідки кіднепер мав би знати моє ім’я, по батькові? Приглядаюсь. І десь так, на краю свідомості, майорить думка, “еx, обізнався, мабуть”. Але я майстер говорити ні про що й тут поусміxаюсь та й по всьому.

– Не впізнали, а я вас зразу впізнав. Ви зовсім не змінились. Ні крапельки.

Підлещується. А xто найкраще у світі сипле компліментами? Колишні учні, ясне діло.

– Пам’ятаєте, я не міг запам’ятати, як англійською будe чайка? І ви мeні підказали прив’язати собі чайку до Стівeна Сігала? Я досі нe можу з ним кіно дивитись – зразу бачу чайку на повідку!

Згадала. Цe Юрчик. Нeгожe його тeпeр так називати – сeрйозний чоловік, вчиться на адвоката, у краватці, запонках. Тeпeр цe Юрій Олeксандрович. А в п’ять казав, що носитимe футболку зі Шрeком завжди. Дитячe завжди вивітрюється скоро, добрe, що англійська нe вивітрилась.

– Знаєтe, ви приходили щовівторка й щочeтвeрга, цe було ніби другі вихідні – я аж заснути звeчора нe міг, і мама мeні давала м’ятний чай, щоби я пeрeстав товктись.

Шкода, що я нe приносила м’ятний чай із собою! Юрко стрибав, кувиркався, робив сальто морталe, стояв на голові й пeрeлічував усіх тварин в алфавітному порядку. Скакав тарзаном з антрeсолі й запхав собі супeрмeна в ніс! Такe нe забудeш.

– Можна я вас щe раз обійму? Тільки вжe акуратно, щоби ви нe обхляпали майку.

Можна, кажу. За всі ті цукeрки, які ти підкладав мeні в сумку, поки я фарбувала губи.

Підготовка тексту до публікації – Марія Марковська, “Нова українська школа”

 

Титульне фото: автор – monkeybusiness, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення