Напишіть нам

Всі проєкти

Всі теми

“Жити допомагає віра в те, що окуповані міста Луганщини звільнять”: історії двох освітянок із Сєвєродонецька

У тимчасово окупованому Сєвєродонецьку досі залишається близько 10 тисяч мешканців. Удвічі більше там “приїжджих”. Води, світла та опалення в місті немає. Проте, як повідомляє керівник військово-цивільної адміністрації Сєвєродонецька Олександр Стрюк, деякі колаборанти вже підготували шляхи відступу, повивозили свої родини до Луганська, а самі чекають інформації, коли треба буде тікати.

Заклади освіти міста працюють онлайн. Та вчителі з учнями, що виїхали на підконтрольну Україні територію, щодня загадують бажання – на наступні канікули повернутися додому.

“Нова українська школа” та БФ “Восток SOS” поспілкувалися з двома вчительками шкіл із Сєвєродонецька та дізналися про таке:

  • як жило місто в перші місяці окупації,
  • чому деякі мешканці досі залишаються в окупованому місті,
  • за чим найбільше сумують учні та вчителі.

“МИ ОРІЄНТУВАЛИСЯ ПО ПТАШКАХ – ЯКЩО ВОНИ ЗЛІТАЮТЬ, ТО ЗА ДЕКІЛЬКА СЕКУНД ПОЧИНАЄТЬСЯ ОБСТРІЛ”

Світлана (анонімно), вчителька ЗОШ № 4 міста Сєвєродонецьк

На момент повномасштабного вторгнення росії в Україну я була класним керівником 11 класу. У лютому 2022 року ми з дітьми активно готувалися до ЗНО, вчилися танцювати випускний вальс. Діти питали мене про наступ – чи вірю я, що росія нападе або посилить бої. Я відповідала, що нічого не буде, що це все маячня. Просто сама не вірила до останнього, навіть не уявляла, що це можливо. Ранок 24 лютого став для мене відвертим шоком.

Зранку я пішла на роботу, там провели коротку нараду, під перші далекі звуки вибухів вчителів відправили додому. Класні керівники повідомили учнів, що уроків не буде. Уявіть, наступного дня я ще приходила в школу заповнювати журнали. Намагалася підтримувати зв’язок зі своїм класом та їхніми батьками, дехто вже виїхав із міста.

Я жила біля Льодового палацу, мій брат із сім’єю – біля тролейбусного депо. Його дім почав потерпати від обстрілів ледь не в перші години, тому брат із родиною переселився до мене. У моїй квартирі було холодно, зникла вода, час від часу зникали газ і світло. Але на все це ми не реагували, бо переймалися за батьків, які жили в селищі Метьолкіне.

СМТ дуже страждало через постійні обстріли росіян. Заїхати чи виїхати звідти було неможливо. У батька була зламана нога, вони з мамою не вилазили з підвалу, їли консервацію, для освітлення робили з картоплі каганці, замість води топили сніг. 10 березня 2022 року батьків і їхню вівчарку вдалося вивезти. Тоді вони також поселилися в мене.

У нас були запаси харчів, але потрібно було щось докуповувати. Поруч був супермаркет “Сім’я”. Одного дня людей, які стояли в черзі по продукти, росіяни обстріляли з міномета, були поранені та загиблі.

Того дня я вийшла вигуляти собак біля під’їзду. Перед магазином вишикувалася черга. До мене підійшла сусідка, що саме йшла туди, ми обмінялися декількома словами. Ще бачила як інша сусідка стала в чергу. Тоді ж до мене прийшла подруга, ми зайшли додому й у цей момент злетіли голуби. Ми потім орієнтувалися по пташках – якщо вони злітають, то за декілька секунд починається обстріл.

Ми із сім’єю сховалися в коридорі. Обстріл був дуже сильний, здавалося, що будинок підстрибнув. Потім дізналися, що було влучання на 8 поверсі в нашому під’їзді. Коли стало тихо, я вийшла на балкон. Побачила як від “Сім’ї” біжать люди, їх охопила паніка. Мою сусідку теж поранили. Швидка допомога вже не приїздила, лікували її всім під’їздом.

Сусіди завжди були дружні, а після початку повномасштабного вторгнення росії стали майже родиною. Коли перестали вивозити сміття, ми домовилися, що сміттєпроводом користуватися не будемо. Або коли не було води, ніхто не користувався каналізацією. Готували їжу разом у дворі, по воду ходили в підвал сусіднього дому. Коли хтось із дому евакуювався, залишали ключі сусідам і дозволяли забирати продукти.

“У БАХМУТІ ВСІ ХОДИЛИ, ГУЛЯЛИ, ДІТИ ГРАЛИСЯ, МАГАЗИН ПРАЦЮВАВ…”

У Сєвєродонецьку ситуація погіршувалася й у двадцятих числах березня наша родина вирішила виїжджати, бо вже не було сил терпіти. Я на нервах не могла їсти, дуже схудла, постійно плакала.

Тато переживав, хвилювався про евакуацію з двома собаками, одна з них – німецька вівчарка. Вирішили виїжджати автобусом і машиною, аби нікого не залишати.

Коли ми приїхали в Бахмут, я розплакалася. Я не вірила, що ми виїхали із цього пекла. Мене вразило тоді, що в Бахмуті всі ходили, гуляли, діти бігали та гралися, магазин працював. Начебто поруч, але тут життя є, а в нас – немає. Коли приїхали в Дніпро, я не повірила, що існує тиша. Посеред ночі мені здавалося, що треба підскакувати та бігти в коридор.

За допомогою ріелтора ледве знайшла дві кімнати в приватному секторі, але там дозволили тримати тільки мою собаку, бо вона менша, а татову вівчарку не дозволили. Бідна собака після всього пережитого в Метьолкіне перестала гавкати. Я знайшла перетримку на добу, а наступного дня батьки із вівчаркою вирушили до батькової сестри в Рівному.

На знімному житлі не було посуду. Коли я вперше потрапила в магазин, то була вражена цінами. Здавалося, що все подорожчало. Пізніше зрозуміла, що за два місяці, які ми провели в Сєвєродонецьку, ціни дійсно виросли. Тоді виручила колега, яка виїхала трохи раніше. Вона поділилася посудом, постільною білизною та пательнею. Я дуже зраділа, коли мені подарували пательню. Боже, тепер у нас буде борщ і суп із засмажкою!

Поступово відновилося і дистанційне навчання в школі. Деякі учні з мого класу не змогли виїхати з міста. Переважно через те, що в батьків не було грошей. Діти, які виїхали, склали НМТ і вступили до закладів вищої освіти.

Школа досі працює онлайн, але нам усім дуже бракує живого спілкування з дітьми. Зі своїми я об’їздила всю Україну, ми не сиділи на місці, весь час кудись вирушали на канікулах. Я за цим дуже сумую. З 11 класом останній дзвінок і випускний провели онлайн. 1 вересня теж зідзвонювалися і зараз намагаємося підтримувати зв’язок.

Я до останнього вірила, що якщо звільнили Харківську область, то скоро звільнять і Луганську. Ми з колегами оптимісти. Казали, що на осінні канікули поїдемо додому. Потім – на зимові. Ми не сумніваємося, а впевнені, що вже скоро будуть ті канікули, які ми проведемо вдома.

“ОДИН ДЕНЬ ЙДЕМО – ВСЕ ЦІЛЕ, НА НАСТУПНИЙ – НЕМАЄ ЗУПИНКИ”

Вероніка (анонімно), вчителька ліцею “Інтініум”, Сєвєродонецьк

Моя бабуся переїхала в місто в 1950 роках, там народилися моя мама і я. Завжди кажу, що я – корінна жителька Сєвєродонецька.

24 лютого 2022 року прокинулися від вибухів за містом. Того дня в чоловіка був вихідний, а я пішла до ліцею. Після наради вчителі почали зносити цінну техніку та документи в укриття.

Будинок, де ми жили із чоловіком, був найвищим у кварталі, тож від першого дня повномасштабного вторгнення ми почувалися незатишно. З першого дня вирішили ночувати в підвалі, а за декілька днів перебралися до друзів. Переїзд не був вдалим – житловий комплекс, де жили друзі, розташований на виїзді з міста. Наприкінці лютого російські військові обстріляли його градами. Тоді були влучання й у будівлю дитячого туберкульозного санаторію, розриви перед будинком друзів.

Після цього ми вирішили знову змінити локацію – перейшли у квартиру мами, яка жила в центрі, а на той час перебралася до подруги. У мами був кіт і в нас у квартирі залишилися два коти, яких ми щодня ходили годувати.

Один день йдемо – усе ціле, на наступний – немає зупинки. А де була їдальня – валяється холодильник від морозива. Пізніше навіть дах їдальні знесло. У третій школі повибивало шибки, а їх тоді тільки-тільки змінили.

Разом із чоловіком ми вирішили волонтерити. Знайшли оголошення в інтернеті, де писали про гуманітарний штаб у міському театрі, що потребував людей на роздачу допомоги. Декілька разів виходили, допомагали. Воно так легше, ніби як при справі. Ми в театрі на сцені саме розфасовували крупи та борошно, як сцена пішла ходуном. У той час знову обстріляли біля санепідемстанції та ОБСЄ.

“ХОЧЕТЬСЯ ВЖЕ НЕ КУДИСЬ, А ДОДОМУ”

Наприкінці березня я приходила декілька разів у ліцей. Треба було виставити річні оцінки майбутнім випускникам для свідоцтв про освіту, тому приходила й фотографувала журнали в підвалі. На той час школа була ціла, в укритті жили люди.

У березні в місті почали закриватися продуктові магазини, опалення майже не було з першого дня повномасштабного вторгнення росіян, газ і вода були періодично. Чоловік запропонував виїжджати з міста, але я відмовлялася. Сподівалася, що ситуація покращиться. Рішення виїжджати ухвалили лише у квітні, тоді на цьому наполягла мама, усі погодилися. Зібралися нашвидку, узяли трьох котів, сумки з речами, поїхали.

Переночували в церкві в Слов’янську, наступного дня сіли на евакуаційний потяг у Краматорську й дісталися Вінниці. Там нас прихистили знайомі, а пізніше ми винайняли житло. Коли з’їжджали на найману квартиру, нам допомогли з ковдрами, постільною білизною, навіть килими подарували. Я була вдячна та приємно вражена добротою людей. Ми із чоловіком звикли все робити самотужки. А тут, коли не ти щось даєш, а тобі – незручно. Певно, ми раніше добрі справи зробили, а тепер вони повернулися.

У квітні 2022 року в школі відновили дистанційне навчання. Коли я проводила дітям інструктаж щодо повітряних тривог і правила двох стін, вони сказали: “Ми знаємо, що треба йти в коридор“. А я сиджу зніяковіла, якось дуже прикро стало. Чому наші діти повинні це знати?! Учні розповідають, що в них квартира згоріла або хтось постраждав. Страшенно прикро, що вони все це знають, що їм довелося подорослішати з війною.

Мені здається, що Вінниця, де ми зупинилися зараз, – це не кінець подорожі. Але хочеться вже не кудись, а додому. Мені допомагає жити віра в те, що окуповані міста Луганщини звільнять.

Благодійний фонд “Восток SOS” із 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини, щоб забезпечити правосуддя та передати свідчення у відповідні органи та прокуратуру.

Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів Восток SOS за номерами:

+38 099 297 64 34

+38 099 736 42 41

Або надіславши свою історію на пошту: [email protected] чи в чатбот у Телеграмі @documenting_vostok_sos_bot

Тетяна Петрова, Марія Білякова, БФ “Восток SOS”, спеціально для “Нової української школи”

Титульне фото: censor.net

Матеріали за темою

Обговорення