“Діти бояться, але продовжують жити, радіти, підтримувати одне одного” – історії вчителів про те, чому їх навчили учні

Минулого тижня редакція “Нової української школи” попросила освітян поділитися історіями про те, чого вони навчилися від своїх учнів та учениць за цей складний навчальний рік.

Публікуємо зворушливі відповіді, які надали учасники й учасниці опитування.

У залишених відгуках – радість, захоплення, натхнення, але й гіркота від того, у яких екстремальних умовах дітям довелося розкривати найкращі свої якості й швидко дорослішати.

“Мої учні навчили мене стійкості та витривалості. Адже постійні тривоги та перебування в укриттях під час навчального року показали, наскільки молоде покоління розсудливе та стресостійке, відповідальне та українолюбиве”, – зізнається одна з освітянок.

Інші пишуть, що діти за цей рік навчили “вірити у перемогу і наполегливо робити все можливе для цього”, “жити під час війни”, “бути стійкими і незламними, радіти життю навіть під час повітряної тривоги”, “вірити у свою країну, її перемогу, в її силу, в її майбутнє”, “йти вперед”. 

Одна з учительок розповіла: “Кожного разу при сигналі “Повітряна тривога” хлопці 11 класу бігли у початкову школу, щоб допомогти зібратися малим діткам у підвал. А ще вони приносили до школи гітару і в укритті співали патріотичні пісні”.

Учителька трудового навчання поділилася неймовірною історію про волонтерство своїх учениць: “Радію, що моя робота пов‘язана з улюбленою справою, із творчістю… Цього року ми з ученицями підготували лот для аукціону в місті Коломиї на допомогу ЗСУ. Ми створили карту України “Моя хата всюди”, вишиту бісером по дереву, де кожна область – це окрема перфорована частина. А візерунок відповідає вишивці в кожному регіоні України.
Вишиваючи кожну область, учениці проявили неабияке терпіння і наполегливість. Адже з таким видом роботи зіткнулися вперше. Було важко, але дуже хотілося виручити кошти на допомогу ЗСУ. Дуже тішило те, що карта була продана за фантастичну суму, у 35 разів більшу за стартову ціну, за 70 000 грн. Усі кошти передані нашим захисникам! Таким чином ми наближаємо перемогу. А я пишаюсь тим, що можу передати свої вміння молодому поколінню”.

Інша історія – про те, що життя під час війни триває попри бажання окупантів перетворити його на пекло. Діти відмовляються жити самим лише страхом: “Це проста історія про те, як школярі попри все слухали музику, бігали коридорами, вітали одне одного та й учителів з Днем народження, дарували дарунки на Миколая та День Валентина, дарували квіти. Але поряд з тим завжди чемно йшли в укриття і перебували там до відбою. Боялися – і водночас співали “Червону калину””.

Та сама освітянка зізнається: найбільшу енергію отримувала від першокласників. Говорить, що за 34 роки в школі не бачила таких учнів: “Це дорослі діти, які бавились ляльками і машинками – і водночас слідкували, куди летять ворожі ракети. Це дорослі малюки, які реально сприймали все. Попри тривожний рюкзачок, який вони з’їдали в перші хвилини, першачки знали всі правила перебування в укритті, а також із ентузіазмом виконували домашні завдання. Жодна хвилина не згаяна намарне. Для учнів і війна – це також життя. Я навчилась перебувати з ними в темі і на уроках, і на перервах, і в укритті”.

Інші освітянки розповідають: під час перебування в укритті організовували турнір з настільного тенісу й співочий марафон українських пісень.

Також, за словами вчителів, допомагали патріотичні слогани, пісні, атрибутика, державні прапори, які діти брали із собою, особливо в найтяжчі години сидіння в бомбосховищах. Навіть за кордон, у табори, діти беруть із собою державну символіку, а ще – дедалі більше стає тих, хто говорить українською мовою.

Зворушливою історію неанонімно поділилася Єва Шевченко з Києва: “Рік я працювала асистентом вчителя у київській гімназії, і вже з цього року беру свій перший клас. Мені лише 19 і професія вчителя була моєю мрією. Попри карантин ми навчались і мотивували себе на краще. Попри війну ми ходили на практику, складали іспити, навіть працювали. Мені кортіло мати інклюзивний клас, це моє захоплення. Майже увесь вільний час я досліджую тему інклюзії та інструменти роботи з дітьми з ООП. Тож наприкінці 2022 року я пішла волонтерити в “Школу супергероїв” при НДСЛ “Охматдит”, працювала там вчителем початкових класів”. 

Вчителька Єва родом з Дніпра – і для неї знайомство з ученицею Валерію сталося після прильоту в житловий будинок у Дніпрі 14 січня. Молода освітянка була в розпачі, але розуміла що, як учителька, має тримати свої емоції при собі завжди. “Діти для мене як крила… Валерія – дитина з відділення онкології. Красуня з Дружківки, з якою я маю честь працювати і займатись англійською мовою. На першому зайняті вона приголомшила мене своєю мотивацією до навчання, старанністю, уважністю. Дитина, яка має жагу навчатись. Також я мала честь працювати з Марією з Херсону, з дитиною, яка постраждала від російської агресії. Вона усміхнено зустрічала мене, і ми займалися на одному диханні”, – розповідає вона.

Говорить, що всі діти в лікарні мали жагу до навчання – вони навчили її бути гнучкою за будь-яких обставин: “Вони подарували мені натхнення. Завдяки їм я маю крила: гуманності і любові. Діти – це найцінніше! Тож навчати – то покликання!”

Читайте також: “Українські школярі привезли понад десяток медалей з міжнародного ІТ-конкурсу”.

Фото: Ковель.post