Чому я не розуміла однокласницю з ООП

Тато Наді завжди привозив її до школи на велосипеді. Ми з однокласниками дивувались, як він робить це взимку, везучи її на багажнику льодовою дорогою. Зі школи Надю забирав той-таки тато. Вона не залишалась з нами ні на хвилину. Як тільки лунав дзвоник – довговолосий батько вже стояв під дверима кабінету.

Ми знали про однокласницю тільки те, що вона живе аж там біля лісу. Що вона дивна, бо говорить притуплено і нерозбірливо, завжди уважно слухає те, що говорить учителька. Але коли її запитують про щось, не може сформулювати свою думку. А ще вона часом може блювати на уроці. Це було дуже гидко.

Здається, за роки молодшої школи ми з однокласниками ініціювали розмову з нею тільки тоді, коли вчителька просила нас допомогти. Натомість, Надя хотіла спілкуватись з нами завжди і всюди. Вона почергово підходила до однокласників, аби запитувати одне й те ж: “як справи?”, “що робиш?”, “як настрій?”.

А ще вона постійно усміхалась, навіть коли ми відверто демонстрували, що нам набридли її запитання, а за одну перерву справи та настрій у нас не змінились. Її усмішка тоді дратувала найбільше. Здавалося, вона може демонструвати тільки одну емоцію – радість. Ну, як вона може усміхатись, коли бачить, що ніхто не хоче з нею спілкуватись?

Зрештою, клас поділився на дві групи: тих, хто робив вигляд, що Наді не існує (серед них була і я), і тих, хто з неї знущався. Нерозуміння, як поводитись із такою людиною, створювало супротив.

Уже зараз я усвідомлюю, що мовчання було найбільшим знущанням. Будь-яку нагоду поговорити вона наївно сприймала як можливість, а відтак ніколи не ображалась на тих, хто намагався її зачепити. А от мовчання, гадаю, дуже зачіпало.

У класі також був хлопчик, який “навчався вдома”. Усі знали, що він часом може бути на уроках, але це буває рідко. Діму не зачіпав ніхто, бо, по-перше, його рідний брат-близнюк навчався з нами за звичайною програмою, і його чи не найбільше боялися. Він міг забрати пенал із портфеля або з’їсти чужий обід.

По-друге, оскільки Діма навчався вдома, він не встигав нам набриднути, а тому ми навіть раді були бачити його раз на місяць. По-третє, переважно Діма просто мовчав і був повною протилежністю свого брата-задираки.

З часу, коли ми навчались у початковій школі, минуло майже 15 років. І тільки тепер я думаю, як могло б скластись життя всіх нас, якби ще за шкільною партою нам пояснили, як спілкуватись одне з одним.

Адже вміти спілкуватись із дитиною з особливими освітніми потребами – це вміти спілкуватись з усіма.

Тільки тепер, буваючи в інклюзивних класах, я розумію, як поталанило учням, які навчаються з дітьми з ООП. Згодом вони знатимуть, як підібрати ключ до будь-якої людини. Для цього, щоправда, треба бажання та системна кропітка праця класного керівника, вчителів, батьків і самих дітей.

Припустимо, 15 років тому, моя класна керівниця періодично проводила виховні години не про те, як треба любити Батьківщину, а про те, що всі люди – різні. Можливо, вона показувала б нам мультфільми або кіно про людей, які поводяться трохи інакше, але є повноцінними членами суспільства. До того ж, вона б розмовляла з нами на серйозні теми, а ми б не боялися ставити запитання.

А якби пані Оксана вчила нас працювати у групі із Надею, а не дозволяла їй виконувати завдання самостійно? Якби класна керівниця не була серед “тих, хто не звертає уваги на Надю”, а очолила групу тих, “хто спілкується” і стимулювала нас вступати до неї?

Якби спілкуватись із Надею вважалось перевагою, якби це було круто? Якби нам пояснили, що ігнорувати людей – це останнє, що можна зробити? Якби нам показали, як відповідати на запитання Наді, в які ігри з нею можна грати, що вона вміє і чим цікавиться? Що, якби нам показали, що в нас насправді багато спільного? Ми ж не знали про неї нічого.

Припустимо, 15 років тому батьки Наді пояснили на зборах нашим батькам, що відбувається із їхньою дитиною, що це не страшно, як краще із нею спілкуватись і чим вона захоплюється. А після цього наші батьки розповіли нам усе це вдома?

Якби ми знали, що Надя любить грати, до прикладу, в “резиночки”, то кликали б її з собою на перервах. Що, якби її тато вирішив більше розповісти про Надю, а не заходив би до класу тільки тоді, коли її образив хтось із хлопців?

Припустимо, 15 років тому мої батьки поцікавились у вчительки чи в батьків Наді, як спілкуватись з нею, і переказали це мені. Припустимо, я поцікавилась у вчительки, як спілкуватись із Надею.

Припустимо, мої однокласники знали, що люди, які мають порушення мовлення чи затримку інтелектуального розвитку – не “інваліди” чи “ненормальні”, а такі ж, як наша Надя, яка завжди була уважною до нас.

На жаль, я можу тільки припускати, як могло б статись тоді – коли ми з однокласниками не втрачали жодної нагоди навчитись спілкування і відбирали її у Наді.

Пробач, Надю, я не знаю, як склалось твоє життя, і сподіваюсь, що ми не завадили тобі завжди усміхатися і цікавитись, як справи. А ще шкода, що ми не навчились цього в тебе.

[Усі імена змінені]

Марія Марковська, журналістка сайту “Нова українська школа”, яка займається темою інклюзивної освіти

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Титульне фото: автор – alebloshka, Depositphotos

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber

Матеріали за темою

Обговорення

Розділ створено за підтримки Програмної ініціативи “Демократична практика” Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.