Діти vs власне життя

У своєму фейсбуці я доволі часто розповідаю про старшого сина, думаю принаймні половина моїх постів так чи інакше стосуються саме його. Більшою мірою це спостереження за тим, як ті речі та процеси, які ми зазвичай вважаємо дрібницями, впливають, а часто й визначають результат навчання. Або ж як зустрічі з харизматичними людьми спонукають до зацікавленості тією чи іншою темою. Бо ж навчання – це не просто завчений параграф чи п’ять виконаних завдань з математики, головне завжди криється в деталях.

Звичайно, увесь цей час мені ставлять різні запитання, хтось ділиться у відповідь своїми спостереженнями, з кимось ми дискутуємо. Але знаєте, яке запитання я чую найчастіше? “А власне життя в тебе є?”

Сьогодні мені доволі легко на нього відповісти, але знадобилися роки, щоб, незважаючи на всю мою впевненість у собі, роботу, власні захоплення, чоловіка та ще одного сина, воно перестало заганяти в глухий кут і змушувати виправдовуватися.

І от, коли я нарешті навчилася парирувати, його перестали мені ставити.

Ні, не тому що хтось зрозумів – таке запитання принаймні некоректне. Це як запитати в жінки “коли ти плануєш заміж?” або в пари “чому у вас досі немає дітей?”.

Думаю, усе значно простіше.

Уже два роки мій старший є співавтором проекту “Компола”, який він започаткував разом з однокласницею. Ідея полягала в переробці на органічне добриво відходів шкільної їдальні. У проекті, який починався з однієї школи, сьогодні беруть участь більше 230-ти по всій країні. Цього року мій син став переможцем американського Eco Hero Awards та спікером TEDx Lviv, а проект увійшов до фіналу Швецького конкурсу Children’s Climate Prize.

Мені здається, усі ці люди просто вирішили: відсутність власного життя прийнятна ціна за такий результат.

І я розумію чому, бо кожен з нас уголос чи подумки, у стомленому стані або щиро вірячи, хоч раз казав: “Я стільки в тебе вкладаю, а ти…”. І коли поряд є начебто класний результат, дуже хочеться вірити, що модель “вкладай і отримуй” працює.
Така собі інструкція з досягнення спрогнозованого результату.

Нещодавно я почула від засновниці Happy Monday Анни Мазур фразу: “Батьки мною пишалися, я була, як найкращий експонат на виставці досягнень народного господарства”. Щоправда потім вона витратила певний час на те, щоб знайти себе справжню. Ми точно прагнемо саме цього?

Ми вчимо дітей бути чесними, то може варто почати з себе?

Я дописую цей текст у вихідний, сидячи на кухні, бо на плиті кипить розчин мідного купоросу, і я чекаю, поки він почне випадати в осад.

Ми з меншим вирощуємо криштали. Але щойно процес затягується, він біжить дивитися мультики чи грати в іграшки, а я залишаюся наодинці з купоросом та пробірками й питаю себе: “Для кого я взагалі це роблю?”. Дуже хочеться сказати: “Для нього”. Але ні – якщо чесно, то для себе.

Бо це мені хочеться зацікавити його хімією. Мені хочеться, щоб він ріс розумакою. І добре, якщо йому цього також колись захочеться.

Або чогось іншого, і він робитиме це не заради мене чи тата, вчителів чи суспільства, а заради себе.

Тоді все буде по-справжньому. А моє завдання – лише в тому, щоб хотіти правильних речей і навчити старшого й меншого також хотіти правильних речей.

Тож, якщо хтось запитає вас: “А власне життя в тебе є?”, – розкажіть йому чи їй, що “власним життям” є абсолютно все, що ми робимо. Адже кожна наша дія – це наш особистий вибір: робити манікюр чи ні, доглядати за старенькою бабусею чи ні, варити на плиті борщ чи мідний купорос, відкрити сьогодні ввечері біле чи червоне.

Олена Шульга, мама співзасновника проекту “Компола” Нікіти Шульги

Титульне фото: автор – Nadezhda1906, Depositphotos