Хто такі демократи і як їх готувати у школі

Або чи складно будувати демократичне суспільство, маючи авторитарні школи?

Поняття демократії потрібно вбирати шкірою роками. І ось – історія про те, як я вперше зіткнулася з людьми, “просоченими” демократією зі школи.

Вчителі та батьки метушилися, явно сильно хвилювалися і були настільки зайняті, що ставити їм запитання не хотілося. Нам коротко окреслили, що ось-ось станеться щось неймовірно важливе, у голові від пояснень залишилися розрізнені уривки: “друзі школи”, “велика честь”, “міжнародна конференція”, “треба допомагати” і загадкове “демократи”.

Майже весь список був зрозумілий, але як виглядають “демократи” – залишалося для нас, 13-16-річних волонтерів, загадкою. Ми були ознайомлені з поняттям демократії з курсу всесвітньої історії та знали, як воно перекладається з грецької. Розуміли, що демократія – така собі мрія, але дивувалися, чим саме демократи відрізняються від “нормальних людей” і як нам їх розпізнати.

І ось вони приїхали на IDEC 1998 – конференцію, яка збирає вчителів, батьків, дітей, випускників, засновників різних демократичних шкіл і всіх, хто хоче ознайомитися з поняттям “демократична освіта” ближче та з перших вуст. Цьогоріч IDEC відбудеться в Україні. Уже 26 років конференція подорожує різними країнами, містами і континентами. Вдруге вона приїжджає в Україну 1-9 серпня 2019-го, і це успіх, що межує з дивом. А тоді, 1998-го, це можна було порівняти з польотом на Місяць.

Так ось, вони приїхали… Хвилювання дорослих перетворилося з нервового на світле і радісне. Безліч іноземців заповнили школу, всі вони були дуже різними: ввічливі і пунктуальні японці, стримані англійці і душевні новозеландці… Але було дещо спільне. Як яскраві і різнокаліберні намистинки на ниточці, усі ці люди були міцно пов’язані однією ідеєю, оберталися навколо неї.

Ми по-дитячому шкірою відчули ці особливості в поведінці учасників конференції, тоді їх складно було перетравити і осмислити. Тому ми, не мудруючи, просто полюбили їх усіх, трохи соромились, але намагалися бути максимально корисними.

Цей досвід був для нас, дітей у 1998 році, настільки захмарний, що зберігся в пам’яті з фотографічною чіткістю, з такими подробицями, що через 20 років я можу відтворити і проаналізувати, що саме нас так вразило. І я непомірно вдячна рідній школі, завдяки якій мені вдалося тоді прожити цей досвід.

Зараз, коли ці дивовижні люди знову їдуть до нас через 20 років, я, знаючи вже трохи більше про демократію, можу перерахувати ті їхні особливості, в які закохалася в 15-ть.

1) Незалежність від думки інших

Мені, дорослій жінці, досі важко дається розуміння, що комусь я можу не подобатися. А вони і не прагнули сподобатися, не докладали жодних зусиль. Вони просто були собою – щиро доброзичливими і дуже спокійними. Адже завдання “подобатися” в них у голові органічно не зростало. Вони не лицемірили, не підлабузнювалися. Звісно, це нас підкупало, було незвично в наших краях і навіть незрозуміло.

Зараз я розумію, що ця база для спокійної, ненавмисної впевненості в собі, без феєрверку, береться з того, що ти звикаєш: ніхто тебе ні з ким не порівнює, не оцінює; тобі не треба заслужити чиїсь похвалу і прихильність (те, що ми всі активно робимо у школі, і потім несемо яскравим факелом свій синдром відмінника крізь роки). У спільноті “демократів” немає порівняльних категорій.

2) Сміливість робити те, що хочеться

Ми виросли в парадигмі “треба” і часто губимося через питання “Чого я хочу?”. Вони ж звикли відповідати собі на нього. Кожен день від дитинства в них були можливість, час і ресурси вибирати, на що і як витрачати свій час. І їхні заняття не були порожніми.

Байдикування – відповідь на примус. А вони не виривалися з-під гніту, не протестували проти системи (або вже зробили це і приїхали до нас готовими “демократами”), вони кайфували від діяльності у своїх напрямі і темпі. Ми ж носилися між ними, як очманілі, і вони думали, що ось так нам комфортно.

3) Розуміння рівності в праві голосу та ініціативі

Була можливість взяти участь у програмі, і не було необхідності заманювати і залучати учасників у програму. Вони з радістю самі її творили. Не боячись осуду і з упевненістю, що кожна їхня дія, кожна ініціатива, кожен вислів має рівно таку ж вагу, як у будь-якого іншого учасника конференції.

Діти голосували, висловлювалися та ініціювали активності на рівні з ключовими спікерами (тоді ми таких слів не знали, але за звичкою швидко відстрілювали, хто тут найважливіший). Нас вражало, що важливі дорослі всерйоз сприймають дітей як рівних і прислухаються до них не “для вигляду”. Це було і в нас у школі “АІСТ”, але то була сім’я. А тут – велика різношерста спільнота, в якій працюють такі закони. Вау!

Я знаю дуже мало дорослих, які мають звичку по-справжньому, на всі 100% поважати дітей як рівних, говорити з ними як з партнерами під час перемовин, які не перетискають своєю думкою, не маніпулюють, не фільтрують… Мені до цього стану ще далеко, на жаль.

Я можу продовжувати цей список. Але ці три пункти були ключовими, і саме вони для мене ілюструють демократичну освіту.

Катерина Ботвинник, учасниця команди “ГО Горизонталі” і волонтерка команди організаторів IDEC-EUDEC 2019

Фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення