Напишіть нам

Всі теми

Мрія проти страху: чому перше краще працюватиме в школі. Частина 2

Першу частину тексту читайте за цим посиланням.

Отже, ми домовилися, що мрія – більш ефективна, більш перспективна основа взаємодії між учителем та учнями, якщо порівняти з традиційною основою – страхом.

Ми уявляємо мрію як світогляд, який вміщує в собі образ реального світу, наповнений насамперед можливостями й тільки потім – небезпеками. Цей світ структурований емоційними реакціями мрійника, тобто є речі бажані й небажані, веселі й сумні, дивовижні та буденні.

Емоції мрійника пов’язані між собою та взаємодіють з емоціями інших людей, цей зв’язок – динамічний, постійно змінюється, не завжди й не повністю усвідомлюється. Тобто людина не завжди знає наперед, як вона відреагує на ту чи іншу подію, не завжди може передбачити реакцію інших людей. Тим не менше, розуміння себе та інших людей можна розвивати та поглиблювати, і це шлях до мрії.

Ми розуміємо, що діти не народжуються зі сформованим світоглядом та усвідомленими бажаннями. Адекватний світогляд та гармонійна система бажань – це ідеальна мета, яка ніколи не може бути остаточно досягнута.

Народження та розвиток дитячої мрії відбувається у взаємодії з навколишнім світом та в спілкуванні, причому схоже, що в наш час спілкування відіграє більшу роль, ніж усе інше.

Роль батьків у цьому контексті полягає у формуванні основи світосприйняття, передаванні фундаментальних концепцій буття, продовженні тисячолітнього досвіду попередніх поколінь. На щастя, здебільшого ця діяльність відбувається інтуїтивно, автоматично й не потребує зовнішнього втручання.

Але іноді цей природний шлях (передавання негенетичної інформації) виявляється захаращений якимись проблемами, травмами, і це стає причиною неуспішності дитини. Переважно, проблеми дитини в молодшому віці пов’язані з батьками (потім долучаться вчителі і створять нові проблеми), зі способами та формами комунікації, рідше – із застарілим досвідом минулих поколінь.

Такі ситуації завжди неприємні, часто пов’язані з якимись травмами, ніхто не любить тут зовнішнього втручання, навіть думок про це уникають, витісняють зі свідомості. Тому не доводиться розраховувати, що всі діти будуть доглянуті та ідеально виховані – у проблемних ситуаціях батьки можуть вимагати допомоги, але не йдуть на контакт. До речі, це дає світу мінливість, так необхідну для розвитку, – як мутації в біології.

Учителі – це фахівці, завдання яких – передавати цивілізаційний досвід, значно ширший за досвід однієї сім’ї чи роду.

Сучасна людина впродовж свого життя взаємодіє з усім світом – різні мови, гроші, традиції і знання. Досвід попередніх поколінь, які жили, не виходячи за межі свого села, залишається важливим, але не може бути достатнім.

Тому спроби забезпечити освіту дітей удома, об’єднаними силами кількох сімей, не мають перспективи. Натомість, перспективу має створення глобальної спільноти вчителів, у якій вільно циркулює інформація з усього світу.

Батьки, вкладаючи гроші в таку спільноту, покращують імовірне майбутнє своїх дітей і в такий спосіб виконують одвічну функцію збереження свого генетичного матеріалу.

Учитель зустрічається з учнем, мрія якого частково сформована. Завдання вчителя:

а) зрозуміти зміст та нюанси мрії;

б) показати можливості для її розвитку та втілення;

в) продовжити разом з учнем її (мрії) формування.

Учитель показує небезпеки навколишнього світу, але не створює нових для зручнішого керування учнем (“будеш їсти на уроці – візьму за вухо та відведу до директора”).

Поки до учня не донесено зв’язок навчального матеріалу з його, учня, мрією, учитель не має морального права наполягати на вивченні цього матеріалу.

Одним зі способів такого донесення може бути авторитет учителя: подивися, який я крутий, згадай, скільки цікавого та корисного я розповів, повір, що квадратні рівняння потрібно вміти розв’язувати. Але якщо учень не вірить, не хоче, не сприймає, – це його право, до нього не може бути претензії.

У цьому місці виникають дві можливості. Кращі вчителі пострадянської епохи вважають себе зобов’язаними “вичитати програму” й застосовують усе своє мистецтво, щоби “зацікавити” учня, створити мотивацію й, урешті, досягають свого, виконують програму. До речі, батьки часто “вміння зацікавити” ставлять на перше місце серед необхідних учительських компетентностей.

Друга можливість (якщо учень не хоче вчити певний матеріал) полягає в тому, щоби спрямувати його енергію на те, що йому цікаво.

З погляду формування мрії саме друга можливість є перспективною, але вона досить незручна в традиційній школі:

  1. програма залишається “невичитаною”, будь-яка комісія, перевірка виявить недолік;
  2. важко розбиратися з учнем, чого ж він хоче, коли в класі багато дітей;
  3. коли клас буде виконувати наступні завдання, наш учень не зможе зрозуміти навіть умови, водночас – досягнень учня в цікавих йому напрямах не зрозуміє вже клас.

Вихід полягає в тому, що учень як свідома людина сам розуміє незручність ситуації і вчиться підлаштовуватися під потреби колективу. Це вміння потім не раз стане йому в пригоді. Ну, або він залишиться індивідуалістом і своїми досягненнями навчиться компенсувати незручності, яких завдає колективу.

Надзвичайно важлива для реалізації мрії як основного рушія навчання – взаємодія батьків з учителями. Суть цієї взаємодії – у двосторонньому обміні інформацією, критично важливої для кожної зі сторін.

Учителі отримують знання про сімейні цінності, у яких виховувався учень, про його звички, характер, світогляд та про те, як це все формувалося, про батьків, про їхні запити щодо освіти дитини, про бачення перспектив. Усе це зайва інформація, якщо ми плануємо застосовувати страх, дисципліну та чіткий план, й абсолютно необхідна – якщо наша стратегія полягає у взаємодії зі мрією та в її розвитку. Адже мрія дитини – це великою мірою продовження мрії батьків.

Батьки отримують знання про: особливості, спеціалізацію та атмосферу навчального закладу, особливості вчителів, прояви дитини в школі, які не завжди такі, як удома.

У наші часи вся інформація, накопичена людством, не може влізти в одну голову, тому навчальні заклади вимушено спеціалізуються і, відповідно, спеціалізованими будуть учні.

Обираючи шлях розвитку своєї дитини, батьки мають знати про навчальний заклад, де вона буде вчитися, бажано – більше, ніж написано на вивісці.

Найкращий спосіб взаємодіяти з навчальним процесом – брати в ньому участь. Тому ми очікуємо, що на шляху до мрії батьки будуть долучатися до школи: а) як учні; б) як учителі.

Прийти на урок до сина (наприклад, на якому в нього проблеми) не як спостерігач, а як учень, виконавши домашнє завдання з попереднього уроку, ставлячи запитання та виконуючи завдання на уроці. Розібратися разом із дитиною в темі, яку свого часу проґавив у школі (хай кине в мене каменем той, хто все пам’ятає). Провести в школі тренінг, майстер-клас чи семінар, показуючи особливості своєї професії та свої професійні якості.

Це має заманливий вигляд і потребує не так багато часу – десяток годин на рік. Чому так не роблять? Гадаю, не хочуть зустрічатися з негативними емоціями, які панують у багатьох школах. Мають негативний досвід із дитинства, що програти можна навіть у безпрограшній ситуації отримання нових знань та обміну досвідом.

Побачити, а, ба більше, довести зв’язок причини та наслідку в навчанні, – важко, хибні висновки можуть бути переконливими. Наприклад, наукові праці з педагогіки рясніють такою логікою: помічено, що учні, які носять із собою лінійки, мають кращі успіхи в математиці. То зобов’яжімо всіх носити лінійки – й успіхи в математиці покращаться.

Помилка в тому, що не зрозуміло, де причина, а де – наслідок. Крім того, може бути ще третій чинник (наприклад, діти із сімей інженерів частіше користуються лінійками і водночас мають кращі успіхи з математики), який є справжньою причиною перших двох.

Тому я вбачаю такі джерела знань у цій галузі: досвід успішних практиків та цілісна картина світу, яка є в кожної людини, але не може бути наведена як аргумент, оскільки, щоби його сприйняти, інша людина має відкинути свою.

З огляду на це, можу запропонувати кілька практичних порад, як збільшувати вагу мрії в навчальному процесі, зменшуючи вагу страху.

  • Пропонуючи учням багатокомпонентні завдання (де треба сприймати, зіставляти, спілкуватися, аналізувати, записувати, оформлювати, рухатися, знаходити нові джерела інформації), ми створюємо підґрунтя для розвитку мрії. Оскільки мрія в нашому розумінні потребує вміння вміщувати у своїй уяві складні, багатокомпонентні картини реального світу, і таке вміння потрібно тренувати. І навпаки, пропонуючи обмежені, стандартизовані завдання, наприклад, тести, ми зменшуємо здатність учнів мріяти.
  • Створюючи чіткі правила, ми надаємо учням базу для формування мрії, адже мрія – це передбачення, прогнозування бажаного результату, і таке прогнозування значно полегшується, якщо є прозорі правила, за якими функціонує світ. Звісно, реальний світ не описується такими правилами, але наявність чітких правил у навчальних закладах – це така собі гра, яка полегшує адаптацію до життя.
  • Надаючи учням будь-який вибір, ми прямо й безпосередньо працюємо на створення їхніх мрій, формуємо запит, створюємо цінність мрії. Адже якщо вибору нема, то мріяти – це гаяння часу та сил. Вибір: навчального навантаження, учителя, завдань, форми оцінювання, розкладу, правил поведінки, список можна продовжувати. Звісно, можливість вибору створює складності для учня (часто простіше зробити, як кажуть, ніж думати, чого ти хочеш) та для організації навчання. Тому можливість вибору має залишатися в розумних межах. Тим не менше, будь-яка можливість вибору сприяє розвитку мрії.
  • Даючи учням адекватні знання про світ, ми робимо їхні мрії живими, повноцінними, реальними. Порівняйте, для прикладу, зі мріями учня, для якого основне джерело інформації – японські мультфільми аніме. Не принижуючи художньої цінності цього пласту культури, хочу зазначити, що сформовані на ньому мрії не зроблять людину щасливою та сучасною.
  • Будь-які форми контролю зменшують цінність мрії, нівелюють фантазію, креатив, непередбачуваність, мінливість, тому що контроль замінює вашу мрію мрією контролера. Це, звісно, не означає, що потрібно скасувати всякий контроль, оскільки є ще надійність, стабільність, передбачуваність, безпека, для яких він потрібен.
  • Ми збільшуємо вагомість мрії, коли прослідковуємо зв’язок наших дій та їхніх наслідків, створюючи так відповідальність. Приймаючи на себе відповідальність, ми набуваємо дієздатності, бо дія без наслідку не має жодного сенсу.
  • Ми допомагаємо дітям знайти свою мрію, коли говоримо з ними: про їхнє бачення світу, про плани на майбутнє, враження від минулих подій, досягнення та поразки; переконуємо, що це нам, дорослим, цікаво та важливо.

Кажуть, усе, що було створене людьми, спочатку виникло в чиїйсь голові. Отже, нас чекає таке майбутнє, які в нас мрії.

Олександр Триліс, Заслужений вчитель України, вчитель фізики, співзасновник Науково-дослідницької школи “Базис”

Титульне фото: автор – Dmyrto_Z, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення