Напишіть нам

Всі теми

“Постійно уявляю, як би склалося моє життя, якби не було війни”. Історії українських дітей, чиї мрії намагалася вкрасти росія

Мені було лише 7 років, коли війна вперше прийшла до мене додому. Я народилася в Луганську й деякий час після окупації міста росією жила там. Тоді я була дитиною й не розуміла всього, що відбувається навколо. Тільки сумувала за рідним гімном і чомусь складала в 4 класі екзамен із російської мови замість української. Одним із найяскравіших у мене й досі залишився спогад про те, що в місті часто не було світла. А також роботи. Ще чомусь змінили валюту, а людей в місті з кожним днем ставало все менше.

У п’ятий клас я пішла вже на підконтрольній Україні території. Бо мої батьки розуміли, що в окупованому Луганську немає жодних перспектив. Я дуже вдячна їм за це. Хоча зараз постійно уявляю, як би склалося моє життя, якби не було війни. Вже майже й не пам’ятаю як це – коли її немає. Я тільки зараз починаю усвідомлювати багато речей, про які раніше й не здогадувалася.

Інколи від розпачу хочеться кричати. Ми подорослішали занадто рано, чи не так? Це відбулося в той момент, коли замість улюбленого серіалу ми почали дивитися новини. Коли замість того, щоб обирати вбрання на випускний, обирали, де будемо ховатися від ракет. Коли перестали планувати щось на майбутнє, бо “побачимо, якщо доживемо”. Жоден із нас не міг цього передбачити. Але коли це вже сталося, маємо навчитися жити. Саме жити, не виживати. Бо не знаємо, чи настане колись наше “потім”.

Мені стало цікаво, чи поділяє хтось мої думки про це. Можливо, вам теж буде цікаво почути думки Микити з Донецька, Валерії з Кривого Рогу, Ігоря з Харкова та Юрія (ім’я змінено задля безпеки) з Макіївки.

ІСТОРІЯ №1

“У Донецьк повернуся – тільки якщо над адміністрацією буде майоріти український прапор. Чесно кажу, коли це станеться, я буду плакати від щастя”.

Микита – фронтмен гурту “Скинь Кеди”. Йому 21 і він із Донецька. Коли все починалося, йому було лише 12 років. У день, коли захопили міську адміністрацію, сім’я хлопця, як і більшість людей, виїхала з міста. Микита був занадто малим, щоб усвідомлювати серйозність того, що відбувається, але було тривожно. Повернувся додому приблизно в жовтні 2014-го року. Оскільки батьки залишилися в Україні, жив у свого найкращого друга. Хлопець називає той період свого життя “здохни чи помри”. Люди тоді просто шукали варіанти, щоби вижити, втративши стабільність, заради якої працювали все життя.

Микита зізнається, що інколи думає про те, як круто було б, якби тоді нічого не сталося. Він жив би собі спокійно й щасливо в мирному Донецьку, закінчив би школу, вступив би в університет і жив би своє краще життя. Але, оскільки він опинився в епіцентрі найбільшого геополітичного конфлікту, довелося важко працювати. Наприклад, заробляти на життя перевезенням українських продуктів через блок-пости в Донецьк, під обстрілами везти додому 50 кілограмів ковбаси.

Микита багато навчався, займався фотографією, вчився грати на гітарі, писав вірші і знайомився з такими ж поламаними війною людьми.

У Донецьку в нього було все – робота, дім, друзі, кохана дівчина, навіть хобі. Але якщо до вибухів і п’яних ополченців хлопець зміг звикнути, то до браку будь-якої перспективи на життя – ні. Ідея поїхати звідти переслідувала його зі самого початку, просто не було моменту. Вступ до університету став таким очікуваним приводом. Микита кинув усе й усіх і просто поїхав у підконтрольну Україну, фактично, в інший світ.

У Донецьк хлопець повернеться, тільки якщо над адміністрацією буде майоріти український прапор. Проте жити там не зможе, забагато болісних флешбеків.

ІСТОРІЯ №2

“Повномасштабне вторгнення змінило мій погляд на життя. Війна змусила цінувати життя як ніколи раніше”, –  зізнається Валерія.

Їй 17 років, і зараз вона в Німеччині. Поки її не прийшли “рятувати”, Лєра жила звичайне підліткове життя й навіть не здогадувалася, що воно так кардинально зміниться.

Рішення щодо виїзду родина дівчини ухвалила спонтанно. У самої Валерії вибору було небагато, оскільки вона мала супроводжувати свою вагітну сестру. Дорога була виснажливою та зайняла приблизно два дні.

Зараз Валерія мріє про мир. У майбутньому хоче отримати диплом європейського зразка. В Україну планує приїхати після того, як закінчиться війна. Але вона вже не знає, чи залишиться тут жити.

ІСТОРІЯ №3

“Дуже не хотілося залишати Батьківщину й будинок, але довелося, зважаючи на обставини”.

Одинадцятикласник Ігор із Харкова не жив в окупації, проте його рідне місто щодня зазнає обстрілів, через що йому довелося поїхати в зовсім чужу країну. До війни хлопець збирався вчитися на програміста, хоча це рішення далося йому не просто. Він зізнається, що остаточно переконалися виїхати з країни, коли постріли були вже дуже близько до їхнього будинку. За словами Ігоря, склалося враження, ніби це було в сусідньому дворі. Добиралися до Німеччини приблизно чотири дні.

Тепер, коли хлопець перебуває в безпеці, планує після року вивчення німецької мови вступати на програміста в Німеччині. Але думками він, звісно, в Україні. В майбутньому мріє повернутися на Батьківщину, бо вдома йому, безумовно, краще.

ІСТОРІЯ №4

“Я б дуже не хотів покидати місто самостійно. В мене тут мама з маленьким братом і бабусею, а залишати їх нечесно”.

Юрія “рускій мір” наздогнав двічі. 2014 року – в Донецькій області, а нині – в Запорізькій. Хлопець донині перебуває на тимчасово окупованій території, тож задля безпеки я не ставила йому запитань про життя в окупації.

У дитинстві старшокласник мріяв стати пілотом. Але стан здоров’я не дав цій мрії здійснитися. Тому, трохи подорослішавши, хлопець вирішив стати юристом. Для цього старанно готувався до ЗНО. Планував складати іспити з історії, української мови та літератури, англійської, а також математики.

Після початку повномасштабного вторгнення хлопець перебуває в прострації. Юрій хотів скласти НМТ, проте виїхати в Запоріжжя з тимчасово окупованої території – це величезний ризик і стрес. Хлопець не готовий покинути своїх рідних у такій складній ситуації, тож єдине, що йому залишається, – вірити в ЗСУ й чекати, поки всі захоплені території знов стануть вільними.

Росія намагається вкрасти наші дитинство та юнацтво. Проте ми розуміємо, що майбутнє України в наших руках. Вчимося жити. Віримо в краще. Точно знаємо, що перемога буде за нами. Тримаємося. Заради того, щоби наступні покоління чули слово “війна” лише на уроках історії. Але обов’язково знали й пам’ятали, якою ціною українці здобули свою Незалежність.

Якщо ви хочете виїхати з тимчасово окупованої території, але не знаєте, до кого звертатися по допомогу, ця рекомендація для вас. Організація “Допомагаємо виїхати” надає інформаційну та психологічну допомогу, допомагає людям в Україні, на тимчасово окупованих територіях, а також тим, хто опинився в росії.

Телеграм-бот, де ви можете звернутися по допомогу: @helpingtoleave_bot

Дар’я Бикова, учениця Броварського ліцею №5 імені Василя Стуса

Титульне фото: автор – benschonewilleDepositphoto

Матеріали за темою

Обговорення