Всі теми

Проблеми/можливості дистанційного навчання

Триває третій тиждень карантину, а для багатьох державних шкіл – перший, коли вони остаточно перейшли на повноцінне дистанційне навчання. Зрозуміло, що ця ситуація виявилася стресовою для всіх учасників освітнього процесу. Але зрозуміло також, що проблеми, які проявились за цей короткий період, за розумного підходу можуть перетворитися на можливості. Треба лише зрозуміти больові точки і шлях їх перетворення на точки зростання.

ЛЕКЦІЯ/ДІАЛОГ

Ми стільки разів чули з усіх боків і стільки разів говорили самі, що українська система освіти нині реформується, що в усіх школах країни впроваджується Нова українська школа, стільки говорили і писали про нові принципи та методи навчання, нові підходи, нову концепцію співпраці вчителя та учня, що майже забули, що насправді реформою сьогодні охоплені поки що тільки перший і другий класи. Навіть третій і четвертий навчаються за старою програмою.

Що ж говорити про вчителів середньої та старшої шкіл, до яких реформа ще навіть не наблизилась? Сьогодні вся середня і старша школи без винятку працюють за старою, звичною для всіх, але не дуже ефективною в наш час системою, в якій учитель викладає тему, учні відповідають на запитання і роблять вдома завдання. І все це за сумнозвісним “Держстандартом Табачника”. Єдиний відгомін чогось сучасного в цій програмі – що деякі завдання мають вигляд модних нині тестів та проєктів.

У цій системі вчителі не звикли, а іноді й просто не вміють спілкуватися з учнями, а якщо точніше – не бачать у цьому сенсу. Їм треба викласти матеріал, поставити завдання і перевірити його. Це чудово можна зробити, навіть користуючись найпростішими технічними засобами.

Наприклад, можна кинути у вайбер-групу класу посилання на чийсь рандомно обраний онлайн-урок за необхідною темою (благо, їх зараз повний інтернет). Або навіть на шматок уроку: на конкретне пояснення нової теореми, частини мови чи формули – невідомо ким, без зворотного зв’язку, адже в цій системі особа не має значення. Хай дитина все це подивиться вдома. А ось і номери домашніх завдань – сфотографуйте, будь ласка, сторінки зошиту з виконаними вправами і надішліть мені, я поставлю оцінки. Усе, нащо якісь Zoom-конференції?

Тобто реальна проблема впровадження повноцінного дистанційного навчання полягає не в тому, що хтось не має потужного комп’ютера або не вміє зайти в Zoom – усе це за бажання можна вирішити. Проблема в тому, що запропонована сучасна форма навчання не корелюється із засадничими принципами та методами нашої все ще в левовій частині нереформованої системи освіти.

Вочевидь, дистанційне навчання не є калькою очного навчання у класі і потребує нової структури організації уроку – хоча б тому, що увага і втома біля комп’ютера працюють геть інакше. Але не менш очевидно і те, що сучасна дистанційна освіта виникла, сформувалась і розвивається на базі концепції, яка в нас відома як “перевернутий клас“.

Тобто, коли дитина перед уроком дійсно самостійно опановує матеріал, як змогла – а час уроку використовується, щоб разом з учителем проговорити, що незрозуміло, виправити помилки, якщо вони є, з’ясувати складні питання. Саме така система закладає в дитині паростки вміння вчитися самостійно. І зараз – найкраща ситуація для того, щоб її починати опановувати.

КОНТРОЛЬ/ДОВІРА

Серйозного додаткового стресу через організацію дистанційного навчання зазнали зараз і батьки. Вони звикли і хочуть контролювати навчання своїх дітей, вони впевнені – і вчителі всіляко плекають у них цю думку – що головна функція батьків по відношенню до шкільного навчання дітей – це контроль. Контроль аж до зникнення самої дитини як суб’єкта.

Головний інструмент цього гіперконтролю – батьківський чат у вайбері. Саме там батьки (!) зазвичай питають одне одного про домашні завдання, зміни розкладу, екскурсії тощо. Саме туди класний керівник пише батькам (!) свої побажання щодо організації класних свят, викладає сторінки журналу з оцінками, списки тих, хто не здав вірша тощо. І це відбувається не в першачків, а в усіх класах включно з 11-м.

Електронні щоденники (зручна штука, там  усі завдання разом з оцінками) знов-таки отримують на свою пошту батьки, а не діти. З батьками, а не з дітьми класний керівник обговорює, що підлітки їстимуть у класі під час святкування 8 березня (без коментарів) та чи буде у класі дискотека.

Учитель і шкільна система взагалі не спілкуються з учнями, спілкування йде з батьками – і це відбувається не в екстраординарних випадках, а повсякчас, щоденно. А батьки вже контролюють дітей удома, ухвалюють за них рішення. Жодної довіри до дітей, жодної співпраці з ними ані з боку батьків, ані з боку вчителів. У цій системі діти – безправні і слабкі істоти, про яких розумні дорослі просто намагаються дбати якнайкраще.

Найгірше в цій системі те, що вона не розрахована на поступове навчання дітей: вони не вчаться ухвалювати рішення, організовувати власне навчання, планувати час тощо. Це серйозна проблема, і її системне вирішення – питання не одного року.

Але просто зараз, у нових умовах дистанційного навчання, звична система батьківського контролю колапсує. Батьківський чат у вайбері – це взагалі-то не дуже зручна форма комунікації: потрібні повідомлення “падають” униз у стрічці і зникають з поля зору, різні люди пишуть різні коменти, часом не по справі, і т.д. Під час дистанційки, коли кожен учитель хоче дати свої завдання, тести, вправи, проєкти і контрольні – і все це через батьківський чат, бо з дітьми ж ніхто не розмовляє – чат лускається, а з ним і голови нещасних батьків, телефони яких дзеленчать щомиті.

Єдине розумне рішення тут – зробити класний вайбер чат ІЗ ДІТЬМИ, куди додати класного керівника та, за потреби, вчителів-предметників.

Та коли це нарешті стається, батьківська криза замість того, щоб зникнути, навпаки, поглиблюється. З одного боку, батьки божеволіють від завдань, тестів, вправ, параграфів та прикладів, якими слушно завалюють батьківський чат вчителі, – і вимагають це якось припинити. Але тієї ж миті, як створюється класний чат із дітьми і все вщухає, батьки знов починають божеволіти – тепер уже від втрати контролю. Чи буде в нас завтра урок? На коли робити домашку? Який розклад? У батьківський чат сипляться відчайдушні питання.

У результаті, в перші дні технічна інформація для дітей на кшталт пароля до Zoom-конференції або розкладу на завтра дублюється в батьківському чаті, для спокою батьків. Утім, потроху напруга меншає, потреба в дублюванні слабшає. Деякі прості речі розповсюджуються вже просто серед дітей, без щохвилинного контролю.

Батьки просто змушені трохи “відпустити” дітей, а ті вимушені подорослішати, стати більш організованими. Є надія, що за таких умов довіри та свободи між батьками і дітьми хоч трохи побільшає.

ОЦІНКИ/НАВЧАННЯ

Стресова ситуація, що через карантин склалася у середній школі, дає можливість нарешті впритул підійти до тієї складової освіти, про яку всі говорять, але мало хто використовує як практичний кейс, – до вміння вчитись. Діти, яких на кожному уроці “фарширують” знаннями, а потім “витягають” із них домашку, бува, закінчують школу, так і не навчившись вчитись самостійно.

Система передавання списку тем і домашніх завдань це питання не вирішує – вона просто перекладає роботу з “фарширування” та “виймання” на батьків. І не дивно, що батьки іноді не витримують, адже зараз вони особливо перевантажені, бо змушені (замість учителів, які не виходять в Zoom) пояснювати складні приклади і незрозумілі моменти.

Одним із сумних результатів такого перевантаження і бажання хоч якось спростити життя собі та іншим є історія мами, яка, отримавши в електронному щоденнику дитини завдання виконати 27 номерів із підручника впродовж тижня, за кілька годин сама зробила їх всі і виклала рішення в батьківському чаті класу в вайбері – щоб батьки не мучилися. Вочевидь, це не те, що можна було б назвати “навчатись вчитись”.

Утім, водночас є і стриманий привід для оптимізму. Сьогодні, через кілька тижнів ще не дуже впорядкованої дистанційки і попри “швидку допомогу” у вигляді телеуроків, що вже з 6 квітня будуть транслюватись на всіх телеекранах країни, батьки просять адміністрації шкіл не припиняти дистанційного навчання у класах за допомогою Zoom та інших конференц-сервісів. Адже вони бачать, що їхні діти мають потребу в спілкуванні з учителями.

Особливо ця потреба стає відчутною під час суспільних стресів та вимушеного сидіння в чотирьох стінах. Дітям важливо бачити свого вчителя, говорити з ним, слухати його, обмінюватися з ним репліками – а не просто дивитись на незнайому “голову, що говорить” на екрані.

Саме зараз, попри неймовірну кількість сервісів і онлайн-ресурсів для навчання, з новою силою може ствердитись суспільне розуміння того, що вчителі – важливі. Адже саме вчитель, який безпосередньо спілкується з дитиною, згодом може навчити її вчитись самостійно.

Зоя Звиняцьківська, співзасновниця ГО “Смарт освіта” і ГО “Батьківський контроль”

Титульне фото: автор – AndreyPopov, Depositphotos

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber

Матеріали за темою

Обговорення