Уміти чітко говорити про свої потреби й шукати шляхи вирішення проблем: чого слід навчитися українським освітянам

“Юридичне розʼяснення про те, що вчителі мають робити додатково, а що ні на сайті “Нової української школи” спонукало до роздумів про комунікацію між педагогічною спільнотою та управлінням різних рівнів”, – пише  Василь Дяків, заслужений вчитель України, переможець Global Teacher Prize Ukraine-2020.

Блаженніший Любомир Гузар говорив: “Свобода – то є вміння запитати і не лякатися шукати відповіді. Мусимо сумніватися. Треба говорити чітко, ясно, голосно про те, що діється довкола. Поставати проти несвободи, неправди… Несвобідна людина є покірна, навіть коли невдоволена“.

У своїй новій колонці Василь Дяків розмірковує про те, як українській освіті налагодити змістовний і продуктивний діалог між педагогічною спільнотою та управлінцями, щоб зрештою покращити і якість викладання, і якість життя вчителів.

ЧОГО ХОЧУТЬ УКРАЇНСЬКІ ПЕДАГОГИ

На початку незалежності України було запропоновано американський  принцип побудови ефективного суспільства й управління різних рівнів. Він полягав у тому, що громадяни, створюючи громадські організації, подають державному чи місцевому управлінню пропозиції, які після розгляду вводять у правове поле. У такий спосіб підвищується ефективність роботи в певній сфері.

Звичайно, я далекий від ідеалізації такого механізму взаємодії. Але минуло вже понад 30 років з далекого 1991-го, а управління освітою в Україні існує ніби в паралельних вимірах із педагогічною спільнотою.

Управлінцям така ситуація вигідна, адже не треба напружуватися й “відбиватися” від пропозицій освітян. Для особливо докучливих знаходяться способи ігнорування – мовчимо, отже, проблеми немає, – або маніпулювання (“це не на часі”, “ви всього не знаєте”).

Натомість педагогічна спільнота так і не навчилася говорити якомога конкретніше про свої проблеми й пропонувати шляхи їх вирішення, очікуючи цього від органів управління. Тобто освітяни не задоволені багатьма явищами, процесами, тенденціями, але на виході є лише щось емоційно-обурене, неконструктивне для вирішення проблем.

Я спробую проілюструвати свою думку двома цитатами. Перша належить Джеку Велчу, американському бізнесмену, генеральному директору компанії General Electric: “Якщо ви не захочете здійснювати зміни, я гарантую, що з’явиться хтось, хто зробить це за вас“. Я доповню: “...і не завжди це буде вам на користь“.

Друга цитата належить нобелівському лавреату, німецькому письменнику Генріху Беллю: “Люди, які добре живуть, бояться будь-яких змін, оскільки вони побоюються, що стане гірше“.

Отже, виникає просте питання: якщо ми, педагоги, скаржимося, але не хочемо ніяких змін, то виходить, що в парадоксальний спосіб ми скаржимося на “добре”?

Питання до педагога  “Що не так?” не дасть розуміння картини ні самим освітянам, ні суспільству, ні управлінцям. Питання треба ставити інакше: “Чого конкретно хочуть педагоги?”

ПРОБЛЕМА ЗАРПЛАТИ Й ПОСТКОЛОНІАЛЬНИЙ МЕНТАЛІТЕТ

Наша педагогічна діяльність і все, що її стосується, часто має алогічний характер. Наприклад, одне з базових питань, яке актуальне для педагога, – підвищення заробітної плати.

Розгляньмо спроби законодавчо реформувати підхід до виплат. У період широкомасштабного вторгнення цей виклик відкладено на післявоєнний період, але повернімося до недавнього минулого.

2019 року у Верховній Раді України фракція “Голос” запропонувала скасувати надбавки вчителям, але підвищити базовий оклад й оклади за кваліфікаційні категорії – і перевести педагогічну діяльність з кількісного у якісний вимір.  На той час виконавча влада і частина депутатів, розуміючи, напевне, що державний бюджет не зможе витримати такого навантаження, провели маніпуляційну кампанію з дискредитації такого підходу.

Парадокс міркувань педагогів полягав у тому, що внаслідок цієї маніпуляції вони відмовилися від оплати за підготовку до освітнього процесу. А проблема заробітної плати так і залишилася.

Отже, пропозиції владних кабінетів дають органам управління освітою змогу формувати лобі для їх впровадження або блокування. Але відповідно до американського принципу управління саме “низи” повинні якомога конкретніше висувати свої вимоги і послідовно відстоювати їх у перемовинах з органами державного управління. У випадку із заробітною платою – це безпосередня робота професійної спілки.

Педагоги хочуть підвищення заробітної плати, але не пропонують механізмів реалізації – від чого можуть відмовитися, а що запровадити. Вони покладаються на рішення держави. У цьому виявляється постколоніальний, патерналістський характер частини педагогічної спільноти.

ДОДАТКОВА РОБОТА Й ВІДСУТНІСТЬ ІНІЦІАТИВИ В ОСВІТЯН

Інший приклад – у результатах опитування щодо виконання додаткової роботи. Коли читаєш, здається, що ці результати засвідчують єдність педагогів у цьому питанні. Але ж цікаво дізнатися, за яких умов педагог готовий додаткову роботу виконувати:

• якщо держава за неї буде платити;
• ні за яких умов, бо виконання цієї роботи не потрібне педагогу.

Це автоматично розділило б педагогів принаймні на дві категорії. Те саме стосується доплати за перевірку зошитів. Філологи будуть за те, щоб зберегти її, бо вони її отримують. Водночас для вчителів фізики, хімії, біології, географії та інших предметів ця доплата не є актуальною, хоч вони теж перевіряють і лабораторні, і практичні, і проєктні роботи – проте до якісної перевірки мотивації немає.

Результати значної частини опитувань для педагогів показують “середню температуру по палаті”, а тому управлінці, спираючись на них, не можуть (не вміють, не хочуть) зрозуміти тенденції, які потребують змін. І, звісно, не можуть розробити конкретні механізми щодо їх реалізації, бо у варіантах відповідей немає конкретного (а не емоційного, загального, патерналістичного) “хочу”.

Значна частина педагогів і далі чекає на “рибу”, а не на “вудку”. Спочатку таки варто нам вчитися якомога конкретніше і зрозуміліше висловлюватися щодо механізмів вирішення тієї чи тієї проблеми – це окреслить рівень відповідальності, на який готова йти педагогічна спільнота у її вирішенні.

Другий крок – це налагодження взаємодії між педагогами й органами управління різних рівнів. Чому мова про комунікацію саме різних рівнів? Адже законодавча база освітньої галузі розділяє сфери відповідальності при  ухваленні рішень між різними управлінськими структурами. Тож про всі негаразди звітувати до МОН України, а не вирішувати частину питань на місцях, – це теж ознака минулого: “бажання сильної руки”, прагнення “комусь пожалітись”.

Я не бачив ніде результатів опитування щодо рівня ефективності діяльності педагогічної ради, яка зараз має значні повноваження щодо організації освітнього процесу в закладі освіти. Чому такого опитування не проводили? Адже частину питань можна вирішити саме на цьому рівні.

Чому немає результатів опитування щодо власної позиції педагога, який надає пропозиції педагогічній раді, щодо того, як колектив на це реагує? Напевне, тому що частина педагогів або зневірена, – “від нас нічого не залежить” – або не знає повноважень педагогічної ради. В останньому випадку причиною, знову ж таки, може бути “від мене нічого не залежить”, або “мені цього не потрібно, бо мені і так добре, але я не припиню скаржитися”, або “я нічого не розуміюся на цьому”, або ще яка-небудь суб’єктивна причина.

Наведу приклад. У 2009 році, перебуваючи в Литві в освітній поїздці, почув від директора, що в них запроваджений електронний журнал. Але він сказав, що школа ухвалила рішення впродовж трьох років вести паралельно два журнали (паперовий і електронний), оскільки не довіряє електронному і не була впевнена, що дані з нього зберігатимуться.

У нас не врегульоване питання відповідальності зберігання даних на серверах у випадку втручання третіх осіб у базу електронного журналу. Є частина питань, які не врегульовані на законодавчому рівні, тому що прецедентів ще не було. Не було “зникнення бази даних електронного журналу”, не було “спроби втручання в електронну базу даних з метою виправлення оцінок” тощо. І тільки у випадку прецеденту система буде реагувати, хоч повинна бути прогностична стратегія, яка розробляє наперед механізми вирішення проблем.

МОТИВАЦІЯ І ВМІННЯ ВИРІШУВАТИ ПРОБЛЕМИ – ШЛЯХ СУЧАСНОГО ПЕДАГОГА

Часто педагоги скаржаться на складність модельної навчальної програми. Але ніхто не забороняє педагогам укласти власну програму.

Часто педагоги скаржаться на недолугі за змістом та завданнями підручники. Але ніхто не забороняє укласти власний підручник.

Часто педагоги говорять про те, що не знають, як з модельної навчальної програми укласти навчальну програму.

І у всіх випадках потрібні дві речі: мотивація і вміння це зробити. А для цього треба педагогів навчити. Тут згадую допис про фінського педагога із соцмереж: “Учитель фінської школи має обовʼязковий ступінь магістра за одним із напрямків: початкова освіта (з правом викладання одного предмета в середній школі) та предметна (один основний і один додатковий предмет у дипломі). При цьому навчання вчителів science based (науково орієнтоване). Для фінів це означає, що вчитель є науковцем, дослідником, глибоким знавцем педагогічних технологій. І це, звичайно, дає йому змогу реалізовувати курикулум автономно, на власний розсуд“. 

Наш український педагог на таке погодиться? Чи хто його цьому навчить?

Говорити про “освітню революцію”, коли педагоги не тільки будуть спостерігачами, скаржниками, але й активними творцями освітньої політики, складно, але можливо.

У нас, як пропозиція, є багато освітніх платформ, на яких розглядають різні питання освітнього процесу. Чому хоча б на одній з них не розміщувати позитивні алгоритми вирішення робочих питань у межах чинного законодавства для масштабування їх на інші заклади освіти? Бо поради експертів, навіть спеціалістів в освітній галузі, не замінять одного практичного кейсу, який може допомогти багатьом іншим школам повірити в те, що питання таки можна вирішити в межах закладу освіти – і вирішити позитивно.

Так само допоможе й напрацювання певних пропозицій щодо того чи того виклику під час освітніх заходів. Коли МОН доводитиме їх до всіх закладів освіти, це формуватиме спільну відповідальність за поступ в галузі.

Ми, педагоги, творимо освітню систему, а вона формує за Новою українською школою випускника – патріота, особистість, новатора.

Але це можливо лише за умови, що особистістю, патріотом, новатором є сам педагог.

Василь Дяків, заслужений вчитель України, переможець Global Teacher Prize Ukraine-2020

Титульне фото: unsplash.com