Напишіть нам

Всі теми

Великі запитання маленьких громадян. Як викладати громадянську освіту в початковій школі

Епізод з учительського життя про те, як ловити нагоду, щоби дати змогу дітям 8–10 років відчути громадянську причетність.

В українських школах формально за програмою громадянська освіта починається з 10 класу. До цього учні вивчають історію, а в початкових класах є інтегрований курс “Я досліджую світ”, де дітей побіжно знайомлять із символами й атрибутами державності.

Усе це – переважно про історію, яка відбулася давно і якою рухали майже міфічні герої. А як бути з історією, яка твориться буквально тут і тепер, на яку неможливо дивитися збоку й до якої запитань більше, ніж відповідей?

Революція Гідності – одна з таких подій.

Ділюся власними практичними прийомом, досвідом і підходами.

Наближалися пам’ятні дні лютого 2014 року. Дітям у класі, у якому я нині вчителюю, було по 1–3 роки, коли стався Майдан. Зараз їм по 8–10 років.

Діти 1–3 років навряд чи щось пам’ятають із 94-х днів протистояння влади та її громадян восени-взимку 2013–2014 років – така вже властивість дитячої пам’яті.

Але настає час, коли певні предмети та явища оживають і стають для дітей цікавими й доречними. І тоді важливо, щоби дорослий був готовий задовольнити дитячий запит. Це і сталося в моїй ситуації.

Дітям ще складно пояснити, що таке історія як сфера знань і предмет, але вони чудово відгукуються на історії, особливо, якщо оповідач їх сам пережив. А якщо ці історії про Історію, про вибір позиції, про цінності, проявлені через сильні вчинки, то ми вже на шляху громадянської освіти.

Слухаючи історії, діти починають вчитися рефлексувати свою поведінку, “примірювати” поведінку іншого на себе й навіть проєктувати власну поведінку в ту картинку світу, яка складається в їхній уяві.

Усе почалося з пам’ятних днів Революції гідності. До семиліття Майдану Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції гідності підготував відеоролик “Люди створюють історію”.

Після нашого з дітьми спільного перегляду я зрозуміла: тема зачепила! Адже почалися запитання, що для мене є ознакою включеності:

Чому так багато людей на Майдані?

– Чому Янукович вирішив, що я не хочу в Європу, а я насправді хочу там навчатися?

– А мені, виявляється, було 2 роки під час Майдану!

– Чи були ви, Світлано, на Майдані?

– Світлано, розкажіть історії про Майдан…

І ми продовжили цю тему. Я намагалася не педалювати й не заговорювати її, але дітьми керував справжній інтерес… і розмова складалась. Я ретельно відповідала на запитання, і діти мали відчуття дорослості, а також причетності до чогось вагомого.

Сприяла зацікавленій розмові серія нових видань, що так само, як і відеоролик, були підготовлені меморіальним комплексом. Серія з 8 альбомів малого формату та коміксу “Історія з Майдану” заволоділи увагою дітей, вони роздивлялися, обмінювалися і знову поверталися до артефактів, що закарбувалися вже на сторінках друкованих видань.

Фото надане Світланою Скибою

Світлано, дивіться – тут на листівках серед назв українських міст і сіл є Москва. Хіба вона в Україні?

– Ні, не в Україні. Але це означає, що якась людина чи група людей були з Москви й у ті дні підтримали Майдан.

– Подивіться, як красиво розмальовані будівельні каски, а ось металевий щит, що зроблений із дорожнього знаку, – гортаючи альбоми, зауважували діти.

– А що таке Майдан?

– У “Майдану” якнайменше є два значення, – веду далі діалог, – перше з яких: майдан – це площа, на якій збираються люди й вирішують життєво важливі для спільноти питання; а друге – стало вже символом Свободи, це місце в столиці України, де можна висловлювати свої позицію, думку, прагнення… І перший такий Майдан був 1990 року…

– Світлано, а чому деякі люди стоять у спеціальних шоломах, військовому одязі, зі щитами, а цей чоловік грає перед ними на фортепіано?

Відповідаю дітям:

– Чоловік, який грає, не хоче, щоби людей били кийками, він вірить у мирне вирішення тих політичних конфліктів.

– А хіба так можна робити, щоби змушувати одних людей бити таких самих, але неозброєних людей?

У відповідь кажу: “Так, влада віддавала наказ бити, але кожен військовий для себе мав вирішити: бити іншу людину чи, навпаки, проявити Власну позицію – і захистити такого ж, як він, громадянина, але неозброєного. Це був Час Вибору – він завжди є в людини”.

– А звідки стріляли снайпери? – й далі запитували діти.

І цих “чому”, “звідки”, “як” були незлічена кількість, лиш треба було встигати відповідати…

Чи формують такі діалоги учня та вчителя ціннісне поле, у якому дитина незабаром шукатиме точки опори та важливі для неї орієнтири? Сама для себе я кажу: так. Тому підтримую той “вогонь” допитливості, що народжується в дитячих душах.

Фото надане Світланою Скибою

У ті дні, 7 років тому, станції метро “Майдан Незалежності” та “Хрещатик” часто закривали на вхід і вихід. Найнадійнішим транспортом були ноги. Тому, доїхавши до Арсенальної, 16 лютого я направилася по вулиці Інститутській на Майдан. На розі з вулицею Банковою до мене швидко підійшов чоловік у військовому однострої (він був схожий на тих, хто часто патрулюють Банкову) і сказав: “Не йдіть ні по дорозі, ні по центру вулиці, а краще швидко пересувайтеся по тротуару, притискайтеся ближче до будинків”.

Не розуміючи, для чого це все, я все ж таки прислухалася до поради. Через день, коли почалися масові розстріли на Майдані та прилеглих вулицях, я все зрозуміла…

Світлано, можливо, цей поліцейський вас урятував? - запитала моя учениця.

– Можливо…

– Розкажіть ще історію, – просили діти.

– Розповім. Розповім і про те, як виростало Майданове містечко, про взаємодопомогу, про те, як сформувалися загони самооборони, про те, як була санітаркою в лікарні №17 у дні, коли поранених було дуже багато; і про те, як знімали бруківку для барикад, і як у Маріїнському парку збиралися ті люди, які погоджувалися за певну оплату бути Антимайданом, і про віче на Майдані…

І чим більше було розказаних історій, тим більше в дітей виникали нові здивування й запитання.

Насправді це – непросто історії… Крізь них діти проясняли для себе моделі поведінки в ситуаціях вибору. З цих історій діти візьмуть стільки, скільки зможуть умістити їхні свідомості.

Думаю, що через різний, але власний досвід дорослого, що є дуже цінним для дітей, і пробуджується відчуття причетності до великої спільноти людей, яка живе метою, розділяється й об’єднується переконаннями, виробляє й перевіряє на міцність певні правила і принципи взаємодії.

Через діалог із тими, хто на сьогодні уособлюють ті чи інші сюжети і принципи, дитина впускає велику спільноту у свій світ і робить перші важливі кроки до громадянства.

Далі підлітковий вік внесе свої наративи із сумнівами й нігілізмом, з пошуком нових авторитетів та інших точок опори в житті. І тут так само важливо підтримати вже молоду людину в її екзистенційних запитах. Дорослому знову варто бути напоготові Нових Питань і Запитів, щоби хоч трохи задовольнити жагу Пізнання.

Якщо Дорослі (батьки, вчителі, інші значущі в житті дитини люди) зуміють вміло зацікавити Дитину темами, що пробудять у ній громадянську свідомість, отже – рух із формування громадянина розпочався і є надія, що згодом така дитина стане зрілим громадянином своєї країни.

Світлана Скиба, вчитель початкових класів, тьютор, методист початкової школи DEC life school

Титульне фото: автор – racorn, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення