Теми статті: вчителям, директорам, історія, освітнім управлінцям
18 Червня 2024
“Публічна дискусія, яка відбулася два тижні тому між українським журналістом Віталієм Портниковим та російською журналісткою Юлією Латиніною – це хрестоматійний приклад двох типів історичної освіти, які конкурують одне з одним в українській освіті останні десятиріччя.
У своїй колонці для “Нової української школи” Олександр розповів:
Далі – пряма мова Олександра Сапронова.
У згаданій дискусії різниця в типах історичної освіти проявилася дуже виразно.
Її поведінка – приклад класичного фактологічного підходу до історичної освіти, коли учень/учениця має дати чітку відповідь, не рефлексуючи над нею.
Основна ціль такого підходу – знання фактажу, який є важливішим за розуміння культурних чи економічних процесів, накопичення таких фактів у пам’яті.
Питання про “зрадника Гоголя” в контексті нашої розмови є важливим ще й тому, що дає змогу легко маніпулювати свідомістю як шкільної, так і дорослої аудиторії: коротка відповідь “так/ні” – це шлях до програшу того, хто купився на цю маніпуляцію, – незалежно від самої відповіді.
Тип освіти, який втілює росіянка, на жаль, поширений і в нашій системі освіти: це короткі питання і короткі відповіді, знання фактів і дат. Якщо ви переглянете згадану дискусію, то побачите, що Латиніній не цікаві складні процеси й нечіткі висновки – їй цікаві оцінні, короткі відповіді.
Думаю, чимало вчителів і вчительок історії підтвердять, що значно простіше перевірити тестову роботу із чіткими відповідями, ніж вчитуватися в розлогі есе, – тож ці останні часто перевіряють “по діагоналі” за ключовими словами.
Тип мислення Портникова дає змогу за 20 хвилин пояснити ключові культурні й політичні процеси в декількох державах довжиною в декілька століть, тоді як історична освіта Латиніної дає їй можливість кілька годин накидувати потрібні факти й окремі події, наповнюючи мізки слухачів і слухачок вінегретом ніби схожих, але часто непоєднуваних між собою речей.
Що таке факт / подія в сучасному світі? Будь-який факт можна перевірити за декілька секунд у Google.
Факт / подія не є освітньою цінністю, вони – інструмент для вироблення розуміння, а не кінцева мета навчання.
Подієва орієнтованість вивчення історії веде до формування на позір розумних, наповнених знаннями людей, що не в змозі нічого пояснити. Вони стають жертвами історичних маніпуляцій та адептами теорій змов, бо не здатні поєднати в логічний ланцюжок Емський указ, друкарню Наукового товариства імені Шевченка, легіон Українських січових стрільців і автономізм Української Центральної Ради.
Українська освіта має отримати ширший контекст української історії та її включеності в процеси Центрально-Східної Європи. Бо як виходить наразі? 80 % історії України – це україно-російські стосунки, десь там трохи про Галичину й Польщу, а з всесвітньої історії – безкінечні Британії, Франції та Іспанії. Так, це може бути цікаво, але це повною мірою не пояснює, чому наш регіон зараз має такий вигляд, який має.
Багато говорять про те, що треба побудувати загальну історію в школі навколо України, але поки що цього не видно. Якісних інтегрованих курсів мало, а більшість програм досі пропонують поділ на дві історії, хоч я не розумію, чого ми хочемо від дітей, які за один тиждень із двох історій проходять умовні теми “Громадівський рух, Емський указ” та “Внутрішня політика уряду Бенджаміна Дізраелі в Британській імперії”. Як вчимо – таке й отримуємо.
Третій пункт, який випливає з дискусії Портникова й Латиніної, – це питання етнічності та національності. Латиніна називає українцями людей, що народилися на українських землях. Портников постійно опонує цій тезі, пояснюючи, що етнічне походження і національна приналежність – це різні речі. Росія часто використовує етнічність як простір для маніпуляцій, накладаючи домодерні поняття про народ і народність на сучасні події.
Частина фактологічної історії має бути замінена на розмови про походження, ментальність та ідентичність. У сучасному динамічному й поліетнічному світі критично важливо розуміти, що таке політична нація та ідентичність, інакше дуже легко натрапити на гачок маніпуляцій із кров’ю, походженням і “братніми народами”.
Загалом розмова двох журналістів – чудовий наочний приклад того, яка освіта в нас була (і частково є) і якою вона має бути. Ми маємо ростити людей широких поглядів, майбутніх інтелектуалів, а не контейнери для запам’ятовування потрібних дат, подій та фактів.
Олександр Сапронов, історик, викладач PIPL Lyceum, волонтер, спеціально для “Нової української школи”
Титульне зображення: stock.adobe.com
Обговорення