Відштовхнутись від дна: чому в литовській школі учням дозволено нічого не робити, а вони вчаться

Перш ніж створювати власну школу в Литві, Лауріна Варнецке вивчила досвід однієї незвичайної (хоч і державної) школи в Гамбурзі, і побувала у Фінляндії (але нічого особливого спершу там не зауважила). Тепер Лауріна – мама дванадцятирічного школяра, засновниця і директорка школи Forvardas, ділиться підходами, які, вона певна, можна застосувати в будь-якій школі.

“Нова українська школа” публікує головне з виступу Лауріни на Фестивалі “Еволюція освіти. Інтегральне лідерство і практики “живої” школи”.

Фото: з Facebook-сторінки Empatia

Коли я потрапила до Max-Brauer-Schule в Гамбурзі, то зрозуміла, що злочин – не робити так, як роблять вони. Це державна школа, яка вже 20 років працює за однією особливою методикою. Тут немає оцінок, контрольних і домашніх завдань, практично немає фронтального навчання, але тут можуть навчати 1500 дітей.

Німецькі університети провели дослідження, яке доводить, що в Max-Brauer-Schule діти, які в 4 класі мають низькі досягнення, за час навчання стають більш успішними. У той час як в інших школах “слабкі” діти залишаються такими впродовж усіх років навчання. Я подумала: “Як класно, що діти, які приходять лузерами – мають шанс”.

Друге здивування було від того, що діти в Max-Brauer-Schule, не зважаючи на те, що в 5-6 класах падають у глибоку академічну яму (у них різко знижуються знання і оцінки з усіх предметів) вже в 9-му випереджають за знаннями дітей з інших шкіл на два роки.

Фото: maxbrauerschule.de

У Фінляндії ми не побачили нічого, чого б не знали. Але вже після нашого візиту, в літаку, до нас почало доходити, в чому фішка – у принципах мислення:

40 років тому на референдумі населення домовилося, що вони готують дітей не до іспитів, а до життя. Замовлення для школи й вчителя стало зрозумілим. А без цього навчати дуже складно.

Також ми почали осягати принципи: у школі не має бути ніякого стресу – бо тільки так навчання буде ефективним. Другий і найскладніший принцип – довіра. Суспільство і держава довіряють школі, школа довіряє вчителю, вчитель – дитині. Це звучить просто, але щоб в це повірити, треба дуже багато працювати над собою.

От, наприклад, вчитель приходить на роботу і якщо бачить, що сьогодні з дітьми ні про що не домовишся – виводить їх грати у футбол, а якщо говорити можна – починає говорити. І це – довіра.

Проте навіть у Литві вчитель не має такої свободи, бо повинен заповнювати папери… Ви це теж добре знаєте (звертається до українських учителів – ред.).

Отже, для нашої школи в Литві ми взяли фінські принципи й вирішили, що готуємо дітей до життя.

Також ми віримо, що життя – це навчання, і головна навичка, яку ми даємо в школі, – це вміння вчитися самостійно, а знання з предметів – просто побічний ефект. У школі ми допомагаємо дітям шукати відповіді на запитання “як” і “чому”, бо на запитання “що” – відповідають Google і штучний інтелект. Треба вчити тому, що не зможуть технології – вирішувати комплексні, етичні, моральні, ціннісні проблеми.

Наш навчальний процес, як і в школі Max-Brauer-Schule, розділений на три модулі.

Перший – індивідуальне навчання. Тут діти вчать математику, рідну і англійську мови.

Другий – міждисциплінарне навчання. Тут діти більше працюють у групах, роблять проекти, презентації. Проектів буває по шість на рік. Третій – soft skills – фізкультура, музика, мистецтво.

Коли дитина приходить до школи 1 вересня, то отримує книжку, де зазначено, чого вона повинна навчитися. Там є матриця, в яку закладені компетентності з державної програми з 5 до 10 класу. На початку навчання учень обирає першу клітинку з компетентностями. Кожна клітинка має код, який відповідає папці з матеріалами для самостійного навчання.

Крім того, дитина має записувати, як почувалася на уроці й чому, що їй допомагало, а що – заважало вчитися. Діти цього не люблять. Але цікаво, що здатність до рефлексії прямо пропорційна академічним успіхам учнів.

Коли дитина навчається індивідуально, у неї є три шанси: не зрозумів – прочитав ще раз, якщо і це не допомогло – запитай у друга, і нарешті – підійди до вчителя.

Фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos

Коли дитина відчуває, що знає з теми все, то складає підсумковий тест за клітинку з матриці. За складений тест отримує наклейку і переходить до наступної клітинки.

Кожні півроку відбуваються презентації портфоліо: у кімнаті збираються дитина, батьки, наставник і, можливо, педагог. Дитина представляє свої три успіхи за півріччя. Є також лінія зі шкалою від 0 до 10, де учень позначає рівень знань так, як його відчуває. Дитина розмірковує, чи задоволена результатами півріччя, як почувається, що може допомогти їй досягнути цілей у наступному півріччі.

Більшість наших п’ятикласників не проходять програму 5 класу за рік. У них буває 2-3 наклейки у всьому стовпчику. І ми ніби-то не повинні дозволяти їм переходити в наступний клас, але натомість тільки очікуємо, коли дитина “впаде”, а тоді відштовхнеться. Дітям, звісно, важко, бо в початковій школі вони вчаться за пальцем: “тут почитай”, “тут зроби” (навчання в школі Forvardas починається з 5 класу – ред.). А у нас приходиш – і ось книжка, вчись.

“А можна нічого не робити, і ніхто нічого не скаже?” Можна. І не роблять. І сидять. І ми боїмося, і батьки. Але діти дуже соціальні й коли бачать, що інші в той час вчаться, то їм стає нецікаво сидіти.

Я казала батькам: “Якщо ви не зможете спокійно спати, бо дитина не хоче вчитися, то не йдіть в нашу школу”. Більшість дітей – хто через місяць, а хто через рік – починають самостійно вчитися.

Свобода, яку ми даємо, потребує часу для розуміння, що вона йде разом з відповідальністю. Зрозуміло, що спершу хочеться використати всю свободу, але потім усвідомлюєш, що нікому нецікаво, коли ти нічого не робиш, і це твоє життя, твоє навчання.

Ми працюємо півтора роки й бачимо, що коли не тиснути на дітей, відбуваються ці трансформації. Учні самі приходять до висновку, що навчання їм потрібне.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – halfpoint, Depositphotos