Завдяки і всупереч: чому вчителі залишаються в професії? Результати опитування медіа НУШ

Попри виклики сьогодення, українські вчителі продовжують залишатися у професії – з любові до дітей, віри у те, що вчителі важливі, та відданості професії. Саме такі висновки можна зробити із результатів анонімного онлайн-опитування, проведеного медіа “НУШ”, у якому взяли участь 242 педагоги.

Найпоширенішою причиною, що утримує вчителів в освіті, стала любов до роботи й учнів – цю відповідь обрали понад 60% респондентів. Майже кожен третій учасник вірить у зміни та реформи. Однак 32,6% визнали, що залишаються в освіті через відсутність альтернатив. Варто також відзначити, що значна частина педагогів не зважає на труднощі, а зберігає вірність професії.

Детальніше про те, що мотивує педагогів до цього, а також з якими проблемами вони стикаються, – далі у матеріалі.

Хто відповідав на наші запитання

Одразу зауважимо:  це опитування не є і не може бути репрезентативним. У ньому взяли участь 242 педагоги, які самі того побажали. Але навіть така вибірка дає можливість зробити певні висновки. І якщо коротко описати, хто ці люди – це ті, хто вже багато років тримає на своїх плечах школу. У буквальному сенсі.

83,5% опитаних – жінки, і 16,5% – чоловіки. Це типовий портрет сучасної української школи, де переважно жінки є її опорою – від перших класів до старшої школи.

Досвід, що говорить сам за себе

Найбільше серед респондентів  - тих, хто працює в освіті від 20 до 30 років – 76 осіб. Ще 69 педагогів мають 10–20 років досвіду. А 45 вчителів працюють у школі від 30 до 40 років. Тобто, це покоління вчителів, яке починало ще в 90-х або на початку 2000-х. Уявіть собі – майже половина з них починала працювати ще за часів Радянського Союзу, і залишаються в освіті донині.

Це говорить про одне: незважаючи на зміни в системі, у країні, в суспільстві – багато українських вчителів залишаються вірними професії десятиліттями.

Якщо подивитися уважніше на поєднання статі й стажу, стає зрозуміло: в усіх вікових і професійних категоріях жінки домінують. Наприклад:

• серед тих, хто має 20–30 років стажу – 67 жінок і 9 чоловіків;
• від 10 до 20 років – 58 жінок і 11 чоловіків;
• навіть серед тих, хто тільки починає – 9 жінок і 5 чоловіків.

Що спонукало обрати професію вчителя?

Сумарна частка відповідей на це запитання може перевищувати 100%, оскільки респонденти могли обрати кілька варіантів відповіді. Найчастіше вчителі говорили про те, що їх привело в професію покликання або щире бажання працювати з дітьми – цю відповідь обрали 168 осіб (69,4%). Багато з них також вказали любов до навчання, внутрішній імпульс допомагати і те, що “вчитель – це більше ніж професія”.

“Я не бачила себе ніде, крім школи. Бабуся була філологинею, я дуже її любила. І ще в 4–5 років я вже була поруч із нею на уроках”, – поділилась одна з учасниць опитування.

На другому місці – освіта за фахом (121 вчитель, 50%). У багатьох педагогів цей вибір був логічним продовженням студентського шляху: вступили до педагогічного вишу – пішли працювати за спеціальністю. Але навіть тут ми почули глибокі людські історії, які варті уваги і шани.

“Я з династії вчителів, тому вибір був невеликий. Мрій було багато, але перемогла думка мами й бабусі… Я дуже любила свою першу вчительку. Спочатку хотіла бути акторкою, та не наважилась навіть сказати про це вголос. Проте тепер мої акторські здібності дуже допомагають мені в класі”, – поділилася одна з педагогинь.

Стабільність роботи згадали 42 педагоги (17,4%). Для них важливою була передбачуваність: гарантована зайнятість, соціальний захист, зрозумілий графік.

Ще по 24 респонденти (9,9%) згадали випадковість або відсутність альтернатив. Хтось опинився в школі “тимчасово”, а залишився надовго. Інші – не змогли знайти іншу роботу або дослухалися до поради батьків.

Окремі вчителі вирішили поділитися й іншою мотивацією.

“Мені дуже подобається працювати з дітьми. Уже в 15 років я була помічником вихователя в дитячому садку. Діти – це наше майбутнє. А зараз, коли йде війна, я відчуваю, що моя праця ще важливіша”, – написала одна з учасниць опитування.

Ще одна вчителька написала:

“Я хотіла прищепити дітям любов до художньої літератури. Хотіла навчити їх відчувати слово, насолоджуватись ним. Це – моя маленька місія”.

З огляду на ці дані, можна зробити короткий висновок: для більшості вчителів поштовхом до обрання професії стало покликання, інтерес до навчання дітей, прагнення бути корисними. Часто вибір визначали також освіта, сімейні традиції чи приклади наставників. А для декого  це був просто збіг обставин, який із часом перетворився на справу життя.

Відповідальність, любов, але й безвихідь: чому вчителі залишаються у професії

Коли порівнюємо, чим керувалися педагоги на початку кар’єри, і що мотивує їх залишатися у професії зараз, можна простежити зміну фокусу: від мрій та ідеалів – до обов’язку, звички або навіть безвиході. У цій зміні ставлення - відображення реальної картини стану освіти та позиції більшості вчителів сьогодні.

На запитання “Що мотивує вас залишатися у професії зараз?” відповіді виявилися різноманітними, але більш вкоріненими у реальність – часом вони непрості й навіть жорсткі.

Тут також можна було обрати кілька варіантів, тому сумарно може бути більше 100%.

Найпоширенішою мотивацією для педагогів залишається любов до дітей і самої суті викладання. Її згадали 158 респондентів, тобто 65,3% від загальної кількості. Для багатьох це – джерело натхнення, що не зникає навіть на тлі війни, втоми, викликів і розчарувань. Саме це дає вчителям сили продовжувати працювати.

“Учні та їхні батьки задоволені моєю працею”, – говорить один із педагогів.

Другим за значущістю мотивом стало почуття відповідальності – його вказали 101 педагог, або 41,7%. Це не лише професійний обов’язок, а й глибоке усвідомлення: діти потребують підтримки, тому залишити їх зараз - це складний моральний вибір, на який не кожна або кожен наважується. Часто це звучало як внутрішній компроміс – “залишаюся не тому, що хочу, а тому, що мушу”.

“Спочатку була надія на краще. Потім не мала можливості отримати іншу освіту”, – написала одна із вчительок.

“Вже через умовно 7 років – на пенсію”, – говорить ще один з респондентів.

76 опитаних (31,4%) зазначили, що їх мотивує соціальна значущість професії. У контексті війни, невизначеності та постійного тиску багато вчителів сприймають себе як частину опори для суспільства.

Водночас близько третини опитаних – 72 особи (29,8%) – чесно відповіли, що залишаються у професії ще й через відсутність альтернатив. Деякі з них вже не бачать варіантів для зміни професії, хтось вважає, що втратив шанси реалізувати себе в іншій сфері, а хтось говорить про фінансову пастку.

“(Чому залишаюсь у професії? – ред.) Бо не мала матеріальної підтримки. Працювати прибиральницею з вищою освітою не є прийнятним. Хоча зарплата вчителя недалеко відійшла від зарплати двірника… А тепер треба допрацювати”, – говорить одна з вчительок.

Дехто розповів, що залишатиметься вчителювати в українській школі, поки не знайде альтернативної роботи за кордоном.

Серед відповідей були і такі:

“Мотивація знищена вщент! Найкраща мотивація – це гроші”.

Ще 52 особи (21,5%) згадали, що залишаються у професії завдяки колективу – підтримці колег, командній роботі, адже це не лише професійне середовище, а й людський зв’язок, який часто допомагає триматися.

Щоденні виклики та емоційне виснаження: з чим стикаються вчителі сьогодні

Запитання “З якими основними труднощами ви стикаєтеся у своїй роботі?” та “Чи відчуваєте ви професійне вигорання?” відображають не лише зовнішні проблеми освітньої системи, а й внутрішній стан педагогів.

Респонденти мали змогу обрати кілька відповідей або додати власні формулювання. Аналіз 242 відповідей показав, що більшість труднощів – системного характеру й напряму пов’язані з емоційним виснаженням.

Однією з найболючіших тем стала низька заробітна плата – її згадали 217 (89,7%) учасників опитування. У багатьох відповідях звучить розчарування у відсутності справедливої фінансової оцінки праці вчителя. Фінансове питання постає не просто як побутова складність, а як фактор, що безпосередньо впливає на мотивацію залишатися в професії.

Також близько 180 (74%) педагогів нарікають на перевантаження документацією. Йдеться як про паперову, так і про електронну звітність, яка часто має формальний характер і забирає час, необхідний для підготовки до уроків або роботи з учнями. Це породжує у педагогів відчуття бюрократичної пастки, в якій фаховість поступається безглуздим вимогам системи “бо так хоче начальство”.

Крім того, 163 педагоги (67%) вказали на надмірне емоційне навантаження. У поєднанні з недостатньою підтримкою, високими очікуваннями та слабким суспільним розумінням ці фактори призводять до внутрішнього вигорання.

До цього додається ще одна вагома причина – багато педагогів відчувають недостатню повагу до вчителя. Її також згадали 163 учасники. У відповідях простежується глибоке розчарування в тому, як професію сприймають батьки, громада, чиновники. Одна з респонденток написала:

“Якби не було знецінення з боку влади та суспільства, таке майже не виникало б. Всі лізуть у педагогіку, намагаючись критикувати вчителів… а коли це не спрацьовує – винні знову вчителі”.

125 учасників (майже 52%) також згадали агресивну або непередбачувану поведінку з боку учнів чи батьків. Це не просто поодинокі випадки – для багатьох це стало частиною щоденного досвіду, який виснажує і демотивує.

Нерідко вчителі вказували на нестачу ресурсів – матеріалів, техніки, обладнання, а також старі кабінети і відсутність сучасних дидактичних засобів. Цю проблему озвучили 93 респонденти.

Додатково лунали відповіді про труднощі, пов’язані з адаптацією до цифрових змін: 35 педагогів згадали, що вимоги цифровізації часто стають для них бар’єром, а не ресурсом для поліпшення роботи.

Серед молодих учителів відчутною є ще одна проблема – слабка підготовка до реалій шкільного життя. На це звернули увагу 29 опитаних (12%).

Окрім основних блоків, у відкритих відповідях з’являлися також своєрідні ізольовані формулювання, що заслуговують окремої уваги. Наприклад, один педагог написав:

“Учителів перетворили на аніматорів, ще червоний ніс залишилось причепити. Де в моїх посадових обов’язках написано, що я маю робити фотозвіт виконаної роботи? Абсурд”.

Інший вказав на втрату балансу між особистим і професійним життям, адже “робота ніколи не закінчується з останнім дзвінком”.

Також згадувалася відсутність ефективного керівництва або слабка управлінська підтримка з боку адміністрації.

Ці системні труднощі закономірно могли призвести до емоційного виснаження. На запитання “Чи відчуваєте ви професійне вигорання?” 110 респондентів (45,5%) відповіли: “Час від часу”, а ще 77 осіб (31,8%) – “Так, регулярно”. Це означає, що понад 3/4 опитаних стикаються з емоційним вигоранням у тій чи іншій формі.

“Дуже яскраво відчувається вигорання. Якби була змога, то обрала би вислугу [вихід на пенсію за вислугою років - НУШ]. Розумію, що зараз маю багато досвіду і знань, але бажання працювати вже немає”, – написала одна із вчительок.

До слова, раніше медіа “НУШ” публікувало поради психологів щодо того, як вчителю впоратися із професійним вигоранням.

Дехто з педагогів написав, що почав відчувати вигорання після початку повномасштабного вторгнення.

Лише 17% зазначили, що поки не відчули цього стану. Ще 8 осіб відповіли, що їм важко дати однозначну відповідь. Попри це, є й оптимістичні коментарі. Один з респондентів написав:

“Навпаки, діти як вогники, запалюють мене, мій настрій!”

Чи достатньо вчителям підтримки з боку адміністрації школи?

Питання про адміністративну підтримку виявилось доволі показовим – не лише у цифрах, а й у коментарях педагогів. Вони мали змогу обрати один або кілька варіантів, а також додати власну відповідь. Загалом це дозволило побачити широкий спектр досвіду вчителів – від вдячності до відвертого розчарування.

Найпоширенішою відповіддю стало “Так” – її обрали 94 педагоги, тобто 38,8%. Вони відчувають, що мають підтримку керівництва, і, найімовірніше, працюють у стабільному середовищі. Частина з них коментарів не залишила, проте сам вибір цього варіанту – уже свідчення певного рівня довіри.

Ще 88 респондентів (36,4%) обрали відповідь “Частково”. Цей варіант виявився майже таким же популярним, як і повна підтримка, і часто доповнювався уточненнями в коментарях. Він відображає змішаний досвід: іноді є підтримка в побутових або організаційних питаннях, але не вистачає глибшої взаємодії чи захисту в конфліктних ситуаціях.

Відповідь “Ні” надали 44 вчителя (18,2%) – майже кожен п’ятий учасник. Вони говорили як про відсутність допомоги, так і про прояви тиску або байдужості. Деякі педагоги зазначають категорично:

• “Лише мобінг та пресинг”;
• “У нас складно з корпоративною культурою та етикою”.

Ще 8 респондентів (3,3%) зазначили, що не зверталися за підтримкою, а отже, не можуть оцінити її наявність або ефективність.

Деякі відповіді були унікальними, сформульованими в довільній формі. Вони заслуговують особливої уваги:

• “Немає надбавок, ремонт у кабінеті робиться за власні кошти… Мабуть, я спонсор кабінету інформатики”;
• “Через супротив: та робіть вже, що хочете, тільки на своїх уроках”.

Залишитися чи піти: дилема, з якою живуть українські вчителі

Відданість своїй професії не означає відсутності сумнівів. Запитання про те, чи думали вчителі залишити професію, виявилось одним із найбільш емоційно забарвлених у нашому імпровізованому дослідженні.

Лише 14% респондентів (34 особи) відповіли, що ніколи не мали таких думок. Решта – тією чи іншою мірою – визнають, що у них виникало бажання звільнитися.

“Так, неодноразово”, заявили 90 вчителів, тобто 37,2%. Ще 84 педагоги (34,7%) обрали варіант “Інколи виникають”.

А 22 особи (9,1%) відверто заявили, що вже планують залишити професію.

Окремі відповіді були особливо емоційними, сформульованими у вільній формі:

• “Щодня”;
• “Таких, як я, треба примусово виганяти. Але сьогодні це означає приректи вчителя на голодну смерть”;
• “Йшла і поверталась, щоб життя не втрачало сенсу”;
• “Було на початку вчительської роботи”;
• “(Виникає – ред.) Через дуже низьку зарплату”.

За яких умов вчителі залишилися б у професії загалом чи надовго?

На відміну від відповідей на попереднє запитання, у цьому випадку домінують більш конструктивні: чіткі умови, які респонденти сприймають як “поріг надії”.

Найчастішою була відповідь “Вища зарплата” – її згадали 144 учасники (59,5%). Це не дивно: фінансова мотивація – основа професійної стабільності, а в умовах, коли педагоги змушені працювати понаднормово або шукати додаткові заробітки, вона набуває критичного значення.

Другий найпопулярніший варіант – “Чітка державна стратегія розвитку освіти” – 35 згадок (14,5%), що свідчить про потребу в прогнозованості, баченнях і послідовності з боку освітньої політики.

Далі за частотою згадувались:

• кращі умови праці – 15 відповідей (6,2%),
• соціальна підтримка та повага до професії – 11 (4,5%),
• менше навантаження – 11 (4,5%),
• більша автономія – 7 (2,9%).

Поза основним блоком відповідей були присутні також і персональні формулювання:

• “Підтримка”;
• “Усвідомлення важливості праці вчителя на різних рівнях”;
• “Залишусь в будь-якому випадку”;
• “Захист вчителя від неадекватних дітей та батьків. Право на особистий час. Секретар, який би відмічав присутність і з’ясовував причини відсутності [дітей - НУШ], збирав довідки та заяви та обліковував їх”;
• “Зменшення кількості дітей в класі до 16, захист вчителів від булінгу [з боку - НУШ] дітей та їх батьків”;

Серед відповідей на запитання про умови, за яких учителі залишилися б у професії надовго, були й більш розгорнуті особисті позиції.

Одна з таких – потужне бачення змін, необхідних у школі:

“Право школи відраховувати учнів, які заважають працювати іншим… Право вчителя проводити уроки так, як він вважає за потрібне… Має бути чітке оцінювання… електронна платформа без паперів… Зарплата – нормальною в Києві могла б бути $3000. Має бути можливість професійного зростання… Держава має зробити відповідальними батьків у тих родинах, де діти спілкуються на перервах російською… Коли це вимагають лише від школи, вчителі знову у всьому винні”.

Підсумуємо: вчителі не втрачають любові до справи, але часто їм бракує відчуття безпеки, державної та адміністративної підтримки. Також важливе окреслення зрозумілих перспектив.

Якби вчителі могли щось кардинально змінити вже завтра

Розмірковуючи над гіпотетичною можливістю змінити щось у школі негайно, вчителі поділилися низкою конкретних дій, з яких – якби була така можливість – почали б першочергово. Вони охоплюють різні рівні шкільного життя: від фінансів і оцінювання учнів до стосунків з батьками і ролі вчителя в системі. Більшість відповідей можна згрупувати в кілька ключових тем.

Менше бюрократії та звітів

Найчастіше педагоги згадують перевантаження документацією як одну з головних перепон у повноцінній роботі з дітьми:

• “Зменшити кількість паперової роботи: вчитель має навчати, а не складати звіти”;
• “Заборонити фотозвіти заходів”;
• “Мінімум документації, лише потрібна й актуальна”.

1. Вища зарплата і фінансова стабільність

Фінансове забезпечення – друга за частотою болюча тема для педагогів. Багато вчителів зазначають, що оплата праці не відповідає ні навантаженню, ні вимогам:

• “Ставлення керівництва та суспільства до вчителів має змінитися – і починатися це має із зарплати”;
• “Створити окрему посаду класного керівника з достойною оплатою”.

Академічна свобода і авторитет вчителя

Учителі прагнуть до більшої професійної автономії:

• “Академічна свобода вчителя – основа якісної освіти, єдина справжня запорука цікавих уроків, щирого захоплення дітей художніми творами і, як наслідок, любові до читання та літератури! Це перевірено, доведено і 100% працює”.

Навантаження та кількість учнів

Проблемою залишається подекуди велика кількість дітей у класі, що ускладнює ефективне навчання:

• “Кількість дітей в одному класі”;
• “Навантаження на учнів та вчителів. Особливо велике воно в молодших класах”;
• “Зменшити нескінченний потік конкурсів. На жаль, зараз життя школи перетворилося на конкурси, а навчання чомусь відійшло на друге місце. Це пригнічує”.

1. Критика реформ, зокрема “Нової української школи”

Деякі респонденти висловлюють недовіру до реалізації поточних реформ:

• “Відмінити НУШ, виробити свою стратегію навчання і не переймати у інших. Зупинити безглузду реструктуризацію шкіл”.

Водночас дехто пропонує не скасувати, а спростити оцінювання в НУШ:

“Воно лише забирає багато часу та енергії вчителя, а в результаті зводиться до однієї оцінки; здійснити доплату вчителям, які впроваджують реформу НУШ у старшій школі”.

Серед відповідей педагогів вирізняється окремий блок побажань, що стосується вдосконалення оцінювання та умов технічної роботи. Чимало вчителів наголошують на необхідності повернення традиційної системи оцінювання в молодшій школі.

Крім того, деякі вчителі озвучили як першочергове технічне оновлення – зокрема, забезпечення всіх класів необхідною технікою та перехід до електронної документації:

• “Щоб у кожному класі був ноутбук для вчителя, без збоїв і перешкод”;
• “Повна цифровізація документів”.

Чи бачать себе опитані вчителі у професії через 5 років?

На це запитання відповіли 220 педагогів. З них лише приблизно половина впевнено відповіли, що бачать себе у професії надалі. Орієнтовно чверть педагогів ствердно відповіли “ні” або висловили сумніви щодо того, що залишаться у школі. Решта – висловили умовні, обережні або невизначені позиції. Крім того, частина респондентів передпенсійного та пенсійного віку цілком логічно зауважили, що це запитання для них не має сенсу.

Що кажуть ті, хто планує залишатися у професії?

Ця група вчителів бачить себе у школі через 5 років. Деякі респонденти з ентузіазмом розповідають про розвиток і вдосконалення:

• “Так, більше знань, більш ефективна їх реалізація, більше впевненості в собі”;
• “Так! Сподіваюсь, що до нашої школи прийде адекватний директор і школа буде розвиватися”;
• “Бачу і сподівають на реальну європейську освіту в Україні на ділі, а не на словах”;
• “Так, але тут важливо розвиватися і бути залученим до інших проєктів, досліджувати самостійно і створювати нові методи чи підходи у викладанні, щоб мати можливість не бути обмеженим тільки уроками в школі”;
• “Так. Сподіваюсь, що зможу передавати свій досвід молодим учителям. Бачу себе щасливою від того, що зміни відбуваються і росте в нашій країні не бидло, а виховані розумні і креативні інтелігенти”.

Дехто написав, що продовжить працювати вчителем, але не у державній школі.

“Залишусь, але за певних умов”

Велика частина відповідей – з важливою приміткою: залишусь, якщо зміниться система, якщо піднімуть зарплату, якщо зміниться керівництво тощо:

• “Так, за умови, що найближчим часом відбудеться підвищення заробітної плати”;
• “Якщо зміниться система управління і ставлення до освітян + оплата праці”.
• “Можливо, якщо професійне вигорання остаточно не зруйнує психіку. В мріях бачу себе у чудовій світлій та теплій школі, яка наповнена дитячими голосами і сміхом. Діти допитливі, їм цікаво пізнавати світ, а я з радістю хочу їм в цьому допомагати. Батьки довіряють мені, готові завжди вислухати та врахувати побажання та зауваження, цікавляться успіхами своїх дітей. Школа забезпечена всім необхідним. Підручники якісні, цікаві та надходять до школи вчасно”.

Не бачать себе у професії

Ці відповіді свідчать про розчарування, втому або повну втрату мотивації:

• “Категорично ні, не бачу [себе у професії через 5 років – НУШ]”;
• “З кожним днем все більше бажання звільнитися”.

Ті, кому важко відповісти

Є й ті, хто сумнівається, обирає гібридні чи незалежні формати або просто не визначився:

• “Не можу будувати плани, але мрію про зону буккросингу, затишний куточок для читання, великий вибір книг сучасних українських авторів – я і учні серед вільного читацького простору”;
• “Можливо. З меншим навантаженням, щоб можливо було і працювати, і жити”;
• “[Через 5 років – ред.] Автономна робота на себе, можливо репетитор”.

Однак, попри численні виклики, навантаження та сумніви, більшість вчителів не лише залишаються у професії, а й глибоко усвідомлюють її цінність. Це найкраще видно у відповідях на запитання про ті моменти, коли вони особливо відчували сенс своєї роботи. Йдеться не лише про результати чи похвалу – це про зв’язок, визнання і довіру, які народжуються між учителем, учнями та їхніми родинами.

Часто вчителів згадують моменти про вдячність від учнів або батьків:

• “Коли учень, який закінчив школу вже років десять тому, підбігає, обіймає і каже “дякую” – це найвища нагорода”;
• “Коли батьки або колишні учні приводять своїх дітей саме до мене – це безцінно”.

Також усвідомлення сенсу своєї праці для вчителя приходить у мить, коли учень долає складність, робить прорив у розумінні певних речей та/або дисциплін:

“Кожного разу (усвідомлюю сенс професії – ред.), коли я бачу очі дитини, яка/який зрозумів/ла те, що складно давалося. Лише це поки що тримає в професії”.

Ці моменти можуть бути простими, але дуже емоційними – як, наприклад, щирі реакції дітей на підтримку та навчання:

“Блиск в очах учнів, щирість, радість і розуміння того, що вчитель допоміг йому/їй вирости”.

Іноді сенс власної праці педагогам відкривається під час уроку – коли діти не просто слухають, а захоплено включаються у процес:

“Цей момент… коли учні захопилися предметом, ставлять багато цікавих запитань на уроці”.

Унікальні й натхненні висловлювання дітей, які демонструють креативність та нестандартне мислення, теж стають особливими моментами для педагогів:

“Коли у дитини з’являється цікава думка, геніальна ідея, оригінальний погляд на літературний твір, від яких мурахи біжать по шкірі. І дитина сяє від учительского захвату її талантом і розумом”.

Підтвердження значущості вчительської праці може надійти й здалеку – у повідомленні від колишнього учня, який реалізував свій потенціал завдяки вчителю:

“Коли дитина вчиться за кордоном, надсилає скрін, де всі оцінки з математики “відмінно”, і пише: “Дякую за любов до математики”.

Зрештою, один із найбільш вражаючих досвідів – це момент, коли учень не просто засвоює знання, а перевершує вчителя. Це – справжній показник, зауважує один із педагогів:

“Одним із найбільш надихаючих моментів у моїй роботі був випадок, коли учень, якому я лише дала базові знання з роботи з комп’ютером, згодом настільки захопився цією сферою, що значно перевершив мене у вміннях. Спостерігати, як він самостійно розвивається, вивчає нові технології, ділиться знаннями з іншими – це справжнє підтвердження того, що моя праця має сенс. У такі моменти розумієш, що вчитель не завжди має бути найкращим у всьому – головне, надихнути і запалити інтерес”.

Післямова від редакції

Попри втому, перевантаження і системні труднощі – вчителі залишаються. Не тому, що їм усе підходить, а тому, що більшість відчувають відповідальність за свій вибір: один, п’ять, десять чи тридцять років тому. Бо пам’ятають очі дитини, яка щойно щось зрозуміла. Бо отримують повідомлення від колишніх учнів з простим “дякую”. Бо бачать, як навіть найсором’язливіший школяр раптом тягне руку й висловлює нестандартну думку.

Ці моменти – не так часто, як хотілося б. Вони не гучні, але саме вони тримають у професії. І навіть коли педагоги говорять про втому, вигорання, бажання змін, вони шукають умови, в яких зможуть залишатися не “всупереч”, а “завдяки”.

Це опитування – не лише про проблеми. Це про людей, які вірять, що їхня робота має сенс. І про те, що варто зробити все, аби вони мали змогу цю віру зберегти. Бо #вчителіважливі.