“Хочу повернутися в Мелітополь усією компанією з українськими прапорами”: щира розмова із чотирма підлітками-ВПО

За даними Міністерства освіти і науки України, понад 400 000 школярів із прифронтових і прикордонних територій вчаться дистанційно. Окрім освітніх втрат, такий формат навчання значно обмежує учнів та учениць у спілкуванні з однолітками. Не кажучи вже про те, що дорослішання цих дітей відбувається на тлі жорстоких реалій повномасштабної війни.

Наприкінці літа ми поспілкувалися із семикласниками, які в липні-серпні цього року були учасниками освітнього табору “Ізі кемп” (його на Закарпатті організовували БФ “Схід SOS” та Mondo). Усі герої сьогоднішнього матеріалу нині мешкають у Запоріжжі, куди після повномасштабного вторгнення переїхали з Мелітополя та навколишніх сіл.

Учасники кемпу

[Під час “Ізі кемпу” учасники щоденно впродовж девʼяти днів до обіду вивчали базові предмети – математику, літературу, українську мову й історію, а після обіду брали участь у різних активностях, обʼєднаних ідеєю “Навколосвітньої подорожі”. Наприклад, у день Греції брали участь в імпровізованих Олімпійських іграх, у день Індії – у фестивалі фарб Холі тощо). Такий формат дав змогу надолужити навчання, а також хоча б на трохи забути про реалії війни].

Далі про свої мрії та плани, страхи та зміни в житті, які спричинило повномасштабне вторгнення, розповідають учасники й учасниці другої зміни табору.

Я МРІЮ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ Й ПОДИВИТИСЯ В ОБЛИЧЧЯ ТИМ, ХТО СТАВ НА БІК КРАЇНИ-АГРЕСОРА

• Христина, 13 років. До Запоріжжя приїхала з одного із сіл Мелітопольського району.

Я ніколи не забуду 25 лютого 2024 року. Ми побігли в підвал, бо прямо біля нас прилетіла ракета.

Перші місяці “повномасштабки” я була дуже замкнена й не хотіла ні з ким спілкуватися. Війна дуже вплинула на мою психіку, думаю, як і на психіку багатьох інших людей. Втім, зараз мені значно краще: я почала спілкуватися з однолітками, більше гуляти.

Що мене найбільше тішить зараз? Гуляти з друзями, спілкуватися з рідними, частина з яких, на жаль, досі знаходиться в тимчасовій окупації. І ще тішить, напевно, їжа. Коли мені стає страшно чи сумно, я говорю з найближчими друзями, мамою чи психологом.

Коли Україна переможе, я хочу повернутися в Мелітополь усією нашою компанією. І мої батьки теж мріють повернутися – з українськими прапорами – і подивитися в обличчя тим, хто казав, що “росія – це класно”, що “росія – це взагалі найкраща країна”. Мріємо приїхати й поглянути на них, на їхню реакцію.

Своє майбутнє я бачу лише в Україні. Дуже мрію стати дизайнером.

Дітям, які живуть далеко від фронту, хочу сказати, аби вони цінували те, що мають. Багато дітей – моїх однолітків або навіть меншого віку – стали іншими, не такими як до вторгнення. Я бажаю, щоб жодна дитина в Україні більше ніколи нічого такого не відчувала й не проживала, як діти біля фронту.

ДУЖЕ ХОЧУ ПОКУПАТИСЯ В АЗОВСЬКОМУ МОРІ

• Іщенко Дарина, 13 років. До Запоріжжя приїхала з Мелітополя.

День, який я ніколи не забуду з початку повномасштабки, – це день окупації Мелітополя. Я радше говорю про відчуття, які тоді були, бо через стрес я майже не памʼятаю деталей – точно була тривога, але більшість моментів та подій стерлися.

Коли я тільки приїхала в Запоріжжя, то познайомилася з не дуже гарною компанією, скажімо так. Це були не дуже добрі друзі, і через це я себе погано почувала. Але зараз усе значно краще, я нормально себе почуваю, усе нормалізувалося.

Найбільше мене тішить та приносить радість, коли я проводжу час із рідними та своїми друзями.

А коли Україна переможе, я мрію приїхати в Мелітополь. Дуже хочу побачити свою бабусю. І ще дуже хочу покупатися в Азовському морі.

Своє майбутнє я бачу в Україні. Щоправда, думаю переїхати до іншого міста – Києва, Львова або Івано-Франківська – вони мені дуже подобаються. А от щодо професії ще не визначилася. Напевно, це буде щось дотичне з мовами, бо мені дуже подобається вчити англійську та німецьку. Планую також почати вчити французьку.

ЗАРАЗ Я МРІЮ ПРО ТЕ, ЩОБ ШВИДШЕ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ, ДО МАМИ

• Олександр, 14 років. До Запоріжжя приїхав з одного із сіл Мелітопольского району.

День, який від початку повномасштабного вторгнення я ніколи в житті не забуду – це 26 лютого 2022 року. Це день народження моєї мами. Традиційно ввечері ми всі зібралися разом – я, мама, тато й сестра. І в якийсь момент до нас приїхав дядько (чоловік маминої сестри) і каже, що біля стели на в’їзді в село стоїть танк. Після цього батько зробив декілька коктейлів Молотова, сів у машину й поїхав до стели. Тоді тато не встиг – як прибув на місце, то нікого й нічого вже не було. Але цей момент мені дуже запамʼятався.

Загалом із початку повномасштабного вторгнення в моєму житті змінилося геть усе. Наприклад, я змінив своє місце проживання: весь час до лютого 2022-го я жив у себе в селі. Зараз мешкаю в Запоріжжі. Тут маю нових друзів, нові знайомства. У місті живу з татом. Наша мама залишилася на тимчасово окупованій території з бабусею, яка потребує догляду. Тому зараз ми живемо з татом удвох.

І те, що поряд є батько, зараз тішить мене найбільше. А ще – рідна старша сестра, до якої я можу подзвонити й поговорити, коли мені сумно чи страшно. Вони мене завжди вислухають.

Коли Україна переможе, я хочу повернутися додому й поговорити з одним односельцем. Зараз хлопець ходить у кепці з триколором, футболці із чебурашкою, у бронежилеті й з автоматом. Дуже хочеться з ним перетнутися.

Діти, які живуть далеко від фронту, не так часто чують повітряну тривогу, вибухи, як у Запоріжжі, наприклад. Це страшно. Якщо дивитися з погляду дитини, то дуже страшно. Тут ти можеш о третій ночі прокинутися через звук прильоту. Воно ж кожен раз чути, коли прилітає по місту.

Після 9 класу я хочу піти вивчати IT, аби здобути ґрунтовні знання в цій сфері. А потім планую працювати в digital-маркетингу або з криптовалютою.

З 6 РАНКУ ДО 16:00 Я СТОЯЛА В ЧЕРГАХ ЗА ХЛІБОМ

• Ілона Одностеблець, 13 років. До Запоріжжя приїхала з Мелітополя.

Період із 24 до 28 лютого 2022 року я не забуду ніколи. Обоє моїх батьків були на роботі, без перерви. Тобто всі 4 доби я не могла з ними звʼязатися і не розуміла, що з ними й де вони. У місті були дуже гучні постріли, я не знала, що робити. Усі були в паніці, магазини не працювали.

Коли пізніше батьків почали відпускати хоч на трохи додому, мені стало спокійніше. Десь із 6–7 ранку я могла стояти в чергах за хлібом. Бувало, що й до 16:00 чекала, бо на одну родину давали одну хлібину.

З початком повномасштабного вторгнення в мене змінилося все – від колективу, оточення до місця проживання. Я розумію, що багатьох людей більше ніколи не побачу, навіть рідних. Уже два-три роки ми не спілкуємося, і навіть після звільнення наших територій я не хочу з ними говорити. За цей час були обставини, які показали їх справжнє ставлення до мене.

Зараз мене найбільше тішить спілкування з людьми, адже перший рік чи навіть півтора я взагалі ні з ким не спілкувалася. Хоча й зараз не багато з ким спілкуюся. Якщо чесно, навіть складно відповісти, з ким можу поговорити, коли мені страшно або сумно.

Я забиваю свій час тренуваннями й навчанням. Так би мовити, вкладом у своє майбутнє й у себе, тим, що мені може знадобитися в подальшому житті.

Якщо чесно, я дуже чекаю, але водночас дуже боюся дня чи моменту, коли Україна переможе. Я точно розумію, що це буде фантастична новина. Водночас мені тривожно за те, що зі мною буде потім, бо я знову втрачу своє оточення. Зараз усі мої друзі з різних міст, наприклад, зі Львова та Запоріжжя – і вони там живуть усе життя. А ще є друзі з Оріхова, Вільнянська, Маріуполя, Василівки – найімовірніше, що після звільнення вони повернуться додому. Будучи підліткою, я просто не матиму змоги їздити до них – мене навряд чи пускатимуть. Єдиний варіант, що ми не втратимо спілкування до моменту, коли виростемо. Тоді, так, думаю, ми будемо дружити.

Дітям, які живуть далеко від фронту я хочу передати, щоб вони цінували те, що мають. Багато дітей просто зараз живуть під щоденними прильотами й настільки звикли, що це стало нормою. Зараз у Запоріжжі відносно тихо: так, буває в день і 10, й 15, і 20 повітряних тривог. Але це ніщо, порівнюючи з тим, що переживають діти й дорослі біля фронту.

Про що я зараз мрію? Здобути вищу освіту, знайти своє “я”, аби в подальшому житті мені було простіше. Якщо говорити про професію, то хочу стати тренером із художньої гімнастики й акробатики.

Ольга Фролова, психологиня табору “Ізі кемп” та Анастасія Бойко-Дергачова, комунікаційниця Mondo в Україні, спеціально для “Нової української школи”

Фото: автор – Дмитро Тельпіс, учитель табору “Ізі кемп”