Успіхи та прорахунки шкільної освіти за роки незалежності: що про це думають ексміністри та чинний очільник МОН (частина перша)

Редакція “Нової української школи” розпочинає серію матеріалів про розвиток шкільної освіти за останні 33 роки. Часом здається, що шкільним реформам немає кінця краю, а фінальний і позитивний результат начебто поряд, та на заваді виринають нові й нові виклики. У розмовах із колишніми міністрами освіти і науки, а також чинним міністром Оксеном Лісовим спробуємо відтворити ретроспективу розвитку шкільної освіти в Україні за роки незалежності.

[Ми запрошували на розмову лише тих державників, до репутації та здобутків яких у суспільства найменше претензій, за якими немає корупційних скандалів та які не підігравали росії своїми рішеннями й вчинками на посаді міністра].

Кожного зі спікерів запитуємо:

• про топ-5 ключових досягнень в історії української середньої освіти за роки незалежності;
• про топ-5 невдач у розвитку української середньої освіти за роки незалежності;
• про особисті досягнення на посаді міністра освіти і науки, які досі працюють на благо середньої освіти;
• про власні відчуття, у якому напрямі рухається нині шкільна освіта.

Далі публікуємо розмову з Василем Кременем, міністром освіти і науки 2000–2005 років (першим міністром об’єднаного Міністерства освіти і науки України), президентом Національної академії педагогічних наук України, академіком Національної академії наук України, доктором філософських наук, професором, державним та громадським діячем.

ЯКІ ОСВІТНІ РІШЕННЯ БУДУВАЛИ УКРАЇНСЬКУ СИСТЕМУ ОСВІТИ

• Назвіть топ-5 ключових досягнень в історії середньої освіти за роки незалежності України.

⚡ 1. Розроблення і реалізація нових методологічних засад загальної середньої освіти й функціонування загальноосвітніх шкіл у незалежній Україні.

Маю на увазі національний характер освіти, дитиноцентризм, гуманізацію, демократизацію, деполітизацію та появу різних типів закладів загальної середньої освіти. Ці та інші принципи були втілені в законодавчому полі, щоб врегулювати функціонування та розвиток загальної середньої освіти незалежної України, а також тією чи іншою мірою впроваджувалися в освітню практику.

Крім законодавчих новацій, приймалися інші важливі документи.

• В Академії педагогічних наук у 2001 році ухвалили нову концепцію загальної середньої освіти, яка передбачала 12-річний термін навчання і яка була затверджена Міністерством освіти і науки (утім, на парламентських слуханнях 2010 року від 12-річки відмовилися, тому цю реформу довелося згортати майже на її фініші, коли за новими програмами для трирічної старшої школи мали навчатися десятикласники).
• Також в Академії розробили концепцію профільного навчання (2004 рік).
• Важливим кроком було ухвалення Національної доктрини розвитку освіти України на II з’їзді освітян у жовтні 2001 року та її затвердження Указом президента України у 2002 році [докладніше про це далі в матеріалі — ред.].

Тобто створювалася методологія, яка закладала основу для формування національної системи загальної середньої освіти.

⚡ 2. Новий зміст освіти.

Нова методологія давала змогу формувати національну систему змісту освіти на засадах стандартизації, чого не було раніше. Почали розроблятися державні стандарти для кожного рівня повної загальної середньої освіти, які з часом удосконалювалися та змінювалися.

Нині є три покоління стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти (початкової освіти, базової та профільної). На їхній основі з’явилася можливість розробляти сучасний національно орієнтований зміст загальної середньої освіти, що відображає сучасні досягнення світової науки й освіти. Багато зроблено на цьому шляху. Але нам ще багато що треба зробити.

⚡ 3. Сучасні засоби та умови для навчання.

Після здобуття незалежності в Україні було започатковано створення національного підручника, бо раніше, у радянський період, ми не створювали своїх підручників, за винятком української мови, літератури й історії України. Усе готувалося в Москві.

Це навіть створило певні труднощі, тому що в Україні не було власної культури підручникотворення. Маю відзначити роль науковців, які долучилися до розв’язання цієї проблеми, адже перше покоління підручників, десь 70 %, були створені вченими Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук.

Крім цього, за моєї каденції був рекорд, який досі не побили. У 2004 році ми видали 22 мільйони підручників, а також обмежили рентабельність їх видання і зменшили вартість їхнього доставлення.

І, безумовно, досягненням є комп’ютеризація, а тепер і цифровізація загальної середньої освіти, що створило нові можливості для освітнього процесу.

Обов’язково пізніше зупинюся на програмі “Шкільний автобус”, реалізація якої створює кращі умови для навчання.

⚡ 4. Запровадження нової системи оцінювання навчальних досягнень школярів (12-бальна шкала та ЗНО).

Нова система оцінювання (12-бальна шкала, впроваджена з 2000 року, ЗНО — експериментально з початку 2000-х років, остаточно – з 2008 року) сприяли об’єктивному виявленню рівнів підготовки учнів і випускників закладів загальної середньої освіти. З усіма своїми недоліками та плюсами це справді стало більш об’єктивним оцінюванням [про це теж докладніше йтиметься нижче — ред.].

⚡ 5. Реформа “Нова українська школа”.

Ідеологічно та методологічно мені близька НУШ, бо це реанімація на новій основі того, що ми починали у 2000-х роках. Безумовно, практичні дії складніші ніж визначення методології. До того ж вони зачіпають інтереси людей. А врахувати всі інтереси дуже складно, тому завжди буде критика та непорозуміння.

Безумовно, зараз центровою ідеєю є підготовка реформи старшої профільної освіти. Вона має сприяти тому, щоб дитина стала тим, ким вона хоче. Для цього має бути відповідна мережа закладів освіти та зміст навчання. В академії є пропозиції, як це зробити, наприклад, впровадити менше освітніх напрямів, викладати непрофільні предмети інтегровано тощо.

ЯКІ ДАВНІ ПРОБЛЕМИ ЗАВАЖАЮТЬ ВПРОВАДЖУВАТИ ЗМІНИ

• Що б ви зарахували до топ-5 невдач у розвитку української середньої освіти за часи незалежності.

📍 1. Непослідовність у втіленні змін, а також запізнілість у запровадженні нововведень.

Наприклад, відмова від переходу на 12-річний термін навчання і новий зміст освіти негативно вплинули на якість загальноосвітньої підготовки учнів. Це на десятиріччя загальмувало процес модернізації середньої школи в Україні [постанова про поступовий перехід на 12-річний термін навчання була ухвалена в листопаді 2000 року — ред.].

Зупинюся на цьому докладніше. На слуханнях у Верховній Раді 2010 року було ухвалено рішення про скасування переходу на 12-річку. До речі, через це довелося скорочувати навчальний матеріал, який передбачався для 10–12 класів. Треба було його “змонтувати” на два, а не на три роки навчання.

Ці слухання були організовані Міністерством освіти і науки, яке очолював тоді Дмитро Табачник, і яке виконувало побажання керівництва уряду, щоб скасувати перехід на 12-річку. На слухання спеціально покликали людей, які були негативно налаштовані на зміни.

До речі, перед слуханнями я, на той час як президент Академії педнаук, разом з українською делегацією був на Нараді міністрів освіти країн Європи в Любліні. Тоді спілкувався з Дмитром Табачником, що перехід на 12-річку потрібен, усі країни Європи мають 12 або 13 років навчання в школі. Він зі мною погодився, але на слуханнях виступив із протилежними пропозиціями. Моя співдоповідь була майже єдиним виступом, у якому чітко обґрунтовувалася необхідність продовження переходу на 12-річку.

До слова, Білорусь теж намагалася перейти на 12-річку, її зупинили десь у 6–7 класі, а нас – перед 10 класом. Взагалі, я б міг навести багато прикладів, коли Росія намагалася обмежити самостійність дій України в освіті. Як міністр освіти і науки, я не підписав угоду про єдиний освітній простір у країнах СНД. Зокрема передбачалося, що будуть базові за групами спеціальностей університети, навчальні програми яких стануть обов’язковими для інших країн. При всьому в Україні планувалися два базові університети, у Білорусі – один, а всі решта в Росії. Я відмовився від такої пропозиції, як і від низки інших спроб об’єднання української системи освіти зі СНД [фактично з російською освітньою системою — ред.].

На пропозицію президента Російської академії освіти про інтеграцію РАО й НАПН України я відповів, що краще живімо в окремих будинках, аніж у сусідніх кімнатах гуртожитку.

📍 2. Недостатній соціальний і матеріальний статус учителів.

Сьогодні авторитет вчителя будувати важче ніж раніше, адже колись він визначався вже тим, що вчителі знають більше ніж учні. Зараз учні через інтернет-ресурси можуть знати або знайти більше, ніж знає учитель/-ка.

Безумовно, заробітні плати освітян не відповідають значущості й складності їхньої праці. І над цим треба постійно працювати. Справа тут не лише у відсутності грошей, а й у тому, що Україні треба намагатися привести співвідношення кількості учнів до кількості вчителів із нормами країн Європи, де на одного вчителя припадає значно більше учнів. Уже завдяки цьому можна підвищити зарплати практично вдвоє. Але з іншого боку, кількість учителів скоротиться. Це теж болюча проблема.

Недостатній авторитет педагогічної професії веде до того, що оволодівати нею часто йдуть не кращі випускники школи, що позначається на якості вчительського загалу країни [про проблеми й потреби молодих учителів можна більше почитати тут].

📍 3. Відставання фахової підготовки педагогів.

Майбутнього вчителя більшою мірою потрібно готувати до оволодіння педагогічними технологіями й, безумовно, він має на сучасному рівні володіти своїм предметом. Окрім традиційної підготовки вчителя в педагогічних університетах, я б запровадив ще один тип підготовки вчителів.

Наприклад, студент закінчує бакалаврську програму в класичному університеті з фізики. За певних обставин він вирішує стати педагогом та йде в педагогічну магістратуру, де вивчатиме педагогіку й отримає відповідну практику. Його знання з фізики, як правило, будуть глибшими ніж у студента, який вчиться на вчителя фізики в педуніверситеті. І саме такі фахівці-фізики з педагогічної магістратури класичних університетів якраз потрібні профільній школі для викладання фізичного напряму [про подібні зміни в педагогічній освіті нещодавно повідомив чинний міністр освіти і науки Оксен Лісовий – ред.].

📍 4. Недостатня увага до ідеї профілізації старшої школи.

Через рішення 2010 року нам не вдалося виконати всі завдання для переходу на 12-річку. Ми планували впровадити з 10 класу трирічне профільне навчання, яке передбачало й оновлення змісту програм, і формування мережі закладів освіти [зараз над цим активно працює нинішня команда МОН — ред.]. Перехід до профільної освіти є досить складним і суспільно чутливим. Тому треба формувати громадську думку на його підтримку й шукати найбільш ефективні шляхи здійснення.

📍  5. Недостатня інформованість суспільства, зокрема, значної частини освітян, щодо сутності змін, які відбуваються в сучасній цивілізації, і нових вимог до освіти, яка має готувати людину до життя в сучасному світі.

У своїх працях я писав про низку світових тенденцій, які впливають на життя людини та освіту. На мою думку, світ вступив в інноваційний тип прогресу, коли зміна ідей, знань, технологій відбувається швидше ніж зміна одного людського покоління.

Щоб людина була конкурентоспроможною, вона не просто має засвоїти певну суму знань, а навчитися вчитися впродовж життя, здобувати самостійно інформацію, знання, вміти використовувати їх у житті тощо.

Тобто в сучасних умовах маємо формувати інноваційну людину з інноваційною культурою, інноваційним типом мислення і здатністю до інноваційної діяльності.

Одним із недоліків, які гальмують суспільний розвиток взагалі в Україні, є недостатня інноваційність пересічного громадянина, консерватизм і неготовність іти на зміни, бо це спричиняє дискомфорт. А доля наступних поколінь якраз полягає в тому, що доведеться жити в постійно змінюваному середовищі.

ЯКІ ІДЕЇ ВДАЛОСЯ РЕАЛІЗУВАТИ В ШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ, ПОПРИ БЮРОКРАТІЮ

• Ваше особисте досягнення на посаді міністра освіти і науки, яке досі працює на благо середньої освіти.

— До досягнень я б зарахував II з’їзд освітян та ухвалення Національної доктрини розвитку освіти України.

До слова, з’їзд хотіли скасувати, бо це був період заборгованості зарплат перед освітянами. У багатьох областях пів року не було заробітної плати в школах. Але з’їзд ми таки провели в другій половині 2001 року в палаці “Україна”.

До з’їзду мені вдалося розв’язати проблему заборгованості й домогтися постанови уряду про збільшення ставок освітян на 15 % з 1 вересня 2001 року. Це було вперше, коли підвищувалися зарплати з-поміж усіх бюджетників лише освітянам. За час мого перебування на посаді міністра заробітна плата освітянам і науковцям підвищувалася неодноразово, хоча і залишалася недостатньою.

— Перехід до нового змісту і 12-річної школи.

Тоді це було проблемою, адже громадська думка досить консервативна, а ідея про 12-й рік навчання була непопулярною. Але я розумів, що не можна лишати все без змін. У всій Європі середня освіта триває мінімум 12, а то й 13–14 років. Так, не в кожній країні вона є обов’язковою, але щоб вступити до університетів (у країнах Європи) потрібна мінімум 12-річна освіта.

До речі, коли я став міністром, у більшості шкіл було 10 років навчання і перехід із 3 в 5 клас. Ми скасували цей перехід, бо це навіть психологічно дивно для дитини.

Попри все, ми розробили навчальні програми та стандарти базової й профільної освіти та почали реалізовувати 12-річку з 1 класу. Також визначили декілька напрямів профілізації. Мені приємно, що багато ідей та напрацювань зараз реалізовується на новому рівні в “Новій українській школі”.

— Перехід до викладання українською мовою в школах.

Коли я став міністром, 62 % учнів у школах навчалися українською мовою, а більшість інших – російською. На кінець моєї міністерської каденції цей показник зріс до 75 %. Причому цей перехід ми здійснювали без жодного скандалу.

Я просто працював наполегливо з начальниками обласних управлінь освіти. Пригадую, як разом із керівництвом освіти Донецької області розробили наприкінці 2003 року програму українізації шкіл Донеччини. Вона була розрахована на 7 років, містила конкретні показники по кожному місту та району й завізована їхніми керівниками. Провели в Донецьку виїзне засідання колегії Міністерства освіти і науки спільно з колегією Донецької обласної адміністрації.

Перед засіданням ми побували в низці україномовних шкіл, після засідання проводили пресконференцію. Журналісти (а більшість російськомовні) шматували нас, як хотіли — мовляв, регіон розмовляє російською мовою, тож не треба щось змінювати.

Але я доводив, що якщо громадяни України, які живуть у Донецькій області, не будуть достатньо знати українську мову, то:

• Донеччина, як потужний індустріальний регіон, недостатньо буде впливати на формування духовності та культури всієї України;
• діти з Донеччини не зможуть навчатися в кращих університетах України, де навчання ведеться українською мовою;
• також громадяни не зможуть реалізувати себе в низці напрямів, зокрема, у державній роботі.

Програма українізації полягала в тому, щоби переконати людей у необхідності вивчати українську мову, а також у тому, щоб замінити російську мову на українську, щоб усі предмети викладалися українською.

— Перехід до 12-бальної системи позитивного оцінювання.

Перехід до 12-бальної системи оцінювання відбувся для всіх раптово. У 20-х числах серпня 2000 року на колегії МОН ми ухвалили таке рішення. Зізнаюся, особливої попередньої підготовки освітян не було. До цього декілька тисяч шкіл щороку страйкували й не починали роботу 1 вересня через заборгованості із зарплатами. Але у 2000 році майже всі прийшли вчасно, бо всіх цікавило, що ж означає 12-бальна система.

Вересень був перехідним місяцем. За цей час ми підготували методичні матеріали про перехід на нову систему. Також визначили чотири рівні успішності, де, наприклад, високий рівень — це 10, 11 і 12, бо не може дитина все знати на 12 балів.

Справа не тільки у 12 балах, а в тому, що раніше закладалася методологія “якщо ти не знаєш чогось” – одержуєш, наприклад, трійку, а “якщо не знаєш чогось менше”, то четвірку. Якщо пам’ятаєте, була раніше така практика, що ставили четвірку з плюсом або п’ятірку з мінусом. У 12-бальній системі всі оцінки були позитивними, тобто “ти знаєш те й те” — тобі 10, “знаєш більше” — 11 тощо.

Також завдяки новій системі оцінювання вдалося розв’язати проблему, коли дітей залишали на другий рік навчання в тому ж класі. До моєї каденції міністром до 40 тисяч дітей залишалися на повторний рік. Це трагедія для дитини, бо вона відчуває себе викинутою з колективу й починає самореалізовуватися на вулиці, а ніякого нарощення знань, як правило, не відбувається.

Ми вирішили, що за згодою батьків і вчителів, якщо є об’єктивні причини, дитина може залишатися в тому ж класі, а якщо таких причин немає, то переводиться далі.

— Спроба скасувати медалі.

Я сам золотий медаліст, але хотів відмовитися від такої практики, бо це не відповідало моєму баченню розвитку освіти. Ми орієнтувалися на принцип дитиноцентризму, щоб розвивати ті таланти й здібності, які є в дитини. Для того, щоб отримати золоту медаль, потрібно все знати на “відмінно”. І маємо практику — дитина швидко й легко освоїла знання з улюбленого предмета й замість його поглибленого вивчення витрачає багато часу й зусиль на предмети, які їй не до вподоби, з якими вона не буде пов’язувати своє життя — але потрібно “відмінно” для медалі, яку дуже хочуть, наприклад, батьки.

На той час медалі давали пільги під час вступу, і їхня кількість стрімко зростала. Якось я порахував, що на Житомирщині в один рік було більше випускників-медалістів ніж державних місць в університетах цієї області. Виходить, що якщо всі медалісти будуть вступати, то дитина з однією четвіркою вже не може навчатися в закладі вищої освіти.

Коли я заявив про намір скасувати медалі на зібранні директорів київських шкіл, це спричинило спротив. Ми вимушені були частково відступити, але дали право університетам самостійно визначати, чи враховувати медаль під час вступу, чи ні.

Ще одна причина, через яку я хотів скасувати медалі, пов’язана з освітньою бюрократією. Десь майже за рік до закінчення школи треба було повідомити про тих дітей, які матимуть медаль (щоб забезпечити централізоване виготовлення документів). Діти бачили, що одних — кого визначили — навмисно підтягують до медалей, а інші, хоч і стараються, такі шанси втрачають. Тут уже були моральні втрати [суспільну дискусію про це нещодавно ініціював попередній освітній омбудсмен Сергій Горбачов – ред.].

— Зовнішнє незалежне оцінювання.

Ідея з тестуванням з’явилася в розмовах із Євгенієм Бистрицьким, який тоді очолював фонд “Відродження”. Ми подали заявку на грант і створили прообраз нинішнього Українського центру оцінювання якості освіти на чолі з Лілією Гриневич.

• У 2002 році центр провів перший експеримент із тестуванням, у якому взяли участь студенти перших курсів закладів вищої освіти. Була здійснена апробація тестових завдань і розроблена технологія адміністрування.
• У 2003 році протестували понад три тисячі випускників із 670 шкіл України.
• У 2004 році було проведено тестування з математики, української мови та історії у якому взяли участь 4,5 тисячі випускників шкіл Києва, Донецька, Львова, Харкова й Одеси. У 31 закладі вищої освіти були ухвалені рішення про зарахування документів тестування як вступних випробувань.

25 серпня 2004 року за поданням МОН була ухвалена постанова Кабінету Міністрів України “Деякі питання запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти”. Передбачалося провести у 2005–2006 роках випробування технології ЗНО, а у 2007–2008 роках — здійснити запровадження ЗНО навчальних досягнень випускників, які бажали вступити до ЗВО.

Під час запровадження тестування я боявся, щоб не перетворити випадки хабарництва в окремих університетах на корупцію в загальнонаціональному тестувальному центрі. А також не перетворити навчання в старшій школі на “натаскування” на ЗНО. Тому хотів робити в тестуванні більше відкритих питань, хоча тут втручається суб’єктивна роль вчителів, які будуть їх оцінювати.

Попри ці ризики, ми пішли на цей експеримент. Я вважаю, зробили велику справу, а згодом, як і передбачала постанова Уряду від 25 серпня 2004 року, зовнішнє незалежне оцінювання стало обов’язковим, набуло популярності й виправдало себе.

— Комп’ютеризація.

Коли я став міністром, комп’ютерів у школах практично не було, хоча я вважав їх надзвичайно важливими для навчального процесу. Тоді якраз Віктор Ющенко був прем’єр-міністром, якому я запропонував розподілити частину капітальних вкладень, які зазвичай ішли на ремонти, житлово-комунальну сферу тощо, на дітей, а саме на комп’ютеризацію.

Й у 2000 році централізовано було вперше закуплено приблизно 150 комп’ютерних класів коштом держави. Пізніше, за прем’єр-міністра Анатолія Кінаха, нам вдалося ухвалити на уряді програму комп’ютеризації сільської школи.

• У 2003 році було поставлено 1700 комп’ютерних класів у сільських школах.
• У 2004-му — 1500 комп’ютерних класів.

Для мене були щасливими ті вихідні, коли перед постачанням комп’ютерів я брав дані з областей і визначав, у яку саме школу доставити їх з огляду на рекомендації регіонів та кількість учнів і класів. Я не хотів перекладати розподіл на місця, бо знав, що буде працювати суб’єктивний чинник, а я був незалежний та орієнтувався на об’єктивні показники.

Мені приємно, що я закінчив своє перебування на посаді міністра, коли 75 % шкіл України були оснащені комп’ютерами.

— Шкільний автобус.

Такого словосполучення в Україні раніше не було, а зараз це норма. Як починалося? В уряді я пояснював, що є 300 тисяч дітей, які перебувають за межами пішохідної доступності до школи. Для них треба купити шкільні автобуси. До того ж це нові можливості для освіти, бо діти зможуть навчатися в укрупнених закладах освіти, матимуть доступ до кращого навчання, а школа зможе організовувати для дітей екскурсії в історичні місця тощо.

Відповідна постанова була ухвалена в січні 2003 року, гроші на її реалізацію були виділені у 2004 році. Тоді купили десь 450 автобусів.

— Англійська мова.

У своїх діях міністра я намагався керуватися власним баченням об’єктивних змін у сучасній цивілізації й враховувати їх у реформуванні освіти та підготовки нових поколінь українців до життя і діяльності в нових умовах. Однією з таких тенденцій у сучасному світі є глобалізація, яка вимагає, зокрема, здатності людини до спілкування зі світом.

А для цього треба знати іноземні мови, насамперед англійську. З цією метою ми ввели вивчення іноземної, у більшості англійської, мови в усіх школах із другого класу (раніше це було обов’язковим із п’ятого). До того ж знання англійської мови давало змогу зменшити роль російської, яка раніше для багатьох слугувала мовою міжнародного спілкування, хоча насправді її функціональність тут ставала все меншою і меншою.

— Розвинута самодостатня особистість.

Усі мої дії як міністра передбачали створення в освіті умов, які б сприяли формуванню розвинутої самодостатньої особистості українця, носія гуманних і демократичних цінностей, здатного жити в демократичному суспільстві, зміцнювати його. З цією метою ми намагалися замінити авторитарну педагогіку на толерантну, суб’єктно-об’єктні відносини між учителем і учнем, де перший — активний суб’єкт, а другий — пасивний об’єкт, на суб’єктно-суб’єктні, де активні й взаємопошановані обидва учасники навчального процесу.

Розвиток особистості учня на основі отриманих сучасних знань, вироблених актуальних компетенцій, сформованого демократичного світогляду й національних цінностей — такими були дороговкази модернізації освіти. Ми бачили українця як інноваційну особистість, конкурентоспроможну не тільки в національному, а й у глобальному просторі, послідовного й діяльнісного патріота України.

ЗАВДЯКИ ШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ МАЄМО НОВЕ ПОКОЛІННЯ УКРАЇНЦІВ

• За вашими відчуттями, у якому напрямі рухається нині шкільна освіта?

Ми живемо в час, коли складно проводити освітню реформу. Маємо серйозні виклики:

• динамічно змінюється світ, і це треба тримати постійно в полі зору, щоб готувати дитину до цього дорослого й мінливого сучасного життя;
• маємо ще певні залишки пострадянщини, від якої треба відмовитися (зокрема, продовжувати політику декомунізації, відмову від радянських назв, дат та символів);
• живемо під час війни, що суттєво ускладнює освітню діяльність, я вже не кажу про загибель і страждання дітей і їхніх учителів.

Попри це, реформу в середній освіті треба продовжувати, може, під час війни деякі кроки навіть легше зробити ніж у мирний час. Але діяти треба в контексті зазначених викликів.

Зараз, як на мене, освіта має ще більше сприяти національному єднанню, формуванню патріота, що володіє сучасними знаннями й компетентностями. А успіхи тут значущі. Хоча сучасна Українська держава існує всього третину століття, що зовсім небагато, але саме завдяки освіті, зокрема середній, сформувалося покоління українців, які відчувають себе українцями, громадянами України, і які пішли її захищати. І майже три роки це роблять.

І ще одне. Ніколи в історії жодна армія світу не була вимушена освоїти таку кількість нової техніки та зброї, як українська. Наша армія це робить успішно, що говорить про достойний загаломрівень підготовки в закладах освіти.

Нам є чим пишатися в освіті. Тому посипати голову попелом не слід.

Але постійно невдоволеним зробленим і націленим на подальшу модернізацію освітньої діяльності потрібно бути завжди. У цьому запорука успіху країни й кожного українця.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Фото: пресслужба Національної академії педагогічних наук України