Онлайн чи офлайн? Як релоковані школи прифронтових громад шукають своє місце в системі освіти

Новий навчальний рік розпочався не в усіх навчальних закладах України. З 1 вересня 2025 року з державного бюджету не фінансуються школи, в яких навчається менше як 45 дітей (окрім початкових). Усі інші рішення про реорганізацію, призупинення діяльності чи закриття закладу загальної середньої освіти зокрема й з прифронтових територій і ТОТ ухвалюють їхні засновники. Вони мають зважити усі ризики та наслідки таких рішень – як в економічній, так і у гуманітарній сфері. Бо, що б не казали, школа дуже часто є осередком громади, села чи району міста, зникнення якого може розірвати останні ланцюжки локальної ідентичності спільноти.

Чому одні школи, які релокувалися з прифронтових або окупованих територій, обрали шлях офлайн роботи і повноцінного відновлення на новому місці, а інші продовжують працювати в онлайн режимі, які плюси і мінуси у обох форм навчання, про це – у статті.

Ситуація – в цифрах

Згідно зі статистикою, яку редакція сайту отримала від МОН, на вересень 2025 року у 10 прифронтових областях і областях, які мають тимчасово окуповані території, з різних причин стало на 214 закладів освіти менше. Якщо на кінець 2024-2025 навчального року функціонувало 4 057 шкіл, у вересні 2025 року відкрилися тільки 3 843.

Порівняння форм навчання у школах прифронтових областей: кінець 2024-2025 навчального року та вересень 2025 року

Як бачимо, цьогоріч збільшилася кількість закладів, які перейшли у формат навчання за шкільними партами – їх стало на 148 більше. Частина цих шкіл змогли війти на цей формат через побудову підземних приміщень та облаштування навчальних класів у метро.

Перші підземні школи збудували на Харківщині, Запоріжжі, Чернігівщині та Сумщині. Влітку 2025-го готовими для навчання були 15 закладів, до кінця року планують довести цю кількість до 185. У Харкові, наприклад, цього 1 вересня, відкрилися 3 нові підземні школи, і тепер загальна кількість у місті таких приміщень – 7.

“Саме тоді, коли поруч з’явилася підземна школа, сини вирішили подати документи на навчання, яке там відбувається у змішаному форматі. До цього хлопці продовжували вчитися у своїй школі – дистанційно. Але в нашій школі їх все одно чекають, якщо щось не вийде”, — каже пані Інна, мама десятикласників Андрія та Кирила, які переїхали до Харкова з Лиманського району Донеччини.

Частина шкіл вирішила розпочати очну діяльність за місцем релокації – у більш безпечних районах, де дітям можливо гарантувати навчання за партами та наявність укриття. Натомість число повністю дистанційних шкіл скоротилося – на разі, йдеться про у різницю у 312 закладів.

Для педагогів з прифронтових територій, заклади яких перестали працювати чи істотно скоротили педагогічний колектив, є кілька опцій: простій, робота в іншому закладі, де є вакантне місце, або кадровий резерв.

“Вчителі, яких переведено на простій, можуть подати заявку в кадровий резерв. Подавши заявку, вчитель зможе не лише отримувати середню заробітну плату, але і проходити навчання. Засновники закладів також можуть запропонувати вакантні місця вчителям в інших закладах освіти громади”, - зазначають в МОН.

Авторитет та довіра

Анна Сергіївна Лаптєва, директорка гімназії № 4 міста Сіверськодонецька, що на Луганщині, розповідає, що цьогоріч їм довелося об’єднувати класи, але натомість - відкрили більше класів для дітей, які навчаються за кордоном, з українознавчим компонентом.

“Ми сподівалися на дев’ять класів, а відкрили 12. Є й перший клас, у нас там 12 дітей, і він поки найменший за чисельністю, - каже пані Анна. - Кількість учнівства буде змінюватися однозначно: переселенці переходять до місцевих шкіл, але дуже багато дітей повертається до нас. Тож, і з першачками – подивимося, що буде в кінці року. Я впевнена, що дітей стане більше, бо ми забезпечуємо високу якість навчання”.

А ось у 2-4 класах цієї гімназії по 37 учнів у кожному класі. Додаються діти, що навчаються в інших країнах. За заявами батьків, діти проходять повний курс навчання, а не тільки українознавчий компонент. Тож, початкова школа працює дистанційно та у другій половині дня.

“Унікальність нашого закладу освіти у тому, що ще з 2022 року ми співпрацюємо з польськими колегами, - пояснює директорка, - Вони самі звернулися до нас, бо в них не було вчителів української мови, які б знали державний стандарт Нової української школи. Тож, у нас є дистанційні класи, що вивчають предмети української складової саме завдяки нашими вчителям, хоча фізично знаходяться у приміщенні польської школи”.

Школа, яка є одним з потужних закладів області, має давню історію та традиції, намагається залишатися центром єднання для мешканців громади. Тут продовжують навчання зокрема й діти, які залишилися в окупованому Сіверськодонецьку. Правда, на особливих умовах: в школі в першу чергу дбають про безпеку дорослих та дітей.

“Це ті діти, які навчалися у нас до повномасштабного вторгнення. Писати якісь нові заяви батьки точно не будуть, там дуже бояться, що хтось дізнається, що вони пов’язані з українською освітою, - пояснює пані Анна формат співпраці з такими родинами. – Тож, ми підлаштовуємо дистанційне навчання до умов цих дітей – з кожним індивідуально. Наприклад, їхні роботи ніколи не підписуються. Усе тримається на довірі до вчителя, з яким є домовленість, це є дуже цінним”.

На разі, у Сіверськодонецьку навіть немає зв’язку, який би дозволив вмикатися дітям на урок. Тому щоб відправити роботи, які виконують діти, і отримати нові завдання та пояснення, батьки змушені їздити до Луганська.

Саме наявність таких учнів, а також спрямованість на єднання спільноти земляків, тримає заклад у форматі дистанційного навчання. Бо релокація з відновленням очного навчання в іншому регіоні вимагала б суттєвих змін. Наприклад, масовий переїзд педагогічного колективу на місце, де планують розпочати очне навчання. Або, у разі неможливості, потребувала б заміни працівників на місцевих педагогів. А для закладу, який зберіг весь педагогічний колектив, це навряд чи бажаний варіант.

Є багато ризиків та викликів, з якими пов’язане релокування. По-перше, безпекова ситуація по всій країні непроста. А по-друге, ми хотіли б зберегти наші родини, наших учнів. Де гарантія, що сім’ї поїдуть туди, куди релокується школа? Бо це ж питання житла, роботи для батьків, - пояснює директорка. - І, врешті решт, це має бути рішення міської військової адміністрації. Наразі у нас релокований тільки один військовий ліцей, а 17 навчальних закладів працюють дистанційно”.

Добра воля розпорядників бюджету

Зважуючи економічні чинники, громади змушені приймати також непопулярні кардинальні рішення: закривати навчальні заклади, які не мають достатньо учнів. І хоча після гарячих дискусій скасували наказ № 1112, який містив норми, що фактично унеможливлювали роботу дистанційних шкіл в Україні, все ж таки з вересня 2025 року у більшості громад тимчасово окупованих міст або селищ відбулися зміни у бік зменшення закладів.

Згідно з даними інформаційної системи управління освітою, наприклад:

• У Бахмутській громаді Донеччини (окупована з 2023 року) працюють у дистанційному форматі 6 закладів, 11 - ні (більшість з них – сільські школи), два міські заклади закрилися з 1 вересня 2025 року.
• У Дружківській громаді Донеччини (зараз наближаються бойові дії) працюють 9 закладів, 7 припинили роботу після початку повномасштабного вторгнення.
• Василівська міська громада Запорізька області (частина окупована з 2022 року) працюють 8 закладів освіти, 7 з них перереєстровано по одній адресі у місті Запоріжжя, 1 виведено на простій. Скоріш за все, це результат процесу об’єднання закладів, який відбувся до скасування наказу № 1112.
• Високопільська громада Херсонської області (деокупована) має 5 закладів, що працюють, один з них з 1 вересня 2025 року розташовується у підземних приміщеннях. 4 – не працюють, закриті у 2023-2024 роках.

Риторика МОН та славнозвісний наказ щодо стимуляції поступової заміни в Україні дистанційного формату очним навчанням підштовхнула громади розпочати процес пошуку варіантів для відкриття релокованих закладів. Цьогоріч міністр Оксен Лісовий наголосив, що майбутнє освіти у всьому світі - за змішаним форматом.

“Майбутнє освіти — в комбінації, у дуже виваженій, якісній комбінації онлайн і офлайн формату. Це буде школа, фізичний простір, у центрі якого знаходитиметься онлайн-платформа, що даватиме дітям більше свободи, але виводитиме їх в офлайн”, — наголосив міністр на п’ятому Саміті перших леді та джентльменів.

Ще наприкінці минулого навчального року директорам шкіл з ТОТ та прифронту рекомендували “подумати” над варіантом впровадження змішаного або очного навчання у безпечних регіонах, але зробити це наважилися далеко не всі. А “зверху”, кажуть у приватних бесідах директори шкіл, не дуже й наполягали.

Тож, більшість поки дивиться на досвід “першопрохідців”, бо наразі не зрозуміло, наскільки довго зможуть залишитися локальними (прив’язаними до громади) такі заклади, чи вдається залучати колективи для роботи на новому місці, чи витримують релоковані заклади конкуренцію з місцевими, чи багато зайвого клопоту для чиновників громад додає відкриття такого закладу. До того ж, мають зійтися багато факторів, як от фізичне знаходження керівництва школи у населеному пункті, де є необхідність у відкритті додаткового закладу, приміщення для цього, певна кількість учнів, що виїхали саме сюди, щоб організувати хоча б кілька класів змішаного навчання. І, власне, бажання керівництва громади стимулювати цей процес.

Можливо, впливають й певні неочевидні фактори. Досі не є визначеною на законодавчому рівні подальша схема взаємодії самоврядування та адміністрування таких громад в екзилі. І делегування функцій, що може лякати як аргумент для скорочення власних штатів, інституцій і навіть впливу. Бо школа, так чи так, забезпечує доступ до спільноти через педагогів, батьків та дітей.

Ймовірно, працюють й економічні важелі: мати заклад, в якому не треба робити ремонт, платити комунальні витрати, забезпечувати приладдям тощо, економніше, ніж розпочинати все фактично з нуля у чужій громаді - навіть тим, хто зміг вивезти матеріальні цінності зі шкіл, що зруйновані або окуповані. І наразі, саме збереження дистанційної освіти для більшості чиновників виглядає як той компроміс, який дозволяє економити кошти, але зберігати школу як інституцію, що формує приналежність до громади, зберігає локальну ідентичність та спільноти в цілому.

Повноцінний заклад, але для всіх

Але деякі громади виявили бажання відкрити навчальний заклад, не відкладаючи цю справу у довгу скриньку. Наприклад, майже одразу після початку масової евакуації з міста з’явився навчально-виховний комплекс №1, що релокований з Покровська, який став у Дніпрі новим освітнім центром для дітей Донеччини. Ця громада – одна з трьох в області, яка пішла на цей крок попри складності та виклики війни. У Києві наразі працює заклад з окупованого Маріуполя, у Перечині на Закарпатті цьогоріч відкрився ліцей з Краматорська, хоча місто розташоване на певній дистанції від лінії фронту.

У Покровському НВК№1, який тепер повноцінно працює у Дніпрі, навчальні класи облаштували меблями та технікою, які були евакуйовані з покровських шкіл. Можливо, успішне вивезення шкільного приладдя, забезпечене стримуванням агресора Збройними силами України, теж зіграло певну роль у швидкій релокації школи – наприклад, у більшості шкіл Луганщини чи Херсонщини такої можливості просто не було.

Також НВК має безпечне укриття, в школі та групах садочка організоване харчування, дітей підвозять на навчання шкільними автобусами.

Начальник Покровської МВА Сергій Добряк на сторінці офіційного сайту громади підкреслив, що школа — це не лише навчання, а й згуртованість і сила спільноти.

Згідно з законодавством, у релокованих школах можуть навчатися діти з громад, які їх заснували, переселенці з інших громад, де йдуть бойові дії, а також місцеві школярі. Наразі у Дніпрі багато переселенців з Донеччини зокрема й Покровська, тому цей навчально-виховний комплекс має шанс бути потужним центром, навколо якого об’єднається спільнота, куди будуть влаштовувати дітей, що мають бажання зберегти традиції Донеччини. Наскільки довго саме ця цінність залишатиметься пріоритетом для батьків і дітей та чи впораються навчальні заклади з цією місією – покаже час.