Docudays UA-2026 для юнацтва: як повірити у самого себе

На щорічному фестивалі документальних фільмів Docudays UA-2026, який проходить в Києві вже 23 рік, є спеціальна програма DOCU/ЮНІСТЬ, яка створена для підлітків. Знайомити молодь з форматом документального кіно організатори пропонують стрічками, які наповнені молодіжним драйвом, але водночас підіймають гострі та щирі питання, які актуальні для підлітків всього світу.

Цьогорічний показ Docudays відкривала колекція короткого метру від міжнародної мережі Docs4Teens. Подивитися саме цю підбірку на перший сеанс прийшло доволі багато молодих глядачів. І тиша, що панувала під час перегляду стрічок з європейських країн, а потім змінилася на щирі дискусії після показу, говорить про те, що українські підлітки знаходять себе в ситуаціях, героях, упізнають думки, прагнуть їх обговорювати, як і усі сучасні підлітки світу.

“Можливо, це простір подумати про проблеми, з якими ми стикаємося й у нас в Україні, бо буде багато розмов про те, як переживати тиск, і про відповідальність за те, щоб продовжувати наслідувати своїх батьків або перевершити їхні досягнення, - сказали організатори перед початком сеансу. - Також ми послухаємо про те, як сучасним підліткам живеться в суперцифровом світі, де ніби все дозволено, але водночас ніби немає простору для помилок та моменту видихнути і зрозуміти, чи це справді я, що показується світові”.

Фільмі “Важка боротьба”, дебют німецького режисера Якоба Міхаля - про контрасти дорослішання 13-річного Армініуса, якому постійно доводиться балансувати: у шахбоксі, спортивній дисципліні, де в раундах чергується гра в шахи і суворі бої на боксерському рингу; між улюбленим татом-підтримкою і татом-легендарним боксером і вимогливим тренером; та навіть обираючи між любов’ю до бабусі та дідуся, які не спілкуються один з одним.

“Помилки — це добре. Але якщо ти два рази припускаєшся однієї помилки, ти просто дурний”, - категорично каже Армінусу батько, налаштовуючи сина на чемпіонат Німеччини. Але при тому, він щиро підтримує сина, коли той програє раунд за раундом в шахах та боксі.

Армінусу важко тримати внутрішню рівновагу, бо до важкої боротьби додаються “бонуси”: він же син “самого легендарного Роле”, вдома батько навіть приміряв на нього власні чемпіонські “обладунки”. Водночас підліток бачить, як щиро вболівають за нього усі члени родини, і йому важко усвідомлювати, що він їх розчаровує. Хлопець дуже мало говорить впродовж всього фільму, його обличчя зосереджене та суворе, але він щиро сміється, коли бавить молодшу сестру, яка його дуже любить. І в якому з цих станів справжній 13-річний Армінус — можливо, не розуміє й він сам.

“Мені здається, що той хлопець просто не хоче цим займатися. Або йому дуже важко, але ніхто у нього не питає, тільки підбадьорюють, типу — ти зможеш, ти маєш. В нього немає вибору. У такій ситуації важко бути переможцем”, - прокоментував на прохання медіа НУШ юний глядач після сеансу.

А в іншій стрічці, “Мій коник”, молодого польського режисера Міхала Цисевського, дівчинка Маґда прямо каже мамі після того, як відмовляється брати найвищу висоту на змаганнях: я бачу, ти розчарована, що я не спробувала, але чому ти приховуєш, що ти все одно мною пишаєшся?

Виявляється, підлітки, які вимагають свободи та незалежності, ще сильно потребують підтримки дорослих, констатації безумовної любові попри невдачі, нестачу сміливості чи відверту слабкість. Й запорукою успішного подолання підліткових криз і є ця можливість обговорювати потреби та емоції. Неспроста у фільмі є присвята - “Сестрам і мамам”. Мама з молодшою сестрою Магди допомагають їй опанувати новий вид спорту — хобіхорсинг, коли дівчинка через брак сімейного бюджету вже не може займатися на справжніх конях. І ця щира підтримка робить історію світлою та щирою.

“Мені дуже сподобалася ця історія, хоча цей вид спорту дивний. Спочатку було навіть смішно, як вона скаче на іграшковому коні, - поділилася юна глядачка, - Але мені одразу згадалося, як мама теж так каже: зроби, бо пошкодуєш, якщо не спробуєш. І часто так і буває, я шкодую”.

І третя стрічка теж пов’язана зі спортом. Фільм “Я бачу” німецького режисера Кіліана Армандо Фрідріха про 14-річного Янніка, світ якого поступово зникає через спадкову хворобу зору. Хлопець обожнює футбол, слідкує за улюбленими клубами і мріє теж грати. Для цього він йде у команду для незрячих, де грають люди різного віку. У цій грі м’яч має звук дзвіночка, футбольні ворота грають, як музичний інструмент, а усі гравці виходять на поле зі спеціальною стрічкою на очах. Яннік — новачок, але команда та сім’я підтримує його у прагненні стати “своїм”. Він ще бачить, але розуміє, що кожний день наближає його до нової реальності, в якій йому треба шукати себе без допомоги очей.

“Ми усі — не такі, як інші, - поділився роздумами глядач, який у цьому році закінчив школу, - Але є якісь непереборні перепони, як-от хвороба у хлопця з фільму, чи війна, як у нас, які вимагають особливих рішень і більших зусиль, щоб прожити життя, про яке не шкодуватимеш”.

Стрічка, яка побудована на монологах підлітків, чесно та безжально, з підлітковою категоричністю, сканує реальність, в якій вони дорослішають.

“Усі кольори юнацтва” польської авторки Аґнєшки Калінської - певна енциклопедія універсального болю підлітків всіх часів та народів. Але з однією відмінністю - фільм досліджує дорослішання в епоху соціальних мереж. “Стосунки залежать від застосунків”, - так символічно окреслила наш час одна з героїнь стрічки.

Вони, наприклад, кажуть, що їм не подобається школа. І не тому, що там погано навчають чи багато навантажують. А тому що там оцінюють. Почуватися дурною та неповноцінною - погана мотивація, кажуть підлітки. Бо вони вміють та прагнуть цінувати свої досягнення, намагаються аналізувати та критично оцінювати віртуальний світ, хоча важко позбавляються від залежності. Вони то червоні, то зелені, то ніжні, то підступні, то повільні, то швидкі. Усі кольори та стани - бо вони підлітки!

“Я не дуже добре вчусь, проте є багато інших речей, в яких я набагато краща за інших”.

“Мені не вистачає часу для моїх захоплень. Якщо я навчаюсь, то нехтую своїм вільним часом і відпочинком”.

“Бути підлітком важко, так само важко, як і бути дорослим”.

“Я гадаю, що багато людей використовують соціальні мережі та через це стають сором’язливими. Вони бачать усіх цих інфлюенсерів. І навіть, якщо вони розуміють, що те все не справжнє і не таке ідеальне, як здається спершу, молодь стидається себе і думає, що щось пішло не так. Чому моє життя недостатньо успішне? Це справді б’є по самооцінці. Бо я б хотіла виглядати так. Виглядати ідеально”.

“Мене завжди ображали через мою вагу. Називали товстим. Мені вже ставало соромно від перевдягання футболок. Бо я почувався об’єктом знущань. Я відчував, що за мною спостерігають і сміються. З часом ставало тільки гірше. Я почав завдавати собі ушкоджень, а проблем ставало дедалі більше”.

“Мені не подобається в собі те, що я постійно намагаюся довести собі та іншим, що я чогось варта. І загалом я сама собі не подобаюсь”.

“Після того, як я стала трансгендером, моя мама постійно розповідала мені, що вона була “хлопчиком” у моєму віці. Що це мине. Якщо це мине, то добре. Це моє рішення і я сама пошкодую. Це моє життя. Ніхто не житиме його за мене”.

Дорослі заперечують існування багатьох речей, про які говорить молодь. Наприклад, багато дорослих не вірять у депресію. Вони не думають, що підлітку може бути погано, якщо він чи вона не пережили дві світові війни та комуністів, бо часто немає справжньої причини для депресії”.

“Багато людей зараз страждають через психологічні захворювання, які були спричинені ковідом. Я не знаю, чи були вони спричинені ним, але все стало більш видимим. Ми мали сидіти перед своїми комп’ютерами і телефонами цілими днями. Тож це вплинуло на наші стосунки. Багато зв’язків було втрачено, а люди закривалися всередині себе і не виходили на двір”.

“Іноді я почуваюся так, наче народилася, щоб програвати у своєму житті. Я багато разів помилялася. Я боюся, що це триватиме і далі”.

“Два роки тому я провів місяць у психіатричній лікарні. Це сталося тому, що я зв’язався з кимось із чату підтримки і сказав їм, що хочу накласти на себе руки. Моя мама боялась, проте я відчув полегшення від того, що мені допоможуть. Я провів місяць у лікарні. Мені діагностували депресію, прописали ліки і мені це дуже допомогло”.

Ці цитати зі стрічки “Усі кольори юнацтва” - запрошення дорослих на відверту розмову. Після сеансу, після уроку, через рік, завжди…

Нагадаємо, що медіа НУШ писало, що У вихідні відбудуться безкоштовні покази програми DOCU/ЮНІСТЬ для дітей

Фото - оргкомітет фестивалю DocuDays