Пригоди Андрійка. Як заради маленького хлопчика створюються мультфільми і будується доступне середовище

Родина Синюшко з Бориспільської громади, що на Київщині, цьогоріч має першокласника. Андрійка дуже чекав, коли прийде час йти до школи, навчився літерам та цифрам, обрав красиву сорочку і навіть почав впевнено їздити на велосипеді. Але у серпні питання, чи піде хлопчик до школи, несподівано “повисло у повітрі”. Попри те, що батьки завчасно написали заяву, оформили документи і попередили про потрібний пандус, навчальний заклад виявився не готовим до майбутнього учня.

Розповідаємо, як батьки Андрійка Синюшка наполегливо йдуть до створення доступного середовища для таких дітей, які їхній син. А ще - створюють анімаційні мультфільми для соціалізації своєї невербальної дитини з інвалідністю і сприяння інклюзії серед однолітків.

У цьому тексті ви дізнаєтеся зокрема:
як батьки самостійно почали створювати мультфільми, щоб допомогти дитині пізнавати себе;
чому важлива безбар’єрність та завчасна комунікація з освітніми чиновниками;
як сім’я з дитиною з особливими освітніми потребами може передбачити труднощі через повітряні тривоги, відсутність доступних укриттів та жорсткий графік навчання.

Хочеться розширити авдиторію такої анімації

Кілька місяців тому тато Сергій разом з сином гралися на планшеті: з сімейної фотографії зробили анімаційну картинку. І вона так сподобалася усім, що чоловік запропонував дружині Людмилі спробувати зробити мультфільм про Андрійка.

“Я була здивована його пропозицією, бо взагалі не знала, як це робити, - зізнається пані Людмила. - Але витратила трошки часу, вивчила тему і взялася робити. Ми самі писали сценарії, озвучували усіх героїв, а малював ШІ. У нас дитина дуже любить велосипед, на якому, попри все, він навчався їздити. Тому перший мультик ми вирішили зробити про те, як хлопчик Андрійко мріяв кататися, а потім навчився їздити на велосипеді. Щоб було максимально схоже, я навіть сфотографувала його велосипед і ходунці, щоб на картинці вони нагадували те, що є у Андрійка”.

Хлопчику дуже сподобалося дивитися на себе у вигляді мультиплікаційного героя. Коли його питали, про кого це, він з усмішкою піднімав очі нагору - так він робить, коли хоче вказати на самого себе. І батьки вирішили створити ще один. А потім ще. Опублікували їх на своєму YouTube-каналі, щоб мали доступ усі бажаючи.

“Таких мультфільмів в українському сегменті дуже мало. Їх просто можна перерахувати на пальцях, - каже пані Людмила. - А це потрібно не тільки дітям, які мають інвалідність. Батькам буває складно говорити на цю тему. Можливо, простіше спочатку показати мультик про те, що є діти, які не ходять або не спілкуються словами, як наш Андрійко”.

Пані Людмила зізнається, що показати невербальну дитину у мультфільмі було доволі складно. Наприклад, як показати, що Андрійка мірє про песика? Тоді, придумуючи сюжет, батьки Андрійка вирішили показати сон хлопчика, в якому він грається з собакою. А потім Святий Миколай дарує йому песика.

“Я не можу сказати, що ці перші серії стали мегапопулярними, мабуть, треба якось рекламувати, щоб розширювати авдиторію: виставляти посилання не тільки в групах батьків, які виховують дітей з інвалідністю, - каже пані Людмила. - Бо ці люди і їхні діти й так розуміють проблему, а варто, щоб ця анімація дійшла до глядача, який взагалі про це не знає”.

Пані Людмила мірє, що такі мультфільми будуть показувати, наприклад, у дитячих садочках, особливо, якщо до групи приходить дитина з особливими освітніми потребами.

“Або у молодший школі. Я малювала в своїй уяві, що ми прийшли в клас, і вчителька каже: дітки, з нами навчається такий хлопчик на кріслі колісному. Зараз ми подивимося мультик, щоб ви більше про нього дізналися, - каже жінка. - Але в нас не було ще такої нагоди, бо діти майже постійно в укритті. Але сподіваюся, що такий день настане”.

Мрія стати школярем

Андрійко не ходив до дитячого садочка. Мама займалася з ним вдома, бо розуміла, що знайти фахівця, який би зголосився супроводжувати дитину з комплексним порушенням у дошкільний заклад, складно. Тому це довелося б робити їй, а серед десятка дітей це було б набагато важче.

“Він дуже емоційний, активний. Тобто лежача дитина - це не про нього. Він би не сидів просто у візку. У віці, коли діти йдуть до садочка, малий з усіх сил вимагав від нас водити його по двору, постійно тримати його у ходунках”, - згадує пані Людмила.

Але про школу Андрійко мріяв. Тому Людмила заздалегідь звернулася до найближчого навчального закладу громади, щоб записати хлопця до першого класу. Вирішили, що навчатися він буде індивідуально, але обов’язково - у школі.

“Були варіанти - домашній патронаж, індивідуальне навчання в школі або інклюзія у класі. Я дуже хвилювалася, коли ми проходили оцінювання потреб в Інклюзивно-ресурсному центрі. У Андрійка гарна пам’ять, він запам’ятовує багато інформації, і до школи він йшов не просто зі знаннями літер, цифр чи кольорів, він дуже любить слухати та вивчати енциклопедії, наприклад, знає понад 200 видів тварин та птахів, - каже пані Людмила. - Перед фахівцями він гарно тримався, але нам поставили п’ятий рівень підтримки та порекомендували саме індивідуальне навчання. Бо дитина невербальна, треба щоб вчитель сидів поруч і ловив його погляд, щоб зрозуміти його відповіді”.

Але щоб забезпечити синові спілкування та перебування у колективі, вирішили, що він буде ходити навчатися в школу і перед своїми заняттями відвідуватиме останні уроки разом з усіма. Пані Людмила вже розповіла вчительці, як тлумачити рухи та звуки сина, і бачить, що вони вже добре ладнають.

“Коли приїжджаємо, вчителька каже: “Андрійко, добрий день”. А він голову нахиляє в сторону і посміхається, - каже пані Людмила. - Тобто, звернену мову він розуміє гарно, йому подобається вчитися. І дуже засмучується, коли повітряна тривога і ми не можемо піти в школу”.

У школі, каже пані Людмила, є різні наочності: яскраві навчальні матеріали, магнітні букви та цифри, які можна використовувати на дошці.

“Для Андрійка це особливо важливо, адже він добре сприймає саме візуальну інформацію. Деякі матеріали ми приносимо з дому. Один урок проходить за партою. Для нього занесли ширшу парту, за якою зручно сидіти у візку. Наступне заняття вже проходить біля великої магнітної дошки: вчителька пояснює матеріал, використовуючи магнітну дошку. Так можна виконувати завдання з математики, читання та інших предметів, - розповідає про досвід пані Людмила. - І знаєте, що особливо радує? Андрійко з великим ентузіазмом їде до школи. На перервах сам хоче виходити в коридор, йому цікаво бути серед дітей, спостерігати за ними”.

Людмила зізнається, що нещодавно стався дуже маленький, але надзвичайно приємний момент.

“Я спостерігаю за тим, як діти реагують на Андрійка, як дивляться на нього, як поводяться поруч. І ось одна дівчинка проходила коридором, помахала йому рукою і просто сказала: “Привіт!” Здавалося б, така дрібниця. Але для мене це було дуже важливо”, - каже жінка.

На думку Людмили, надзвичайно важливо, щоб вчителі проводили з дітьми бесіди та пояснювали їм прості, але дуже важливі речі: люди бувають різними, діти бувають різними, але всі діти - це діти. Усі мають однакові права. Усі мають свої мрії, бажання, емоції та потреби. І кожна дитина має право бути частиною колективу, школи та суспільства. Інклюзія - це не лише спеціально облаштоване місце чи можливість потрапити до школи на візку. Це ще й про те, щоб дитину бачили, приймали, вітали та сприймали.

Перше вересня, якого могло не бути

У школі, де зараз навчається Андрійко, не було досвіду навчання дітей на кріслі колісному. Тому, власне, пандусу для зручного в’їзду теж не було. Як і санітарної кімнати, яка б була доступна: мала б широкі двері і більше простору. Але у закладі завірили, що нададуть запит у громаду, що для Андрійка потрібно облаштувати освітній простір.

“Ми подали заяву в школу ще у квітні. Нам сказали: звісно, відмовити ми вам не можемо, якщо ви хочете, то ми вас візьмемо. Я хотіла одразу познайомитися з вчителькою, щоб вона побачила дитину. Я все розумію, бо не живу ілюзіями, - згадує пані Людмила. - Але нам сказали: все буде добре. Вчителька хороша. І директорка пообіцяла подзвонити в управління освіти Борисполя, сказати, що до школи приходить така дитина, і що потрібен пандус. Коли я завозила додаткові документи, мене запевнили, що вже навіть робили якісь заміри для пандуса”.

Але ані навесні, ані влітку пандус для Андрійка так і не побудували: щодня хлопець катався на велосипеді навколо школи, де не бачили ніякого будівництва. У середині серпня пані Людмилі повідомили, що виявляється, пандуса не буде. Бо у громади… немає коштів.

“Я розуміла, що починати проходити наново усі бюрократичні кола - вже немає часу. І я написала свій допис у FaceBook. Наступного дня в мене вже була призначена зустріч”, - каже пані Людмила.

Як вийшло, що у громаді не знали, що є така потреба, при тому, що у школі стверджували, що подали усі документи, пані Людмила не знає.

“Як воно там було насправді, цього я вже не знаю, але пандус, наразі є, і ми можемо потрапити у школу!” - каже пані Людмила.

До речі, ситуацію з санітарною кімнатою також вирішили: зараз за допомогою біотуалета. Але пообіцяли, що наступним літом запланують ремонт санвузлів, щоб зробити їх доступними.

А укриття, на жаль, для Андрійка поки залишаються недоступними. І частину свята Першого дзвоника, яка пройшла через небезпеку в укритті, він не побачив. Але на першому уроці в класі був разом з усіма учнями.

“Вчителька розповідала, син уважно її слухав, посміхався, був максимально задоволений, - згадує пані Людмила. - Потім діти стали фотографуватися усі разом. Я не проявляла ініціативу, щоб Андрійко був на загальному фото. Але вчителька поставила його в центр, і він тепер є на світлині всього класу. Це так приємно…”

Поради тим, хто починає шлях

Пані Людмила радить батькам, які зараз планують оформлювати дитину з особливими потребами до школи:

• першими виходити з комунікацією.

“Перш, ніж подавати документи, поспілкуватися з директором. Бажано й з потенційною вчителькою, трішки розказати про свою дитину, почути якусь відповідь У людей просто шок, чи вони вам кажуть: не хвилюйтеся, ми зможемо з вами разом”, - каже вона.

• Якщо у мами є хоча б мінімальний ресурс готувати дитину до школи, робити це, не сподіваючись, що її одразу всьому навчать там.

“Я бачила, що моя дитина готова сприймати навчання, почала показувати йому по одній букві і він швидко їх вивчив. Моя сестра - педагог, і вона теж привчала Андрійка до формату уроків, в нього формувалося вміння концентрувати увагу, витримка на 40 хвилин заняття, - каже пані Людмила, - Я не очікую чогось грандіозного від навчання, але бачу, що дитина цього дуже хоче. Тому допомагаю на всіх етапах”.

• Домовляйтесь про гнучкий графік або ставьте заняття на кожен день.

“ У нас зараз велика проблема - повітряні тривоги. Ми маємо певний графік, який затвердили на початку навчального року. Тричі на тиждень, тому що у Андрійка є ще корекційні заняття, фізіотерапевт, інколи потрібний час на обстеження, - пояснює жінка. - Але якщо в часи наших занять є повітряна тривога, то провести їх в інший час неможливо. Тільки наступного запланованого урока - за графіком. Це була одна з моїх найбільших помилок на цьому етапі: треба було розписувати заняття на кожен день, тоді дитина б потрапляла на уроки хоча б не раз на тиждень, коли тривога та навчання не співпадали”.

• Заздалегідь продумайте та зважайте на відстань, наявність укриття та його доступність для дитини.

“В нашій школі є укриття, але туди немає доступного спуску. Я промоніторила усі школи нашого міста. В одній відкрили навіть сучасне протирадіаційне, де є пандус. Але їздити в ту школу на таксі - дорого. Тому ми обрали школу у дворі, враховуючи, що нам швидко повернутися додому, якщо тривога, - каже пані Людмила.

Про що мріє Андрійко?

Звісно, Андрійко мріє про своє, дитяче. Щоб мама дозволила одягнути улюблений костюм, щоб йти до школи не заважала повітряна тривога, щоб щодня вдавалося перевищувати власний рекорд - робити понад 150 обертів педалей на власному велосипеді. Та багато про що мріє першокласник!

Але в Андрійка є ще одна, особлива мрія: спілкуватися з друзями. Бо у віці, коли для спілкування достатньо емоцій та спільних дій у пісочниці, він залюбки грався з однолітками. Але вони дорослішали, прагнули вже іншого спілкування. Яке, на жаль, для немовленевого хлопчика недоступне.

Такі діти, як Андрійко, можуть спілкуватися. До прикладу, завдяки спеціальному пристрою - айтрекеру, який в Україні надав кільком сім’ям Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ).

Айтрекер (англ. eye tracker) — високотехнологічний пристрій, що відстежує напрямок погляду користувача і його рухи головою, — є одним із видів асистивних (допоміжних) технологій, що відкривають дітям із особливими освітніми потребами доступ до навчання та соціалізації. До таких технологій ще належать пристрої для читання з екрана, клавіатури зі спеціальними можливостями, слухові апарати, системи альтернативної комунікації тощо.

Уряд ухвалив рішення про виділення 21,2 млн гривень із державного бюджету на закупівлю ай-трекерів (eye tracker) для інклюзивно-ресурсних центрів (ІРЦ). МОН забезпечить 23 такими пристроями опорні ІРЦ — по одному в 22 областях та місті Києві.

“У разі підтвердження ефективності ай-трекера для конкретної дитини Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України вже з наступного року надаватиме їм такі пристрої або аналогічні асистивні технології. Також діти отримуватимуть спеціалізоване програмне забезпечення, зокрема ліцензії на програму Boardmaker або її аналоги. Воно допомагає створювати інтерактивні візуальні матеріали для навчання й комунікації, які користувач може опановувати за допомогою погляду”, - пояснюють в Уряді.

Сподіваємося, Андрійко матиме шанс спробувати спілкуватися за допомогою цього пристрою. І, якщо йому це буде зручно, стане учасником програми, яка закладена у Національну стратегію зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року.

Нагадаємо, що медіа НУШ раніше писало Інклюзія — це можливість для дитини обрати власний освітній маршрут. Досвід Львова

Фото надано родиною Синюшко