Як змінилася освіта за 35 років незалежності України

Сьогодні вже мало хто пам’ятає, але перші школярі незалежної України навчалися історії нової держави за старими радянськими книжками. У відтвореної держави Україна не було грошей на те, щоб надрукувати українські підручники. У 1993–1994 роках школам не вистачало приблизно 25% необхідних книжок.

Дивне коло зробила історія. Через 35 років незалежності в Україні знов не вистачає підручників. Але вже не через брак грошей, а через російську агресію. Цього літа РФ своїми ракетами знищила наклади нових підручників прямо у типографіях. І можна було б сказати, що ми повернулися у минуле, у 1991-й рік, але ми так не скажемо. Бо світ дуже змінився за цей час. І безжальними ракетами вже неможливо зупинити прогрес. Як і неможливо зупинити ідею, час якої настав.

За 35 років незалежності українська освіта пройшла шлях від майже незміненої радянської системи до національної, значно демократичнішої та цифровізованої моделі. Однак ця трансформація досі не завершена, а частину здобутків серйозно підірвали демографічна криза, пандемія та війна.

Ми вирішили нагадати, які важлив кроки зробила Україна, створюючи нову сучасну систему освіти. Що вдалося, що не вдалося, і над чим нам усім ще доведеться попрацювати.

Освіта стала українською за змістом

На початку 1990-х Україна успадкувала радянські програми, підручники й підходи до викладання. Поступово українська мова стала основною мовою навчання, з’явилися власні підручники з історії та літератури, а радянську інтерпретацію минулого почали замінювати справжньою історією, що базується на фактах і документах, а не на політичній доцільності.

Після 2014 року прискорилася декомунізація, а після 2022-го — деколонізація освітнього змісту. Більше уваги почали приділяти Голодомору, українському визвольному руху, історії Криму та кримських татар, російсько-українській війні.

Роль освіти у формуванні національної ідентичності влучно визначив колишній міністр освіти та багаторічний ректор Львівського університету Іван Вакарчук: “Університет — це джерело невмирущого національного духу”.

Отже, школа й університети поступово перетворилися з частини радянської освітньої системи на важливі інституції формування української політичної нації.

Від школи знань – до школи компетентностей

Радянська школа будувалася переважно на запам’ятовуванні, дисципліні та відтворенні “правильної” відповіді. Сучасні освітні стандарти передбачають розвиток критичного мислення, уміння застосовувати знання, працювати в команді, перевіряти інформацію та самостійно ухвалювати рішення. Це є суть Нової української школи.

Як пояснювала одна з авторок реформи НУШ Лілія Гриневич, “компетентності - це не тільки знання, а й уміння їх застосовувати”. І це принципова відмінність української школи від старої радянської.

Реформі НУШ була започаткована у 2016 році, а почали реалізовувати її на практиці у 2018-му. Мета реформи — перейти від школи, де дитина переважно запам’ятовує інформацію, до школи, яка готує до реального життя.

Ще одним важливим принципом НУШ став дитиноцентризм. Президент Національної академії педагогічних наук Василь Кремень сформулював його так:

“Дитиноцентризм – це провідна ідея, на яку повинні орієнтуватися всі освітяни в будь-яких змінах”.

Це означає, що освіта має враховувати здібності, потреби й інтереси конкретної дитини, а не лише вимагати від усіх однакового засвоєння програми.

Водночас компетентнісне навчання досі співіснує зі старими практиками — перевантаженими програмами, диктуванням конспектів та орієнтацією на єдину правильну відповідь. Вчителі старої формації погано сприймають дитино центризм, і прагнуть повернення до практики, коли вчитель завжди правий, а дитина має право голосу тільки тоді, коли їй нададуть слово.

Школа переходить на 12-річне навчання

У 1990-х Україна фактично зберігала радянську модель школи. Пізніше система стала одинадцятирічною, а тепер поступово переходить на 12-річне навчання: чотирирічну початкову школу, п’ятирічну базову школу, трирічну профільну старшу школу.

У старших класах учні мають отримати можливість обирати профіль і частину навчальних предметів. 150 ліцеїв долучилися до пілотування профільної школи цього року. Повноцінний перехід старшої школи на нову модель запланований із 2027 року.

Загальну логіку таких перетворень міністр освіти і науки у 1999-2005 рр. Василь Кремень визначив так:

“Освіта має відповідати новим викликам і готувати людину до життя і діяльності в суспільстві XXI сторіччя”.

Вступ до університетів став прозорим

Одним із найбільших досягнень незалежності стало запровадження зовнішнього незалежного оцінювання. Із 2008 року ЗНО стало основним інструментом вступу до університетів, значно звузивши простір для хабарів, протекції та “домовленостей”.

Після початку повномасштабної війни ЗНО тимчасово замінив Національний мультипредметний тест. Попри зміну формату, збережено головний принцип: результат вступника визначається стандартизованим зовнішнім оцінюванням, а не рішенням конкретного університету.

В результаті вища освіта стала доступною кожній дитині в Україні, яка прагне знань і має талант до навчання, незалежно від того, в селі вона живе, у невеличкому містечку чи у мегаполісі, чи є у родини гроші на навчання чи немає. Це найбільше досягнення освітньої реформи за часи незалежності України.

У 1990-х і 2000-х кількість університетів і студентів різко зросла. Вища освіта перестала бути доступною лише для відносно вузької групи молоді. З’явилися приватні заклади, контрактне навчання, ступені бакалавра і магістра, академічна мобільність та програми подвійних дипломів.

У 2005 році Україна приєдналася до Болонського процесу й почала інтегруватися в Європейський простір вищої освіти.

Проте масовість створила й проблему: університетів і дипломів стало більше, але якість навчання не завжди відповідає стандартам.

Сьогодні через демографічний спад, міграцію та війну мережа закладів вищої освіти скорочується і потребує перегляду. Оптимізація закладів вищої освіти – це той процес, який вочевидь буде визначати розвиток вищої освіти на найближчі роки.

З’явилася інклюзивна освіта

У 1990-х дітей з інвалідністю або особливими освітніми потребами часто ізолювали в інтернатах чи спеціальних школах. Сьогодні вони дедалі частіше навчаються разом з іншими дітьми.

В Україні з’явилися інклюзивні класи, асистенти вчителів, інклюзивно-ресурсні центри, індивідуальні програми розвитку. Нові вимоги щодо доступності освітнього середовища змушують власників закладів освіти модернізувати приміщення. Діти з особливими освітніми потребами перестають бути в’язнями власних квартир і стають рівними учасниками освітнього процесу. Цьому (бути поруч, бути разом з усіма) доводиться вчитися не тільки їм, а і нормотиповим дітям, і нормотиповим вчителям та вчителькам.

Проте фізична доступність шкіл, підготовка педагогів і забезпечення фахівцями досі суттєво різняться між громадами. Тож тут ще є з чим працювати.

Управління освітою стало менш централізованим

У межах децентралізації громади отримали більше відповідальності за утримання шкіл, формування освітньої мережі, підвезення дітей, харчування, ремонти й обладнання.

Школи та університети отримали більше автономії, а вчителі — можливість самостійніше обирати програми, методики та способи підвищення кваліфікації.

Разом із цим посилилася нерівність: фінансово спроможні громади можуть забезпечити кращі умови, ніж невеликі, сільські або прифронтові.

Крім того, зависокою залишається бюрократизація освітнього процесу. Безкінечні довідки, звітності, плани, таблиці, які заповнюють вчителі, заважають по-справжньому реалізувати надану їм автономію.

Тож тут теж є широкий фронт робіт на майбутнє.

Освіта стала цифровою

За роки незалежності Україна пройшла шлях від паперових журналів, дошки та єдиного підручника до електронного вступу, онлайн-курсів, цифрових платформ, дистанційних уроків та використання штучного інтелекту.

Лілія Гриневич ще у 2016 році наголошувала: “Дуже важливо подолати цифровий розрив між тими, хто навчає, і тими, хто навчається”.

Пандемія COVID-19 різко прискорила процес подолання цієї відстані. І сьогодні цифровізація є частиною освітнього процесу і часто визначає напрямки подальшого розвитку.

Водночас залишається проблема нерівномірного забезпечення технікою, якісним Інтернетом тощо у різних громадах.

З’явилася і нова проблема, пов’язана з використанням штучного інтелекту у навчанні. Поки що це питання в Україні не врегульовано.

Війна, демографічна криза і освіта

На початку 1990/91 навчального року в Україні було приблизно 21,8 тисячі шкіл і 7,13 мільйона учнів. На початок 2024/25 навчального року залишалося близько 12,3 тисячі закладів освіти, у яких навчалися приблизно 3,74 мільйона учнів.

Отже, кількість учнів скоротилася майже вдвічі. Основні причини:

• падіння народжуваності;
• загальне скорочення населення;
• закриття малокомплектних сільських шкіл;
• окупація частини територій;
• виїзд дітей за кордон;
• внутрішнє переміщення.

Тому зменшення кількості шкіл є не лише результатом оптимізації, а й відображенням глибокої демографічної кризи.

Війна радикально змінила освіту

Після 2014 року, а особливо після 2022-го, українська освіта працює в умовах окупації, руйнування закладів, повітряних тривог, вимушеного переміщення учнів і педагогів.

Уроки в бомбосховищах, підземні школи та дитячі садочки, релоковані університети та школи – все це реалії, до яких система освіти України не готувалася, але вимушена переналаштовуватися, щоб зберегти дітей для України.

Тож школа тепер виконує не лише навчальну, а й безпекову, психологічну та інтеграційну функції. Школа – це і укриття для всіх під час повітряних тривог, і центр культури в містах та селах, і волонтерство, і місце психологічної допомоги та адаптації.

Що досі не вдалося змінити

Попри численні реформи, частина системних проблем зберігається. І в першу чергу – це низька оплата праці педагогів. Як наслідок – старіння кадрів, падіння престижу професії вчителя, дефіцит вчителів на ринку праці і перевантаження вчителя. Молодь не хоче працювати у школі через низькі зарплати. Найкращі випускники обирають інші сфери професійної діяльності.

Крім того, досі не вдалося вирішити проблему бюрократичного навантаження.

Є великий розрив між освітою в сільській місцевості і у місті. Як наслідок – нерівний доступ до якісного навчання.

Слабкий зв’язок освіти з ринком праці.

Головна суперечність полягає в тому, що нормативно українська освіта вже відійшла від радянської системи, але у практиці багатьох закладів старі підходи досі зберігаються.

Тож попереду всіх чекає дуже багато роботи. Незалежна Україна потребує освічених кваліфікованих і підготовлених до життя громадян.

Читайте також: “Що для нас незалежність? Матеріали для уроку чи виховної години про День незалежності України”

Титульне зображення згенероване ШІ