“Чому ви готуєте страви за поганим рецептом, замість того, щоб приготувати краще – за власним?” Руслан Шаламов – про підручники, PISA і “таємну кімнату”

Знаннєвоцентрична освіта продовжує правити українським освітянським світом, а вчителі в Україні все ще бавляться зі знаннями. До такого висновку прийшов харківський вчитель біології Руслан Шаламов, підкріплюючи свою думку результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA, яке проводилося в Україні.

Пан Руслан – кандидат біологічних наук, переможець Global Teacher Prize Ukraine, один з розробників державних стандартів початкової та базової середньої освіти. Брав участь у підготовці багатьох підручників, посібників для учнів і вчителів. А ще він керує природничою частиною PISA в Україні.

Тож ми вирішили розпитати Руслана Шаламова, що саме він мав на увазі, роблячи такі висновки, і чи дійсно результати PISA дають релевантну оцінку якості освіти в Україні.

Але, як часто буває, розмова вийшла ширшою. Тож, якщо ви дочитаєте цей великий текст до кінця, то зможете дізнатися про таке:

• Чому, на думку Руслана Шаламова, бавитися зі знаннями – безперспективно, а реформа НУШ – найкраще рішення для української школи.
• Що не так з підручниками, чому вони досі не відповідають компетентнісному підходу в освіті.
• Чому окремі люди готують страви за поганими рецептами, їдять несмачну їжу і обурюються, замість того, щоб просто викинути поганий рецепт.
• Що насправді показала PISA.
• Про складний вибір реформатора і перепідготовку вчителів як єдину умову, для того щоб реформа НУШ стала по-справжньому успішною.

— Пане Руслане, то що ви мали на увазі, коли казали, що наші вчителі продовжують бавитися зі знаннями?

— Це я так хотів пояснити, що у нас в школі вчителі дуже добре вміють ретранслювати знання і потім перевіряти в учнів наявність цих знань. І на тому крапка, розумієте?

Люди тримаються за ті знання, як за рідну матір. Я зараз працюю з вчителями, у мене 5 груп по 100 людей, кожен тиждень дві годинні зустрічі. І ви знаєте, всі тільки про знання. Всі в один голос кажуть мені: от батьки хочуть від дітей знань. Кажу їм: неправда, я не бачив таких батьків в житті в своєму.

“Як ви не бачили? Всі батьки хочуть знань своїм дітям”, — відповідають мені. А я кажу: ні, батьки хочуть своїм дітям щастя і успіху. А що при цьому їхні діти знають, їм, за великим рахунком, байдуже. І всім насправді байдуже. А ви, кажу, за ті знання тримаєтеся, замість того, щоб запитати себе: для чого? Для чого мені знати будову мітохондрії? Або розділові знаки в складносурядному реченні, або теорему косинусів і закон Ома.

І я починаю говорити, що неважливо, скільки ти знаєш. Важливо, що ти можеш робити з тим, що ти вже знаєш. Тобто не просто в пам’яті ті знання тримати, а в твоїх операціях.

Це потребує інших підходів в освіті. Але всі бояться змін, бо то ж треба працювати. От в чому справа! Так я заходжу на урок, відкриваю рота, 45 хвилин пробубонів щось корисне, важливе, цікаве (в кращому випадку). Рот закрив і пішов. На наступний урок я приходжу і прошу, щоб вони відкрили рота і повторили те, що вони почули. І на тому все.

От в чому справа. От чому я говорю, що ми продовжимо бавитися зі знаннями, замість того, щоб увійти в зону розуміння. (Не кажучи вже про застосування. Бо хочеться саме застосування, хочеться аналізу, оцінювання, синтезу. Хочеться формувати компетентнісь).

Власне, тут не тільки про бажання. Закон про освіту нам говорить, що повна загальна середня освіта досягається шляхом формування ключових і предметних компетентностей.

Але ні. “Всі хочуть знання”.

Нещодавно працював з вчителями, показував їм свої плани уроків із визначеними цілями. Запропонував, щоб кожен і кожна визначили цілі для своїх уроків. І всі як один пишуть: “Дізнатися…” А я кажу: ні! “Дізнатися” – погана мета уроку. Дізнатися треба для того, щоб потім можна було застосувати. Бо якщо ви напишете “дізнатися”, ми на тому поставимо крапку і все. Всім здається, що після того, як дізнався щось, застосування приходить само собою. Але воно не приходить. Цьому треба навчити, показати.

Дитина не може сама усвідомити, не може сама побудувати причиново-наслідкові зв’язки. Дитина не мусить, не має і не може цього зробити, поки вчитель їй не покаже реальну історію, де те, чого я її щойно навчив, допомагає, і в подібних історіях далі буде допомагати.

— Ви зараз говорите, здається, про очевидні речі. Вони, напевно, мають бути очевидними і для вчителів?

— Вчителі всі різні. Хтось, мені здається, дійсно не усвідомлює, що саме собою отой перехід від знань до застосування знань не відбувається. Інші вчителі - розумні і знають, що так не працює. Але вони не хочуть навчати застосовувати знання свідомо, бо їм ліньки, бо їм не хочеться, бо вони не зацікавлені, не впевнені. Ну і так далі. І тому вони кажуть, що ні-ні-ні, тільки знання. Мені здається, що вони віддають собі звіт у тому, що вони роблять, але хитрять.

Якісь вчителі, можливо, все усвідомлюють. І хотіли б навчати по-іншому, але отой наш вихований радянською, а в когось і пострадянською школою синдром відмінника чи відмінниці, оця боязнь помилки заважають запроваджувати компетентнісний підхід.

— Пане Руслане, хотіла б повернути нашу розмову до PISA. Цей тест перевіряє саме вміння дитини застосовувати свої знання. На відміну від нашого НМТ, який базується на знаннєвоцентричних підходах. Ви брали участь у розробці тестів НМТ, ви брали участь у проведенні PISA. Це дуже різні досвіди. Чи не бачите ви в цьому протиріччя?

Дивіться, у мене, правда, якась шалена купа освітянських досвідів. Я де тільки не працював: і у вищій школі, і в Українському центрі оцінювання якості освіти. І плюс освітянський бізнес у мене був до війни. Я дійсно можу дивитися з різних боків на нашу українську освіту.

Щодо PISA, я досить важко і довго вчився укладати компетентнісні завдання, і взагалі, не одразу зрозумів, що воно таке. Я пам’ятаю свій опір тим першим заняттям, міжнародним консультантам, які не могли збагнути, чому я опираюся, і казали мені: “Ти такий розумний, чого ти такий дурний?”

Знадобився час, щоб я усвідомив, що будь-яка метапредметна навичка важливіша, ніж предметна. Тож уміння читати із розумінням, аналізувати те, що прочитав, — важливі.

Що робить PISA? Вона якраз і вимірює ось ці уміння. Уміння читати, уміння пов’язувати, встановлювати причиново-наслідкові, кореляційні зв’язки, уміння відрізняти перше від іншого. Уміння приймати рішення на основі доказів, що є вкрай важливим.

Треба дитині пояснити, чому доказ “сказали по телевізору” — відверто поганий і найчастіше не працює. Або навіть “академік Сидорчук сказав” — це теж не доказ. Все це треба пояснювати. І з цим важко працювати.

А PISA - найбільш масове і дуже релевантне дослідження. У нас немає жодних сумнівів у валідності і адекватності результатів.

Тим більше, у PISA є складні інструменти перевірки власної валідності. І коли Україна потрапляє чітко в зону валідності, мені від того стає дуже добре, тому що це означає, що ми все проводимо правильно, і немає стороннього втручання у відповіді дітей.

Загалом важливо розуміти: PISA – це не результат дітей, це наші з вами вчительські результати. Як навчили, так і є.

Наприклад, якщо завдання, де дитині треба вміти читати і розуміти графіки, виконали 28,7% учнів, це означає, що менше третини вчителів фізики, хімії, біології і географії використовують графіки, пояснюючи новий матеріал. І це жахливо, тому що нетекстові джерела інформації мусять бути завжди присутніми на уроках природничих предметів. Так ми показуємо сенси. Текстами цього зробити неможливо. Якщо ти навчиш читати графіки, дивитися на діаграми і розуміти їх, то ти одразу бачиш сенс. Ти його вихоплюєш. Розумієш тренди.

А виявляється, що наші вчителі самі дуже погано в цьому розбираються.

Тому PISA у нас не користується достатньою популярністю. Бо вона відкриває якраз ось це.

Я це зрозумів ще у 2018 році. І собі сказав: у нас така погана система освіти, що не вистачить сил навіть упасти в кінець списку. Всі будуть казати, “ой, ми посередині”, і нічого не робити, щоб покращити якість роботи.

Ну так і сталося. Наші вчительки запевнили себе, що бути посередині всього світу – це прекрасне місце. І не хочуть змінюватися.

— А що потрібно, щоб захотіли і змінили?

— Треба просто ухвалити рішення. Власне, рішення-то вже ухвалене — реформа “Нова українська школа”. Це суперове рішення. Найкраще, що могло статися з нашою системою освіти.

Але все ж від рішення не залежить нічого. Все залежить від його імплементації на місці. Я заходжу в клас, закриваю за собою двері, і що там відбувається, знаю тільки я. І більше ніхто.

- Класний кабінет як “таємна кімната”.

-Так. І скільки ми не говоримо, і вже навіть вчительство втомилося повторювати, що їм то все набридло, що їм то все не подобається. Тому вони зараз кажуть [про НУШ] публічно: “Так, добре, ми все зрозуміли. Ви нас переконали”. А потім заходять в клас і продовжують робити те саме, що і було. І оце найстрашніше.

-А якщо порівнювати результати PISA в Україні з іншими країнами, як ми виглядаємо? В чому наші особливості, якщо вони є?

— Ми не випадаємо зі світових трендів, аж ніяк. Все, що погіршується в світі, погіршується і в нас. В нас є наші національні особливості. Наприклад, наші жахливі розриви місто — село. І це прямо рве мені серце. Я розумію, що в нашому випадку вкладатися треба в дороги, а не в сільські школи. Із більшістю сільських шкіл вже нічого не можна зробити. Там нема що покращувати.

Звичайно, не всі такі. Я знаю, наприклад, кілька сільських шкіл, які фору дадуть міським. Такі школи треба залишати, звичайно. Але в більшості випадків я бачу, що у селах не школи, а місце перетримки дітей. Причому місце поганої перетримки. Діти там кинуті сам на сам.

А погані дороги не дозволяють довозити дітей далеко.

От як ви вважаєте, якщо їхати годину до школи по хорошій дорозі — це норм чи не норм? Якщо ти їдеш автобусом шкільним, який підібрав тебе біля дому і за годину ти дістався школи, і так само назад?

— Ну, у мене дитина їде 30 хвилин до школи, нормально.

— Ось! Нічого страшного в цьому немає. Я в Харкові працював в фізмат-ліцеї №27. Це така всесвітньо відома марка. У нас були діти, які їздили понад годину до школи, і вони їхали громадським транспортом переповненим, а не сидячи в автобусі. Метро, трамвай, тролейбус, туди-сюди, через все місто. І так вони кожен день туди і назад добиралися.

Але вони знали, заради чого. Зараз це лідери думок, успішні дорослі люди. Я свій час поділився з ними своїми думками, своїми знаннями, і тепер це працює далі – вже їхніми головами, їхніми руками. Це круто! Це мій внесок в розвиток країни, я так вважаю.

- Ви сказали про величезні розриви місто – село. А чи є розриви географічні — пов’язані з війною? Як впливає військова географія на якість освіти?

— А ми не знаємо цього, тому що під час війни в оцінюванні PISA діти з прифронтових регіонів участі не беруть.

Але я і без PISA вам скажу: у нас будуть жахливі географічні розриви. Після війни ми це побачимо.

Тому що онлайн-освіта — це профанація. Я сам розумію прекрасно, що не може дитина у сім років просидіти перед екраном і працювати. Якби стояв хтось ззаду з дубиною, то да. Але якщо не стоїть…

Я правду говорю. Є дуже мало дітей, які здатні на це. І це радше виключення, аномалія, ніж правило.Дитині властиво не хотіти вчитися.

Наведу приклад. Моя улюблена справа — це олімпіади з біології. Я займаюся нею з дитинства. Сам був учасником, переможцем. Готував дітей до олімпіад. Потім був членом журі. Понад 15 років керував командою нашої області. Зараз я експерт-консультант. Те, що я дійсно вмію робити, — це готувати переможців олімпіади.

І от я в своєму класі маю двох призерів Всеукраїнської олімпіади з біології. І повірте мені, якби не дистанційка, якби ці діти ходили в школу офлайн, вони б посіли не друге та третє місця, а перше та друге. Повірте мені! Я знаю, про що кажу. Я можу за обличчями дітей ще до початку змагань казати, хто буде переможцем!

Тому так, розриви будуть. Поки що ми не бачимо їх на PISA, ми не бачимо їх на НМТ, тому що ми не знаємо, де наші діти готувалися до того НМТ, де навчалися, а де – складали тест.

І над цим ще доведеться працювати і працювати.

Долати це буде нелегко.

- А з чого доведеться починати, як думаєте?

- Я так думаю, що коли війна закінчиться, і ми всі піднімемося з підвалів, по-перше, треба буде зробити перекличку – скільки нас і де ми. Бо не все так, як зараз на папері. Буває так, що в класі 25 учнів, а у місті знаходяться двоє, а на урок не виходить ніхто.

А після того, як ми перерахуємося, тоді починати відбудовувати.

- Хочу запитати вас про підручники. Ви на початку нашої розмови сказали, що будь-які міжпредметні зв’язки важливіші за предметні. То чому, розуміючи це, у нас досі немає підручників, які б відповідали цьому підходу? Чому досі в підручниках, в тому числі з біології, дуже багато термінології, дуже багато фактів для зазубрювання замість розуміння та аналізу?

— Мабуть, ви маєте на увазі допис однієї вчительки у Фейсбуці, яка обурена тим, як подає тему підручник, пише про те, як правильно було б поділити матеріал, але не робить цього?

— Так. І про це також. Її допис мав великий резонанс, десятки схвальних коментарів і, відповідно, багато логічних питань: чому у нас такі погані підручники?

Питаю вас про це, бо ви дотичний і до розробки навчальних програм, і до розробки підручників.

— Перш ніж відповідати на ваше питання, поставлю своє: у вас є улюблена страва?

- Так, обожнюю малосольні помідори і всю осінь їх собі готую.

— І що, кожного разу дивитеся у рецепт?

— Взагалі не дивлюся. Мільйон разів же готувала.

— А тепер уявіть: вам потрапляє рецепт такої страви з такою назвою. Ви його читаєте і думаєте, ну ні, ну це ж фігня, так неправильно, не так треба робити.

Але берете і робите все по цьому рецепту. І кожен раз, коли ви це робите, ви говорите собі, ну це ж неправильно, несмачно, але продовжуєте робити.

Це нормальна історія? Точно ні.

Тепер дивимось. Вчителька пише, що як практик вона вважає необхідним зробити тему життєвою, розділити на два уроки. Змінити фокус хімічних форм на функціональний. Замість заучування дати наочні аналогії. Вона пише, які саме. Глюкоза — паливо, крохмаль, глікоген — депозитні рахунки, фосфоліпіди — будівельні блоки. Забезпечити міжпредметну синхронізацію і так далі. Тобто вона розумна, вона точно знає ЯК треба робити. Вона, умовно кажучи, точно знає правильний рецепт. Але чомусь вперто користується чужим і поганим рецептом.

І я не розумію, чого не робити так, як знаєш, так, як правильно? В програмі жодного слова немає про те, скільки уроків треба на яку тему. Це твоя свобода – визначати. Ти можеш теми поміняти місцями. (Це написано в преамбулі до програми, в усіх нормативних документах).

Понад 20% програми ти можеш міняти в змістовій частині: щось викинути, щось додати, замінити.

Так чого ж ти не робиш?

Крім самого допису, мене ще обурили люди, які пишуть в коментарях. “Згодна з вами на 100%”, “нашій державі потрібні барани” тощо, тощо.

Як можна таке писати? Це ж все одно що розписатися у своїй профнездатності!

Вам дали таку широку академічну свободу. Користуйтеся! Чого ж ви не користуєтеся?

Це така вже безсуб’єктність має бути, щоб знати, як краще, знати, як треба, а робити все одно за поганим рецептом, просто переказувати підручник. (Це при тому, що програма дозволяє вчителю ще й підручник обирати самостійно, а не так, як було у Радянському Союзі – один підручник на всю країну, і ніяких варіантів. І взагалі-то цих підручників п’ять, як мінімум, на вибір. І вони всі — різні. Не подобається підручник – не бери його! Це ж логічно.)

- В одному з своїх попередніх інтерв’ю ви казали, що розробляли три варіанти програми з біології. І що всі ці варіанти майже повністю повторюють старі підходи. Чи не здається вам, що це така поступка реформатора з вашого боку?

— Так і є. Поступка. Бо якщо ви зробите нову програму, за новими підходами, то її не приймуть вчителі.

Я зробив для 5–6 класів нову програму з природознавства, інтегрований курс “Пізнаємо природу”. Принципово новий підручник. В коміксах.

І що ви думаєте? Його не обирали. Мені казали: “Ми не розуміємо, що там викладати”.

Але коли МОН запровадило політику “Освіта для життя” і вирішило написати нові програми, в природничій галузі не стали наново писати – взяли мою програму. Тому що вона виявилася такою, що їм якраз підходить.

Я пробував пояснювати в школах, і дуже часто чув від вчителів одне й те саме: “Товчемося з вашою програмою, замість того, щоб просто вивчити, що таке дифузія. Вже давно б це знали”.

Я відповідаю: ви б знали, так, а ось діти – не впевнений.

Якщо діти навчаться спостерігати, експериментувати, класифікувати, досліджувати, то до 7–9 класів вони підуть підготовленими.

Але ні! “Я не знаю, що розказувати по вашому підручнику” - ось що я чую. Вони, бач, люблять розказувати про природу. Не вчити дітей пізнавати природу самостійно, а розказувати. І це був досить серйозний сигнал: який сенс писати програму, яка кардинально би відрізнялася від традиційних, якщо вона нікому не потрібна?

Тому я зараз не беру участь у розробці підручників. У класичному стилі впораються і без мене, а нові програми не потрібні вчителям.

Але я сподіваюся, що час прийде. Час прийде, коли вчителі побачать, що так, як було раніше, більше не працює, і з’явиться запит на нові підходи.

А взагалі-то, не в тому річ, яка програма, який підручник. Має значення лише одне: який вчитель. Гарний вчитель все зробить сам, і діти у нього завжди будуть вчитися.

А як тільки починається нудота, закінчується і навчання.

— Так що ж ми маємо у підсумку? У нас НМТ перевіряє здатність відтворювати знання замість здатності їх застосовувати. У нас підручники все ще підтримують старі підходи до навчання, і частина вчителів не хоче нічого змінювати. Все виглядає досить песимістично.

Що ж робити, щоб все ж таки зміни відбулися? Ваша думка?

— Знаєте, був такий старий анекдот, дуже хороший, про бордель в Одесі.

— Про пересування ліжок? Знаю, знаю…

— Так от, ми не поміняємо вчителів. У нас просто інших немає. У нас і цих не вистачає. Тому треба змінювати їх.

Не можу сказати, що ніхто нічого не робить в цьому напрямку. Міністерство докладає величезних зусиль. Створена платформа Вектор — вчіться у тих, у кого ви хочете.

Але знаєте, як часто після навчання буває? Думаєш: от зараз прийду до себе в школу, все зміню. А потім заходжу в школу, на голову падає така рутина. І все лишається так, як було.

Думаю, на все потрібен час.

Я дивлюся на гарних вчителів. Вчителів, які підтримують ідеї Нової школи, ідеї компетентнісного навчання. Їх стає все більше. Це правда.

Якщо ми зможемо навчити або перевчити нашого вчителя масово, то це буде круто. Це і буде початком великих змін в освіті.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало про результати дослідження PISA в Україні

Фото – Суспільне