Теми статті: батькам, вчителям, директорам, інклюзія
15 Жовтня 2018
22 518
0
Як вчителю інклюзивного класу співпрацювати з асистентом? Як залучати батьків до співпраці? Як допомогти дитині з особливими освітніми потребами адаптуватись у школі? Ці запитання як про підходи, так і про інструменти.
Журналістка “Нової української школи” поставила їх укладачці онлайн-курсу з інклюзивної освіти Ользі Семко. А також розпитала про сам курс і про досвід робити асистентом учителя в 1 класі. (З цього навчального року Ольга з колегою ділять між собою ставку асистента вчителя в 1 класі в одній з київських шкіл.)
Тому що вони мало що знають. І це зрозуміло, адже тема інклюзії є новою для України. А з практичного погляду – то взагалі мегановою, тому що до цього всі тільки теоретично здогадувались, як це потрібно робити. Здається, що в інтернеті достатньо матеріалу, але під час близького розгляду з’ясовується, що його не дуже можна застосувати на практиці.
До цього часу матеріал писали матеріал переважно теоретики. І мало хто застосовували методики на практиці.
Будь-який свідомий фахівець розуміє, що коли застосовуєш теоретичну методику в класі, то бачиш її як переваги, так і недоліки. Й іноді недоліків буває більше, ніж переваг. І для того, щоб їх подолати, треба модифікувати методику. Це величезна робота і через це тих, хто би на практиці перевірили і сказали, що певну методику треба доопрацювати, – мало.
Так. Вони щось доопрацювали, щось розробили своє. Ба більше, чимало залучених експертів стояли у витоків інклюзії в Україні. Вони розробили, перевірили на практиці, доопрацювали й знов перевірили на практиці. Тобто зробили так, як це діяло в усіх нормально розвинених країнах.
Насамперед, виходила зі здорового глузду. Два роки тому я ходила як асистент дитини у школу. Цей досвід допоміг мені. Також я намагалась думати, як вчитель: до мене прийде дитина з ООП – що мені потрібно знати, вміти, або чого не потрібно робити, які ресурси потрібно підключити, як налагодити контакт з батьками.
Також на структуру курсу вплинуло те, що ми виходили з поняття широкої інклюзії, хоча воно не закріплене законодавчо. Але я вважаю, що колись ми перейдемо до моделі, що будь-якій людині на певний час може знадобитися підтримка – тобто інклюзивна освіта.
Якщо ми розглядаємо інклюзію у вузькому розумінні – тільки за нозологіями чи психо-фізичними порушенням – то, наприклад, діти-біженці або діти в складних життєвих обставинах (переселенці, діти з неповних родин тощо) випадають з цього процесу. Хоча вони так само можуть потребувати індивідуалізованого підходу в навчанні.
Або взагалі нестандартні ситуації. Наприклад, у повній багатодітній сім’ї у хлопчика (який не має порушень інтелекту) починаються поведінкові порушення, тому що сім’я психологічно не справляється. Йому, як нікому в класі, потрібна інклюзія.
Потрібно насамперед не боятися. Це такі самі діти, як і інші. Треба розуміти, що зараз учитель не самотній, його підтримують адміністрація школи і батьки.
Пункт про залучення батьків до навчального процесу дуже важливий, і він підвищує рівень свідомості батьків. Вони залучені, тому що розуміють, що можуть отримати корекційно-розвиткові послуги у школі, разом з учителем працює асистент, для дитини складають ІПР (індивідуальну програму розвитку – ред.). Тобто вони будуть індивідуально підходити до дитини.
Вчителю потрібно розуміти, що доведеться налагодити комунікацію з батьками, тому що не можна застосовувати методики в одному середовищі і не робити це в іншому. Тобто не може бути так, що вчитель щось робить з дитиною в школі, і це ніяк не підтримується вдома. Результату з такої роботи не буде.
Також учителю потрібно розуміти, що на кожен інклюзивний клас надається ставка асистента вчителя. І це величезний ресурс. Його іноді недостатньо, але це краще, ніж нічого.
Вчителю також потрібно витратити час на вивчення нормативно-правової бази. Вчитель мусить знати, на що він має право. А прав зараз надали багато: залучення фахівців ІРЦ до консультацій як учителів, так і батьків, гроші субвенції (раніше про це взагалі не говорили).
Найбільше зараз у вчителів виникає запитань, як скласти ІПР. Є рекомендації і матеріали, треба просто пошукати. Наприклад, ці або ці.
Насамперед, треба бути етичними і методичними. Треба розуміти, що не буде так, що ви кажете адміністрації, що вам потрібна ресурсна кімната, і її одразу дадуть. Мій супервізор сказала мені: налаштовуйтесь на те, що будете вибивати ресурсну кімнату весь навчальний рік.
Щодо співпраці з батьками. У мене немає батьків, які не включені в навчання своїх дітей. Водночас, мені багато вчителів говорять, що батьки не включені. Я не знаю, де вони бачили таких батьків у 1 класі. Навіть батьки нормотипових дітей готові кожного дня закидувати вчительку запитаннями. Їм дай можливість – ще й мене будуть допитуватись. Але через етичні норми я не маю права розкривати інформацію, що відбувається у класі. Якщо батьки хочуть щось знати, то мають іти до вчителя. Я спілкуюсь тільки з батьками дітей з ООП.
Звісно, можуть бути батьки, які дійсно зайняті. Але для цього в ІПР є окремий пункт “консультування батьків”, де команда психолого-педагогічного супроводу прописує регулярність консультацій. І цей пункт прописують так само індивідуально, як і всю ІПР. За дитиною у клас приходить сім’я, і, сім’ї бувають різні. Комусь достатньо 15 хвилин на місяць, щоб поспілкуватись із вчителем і зрозуміти, над чим потрібно працювати. А комусь потрібно зустрічатися щотижня.
Вчителів наводять аргумент, що оскільки це не обов’язкові зустрічі, ми не можемо змусити батьків прийти. Згодна – змусити не можемо. Але треба розуміти, що так само, як ми працюємо з маленькими дітьми в 1 класі, ми працюємо з маленькими батьками. Для них усе нове. Треба набиратися терпіння до батьків і постійно нагадувати, мотивувати, застосовувати якісь заохочення. До злої вчительки вони ніколи не підуть, а якщо дитину спочатку хвалять, а потім просять на щось звернути увагу, – до такої вчительки будуть ходити.
Є чіткий і, на мій погляд, дуже вдалий алгоритм введення дитини з ООП у шкільний колектив. Треба провести кілька зустрічей. Перша – з адміністрацією школи і вчителями, які будуть працювати в інклюзивному класі. Потрібно поговорити з ними про те, що таке інклюзія, які діти прийдуть, з якими особливостями. Це робиться всередині школи.
Мала би адміністрація. Але оскільки адміністрація може бути мало поінформована, що таке інклюзія і як правильно подати інформацію, то можна залучати сторонніх фахівців.
Звичайно. Якщо раніше це були приватним чином запрошені фахівці, то зараз дійсно можуть приходити з ІРЦ.
Другий крок (це теж можуть робити фахівці ІРЦ): провести перші батьківські збори (якщо це перший клас) та озвучити, що клас буде інклюзивним. На цій зустрічі треба розповісти, що таке інклюзія, основні алгоритми роботи. Тому що, наприклад, не всі батьки знають, що в інклюзивному класі є асистент учителя. Більшість батьків не знають, що дитина може прийти зі своїм асистентом. Отже, їм потрібно пояснити, що раніше на клас була одна вчителька, а зараз буде мінімум двоє, а в разі наявності асистента дитини – троє дорослих. І треба чітко розповідати, чим займається асистент, що це не асистент дитини, що він працює з усім класом.
Я бачу тільки переваги такого навчання для всіх дітей. На уроці я, як асистент учителя, підходжу як до дітей з ООП, так і до інших, яких учителька, наприклад, ще не встигла охопити. Десь тикнути пальчиком, десь постояти над дитиною, якій не виходить писати.
І треба розуміти, що освітня програма для всього класу не змінюється, що в дитини з ООП є окрема ІПР, і це ніяк не впливає на інших дітей.
Третій крок – попрацювати з дітьми. Це може бути або серія уроків, або один урок з обговоренням, що є різні діти. Коли я готувалася до цього, то читала, що треба сказати: є ви, а є дітки, яким трошки важче. Але я такого наголосу на уроці не зробила. Натомість сказала, що ми всі різні й усім буває важко. Почала наводити практичні речі: цей хлопець кричить на уроці, але ти ж теж кричиш. У тебе погано виходять літери – і в нього. Але ти можеш гарно рахувати, і він теж може. У всіх є особливості, всім десь важко, десь легше. Також ми дивилися мультики про особливі освітні потреби.
Але ми не дійшли ще до рівня, що часом треба допомагати. Мені здається, що коли ми говоримо, що цим дітям треба допомагати, ми вже їх виокремлюємо. Маленькі діти ще не готові до цієї розмови.
Так. Але вони ще маленькі. І взагалі в класі може бути збірка: комусь 6, а комусь 8 років. Краще поступово давати менше інформації. Це може бути тема окремої розмови.
Було дуже інтерактивно. Діти почали розмірковувати, розповідати історії зі свого життя. Насправді дорослі мають більше пересторог, ніж діти.
І треба не забувати про нововведення щодо територіального закріплення шкіл. Для нас це зіграло велику роль, тому що нам вдалося віддати дітей з ООП у клас, де є більшість тих, з якими вони вчилися в садочку. Тобто вони вже знайомі.
Так, розмова була для всіх дітей. Коли ми говорили, що всі різні, я викликала до дошки дитину з ООП і другу без них. Запитала, чим ми всі відрізняємось. І діти почали називати прості речі – наприклад, колір волосся. Просто поступово вводиться у свідомість, що ми всі різні.
Усі діти були разом, але я не акцентувала увагу, що є нормотипові діти, а є діти з ООП.
Я намагаюсь поважати територію інших людей, і чудово розумію, що моя посада називається “асистент учителя”. Головний у класі – вчитель. І це треба поважати, навіть якщо асистент вчителя є досвідченішим в інклюзивному навчанні.
Друге. Має бути спільне бачення процесу. Ми намагаємось виділяти час для обговорення різних питань. Наприклад, чи не заважаю я на уроці. Якщо заважаю – підкажіть, як би вам було комфортніше.
І, звичайно, не треба відгороджуватись від того, що асистент учителя хоч і працює з дітьми з ООП (збирає дані про них, моніторить), але й намагається бути асистентом для всіх інших дітей. Так вийшло, що наші діти сидять на задніх партах, тож учителька охоплює перші парти, якщо дає якісь завдання, а я намагаюсь охопити задні.
Треба допомагати одне одному. Дехто може сказати, що це не в його компетенції. Але якщо ми зараз будемо ділити на те, хто що має і не має, то консенсусу не буде. Ми всі люди, нам усім страшно, тому що ми цього не знаємо. Але треба намагатись бути одне одному корисними.
На той момент це було на довірливих стосунках і жодним чином не регламентувалося. Зараз якби не було асистента вчителя – тобто проміжної ланки – то прірва між асистентом дитини і вчителем була би дуже великою. Та я вірю, що дорослі люди можуть порозумітись. Тому навіть якщо у клас без асистента вчителя дитина з ООП приведе персонального асистента, теоретично порозумітись можна.
Але з практики я знаю тільки негативні приклади такої моделі: вчитель сам не розуміє, як працювати, і не може ні про що попросити асистента дитини, бо ж це не його асистент. Він просто персонально працює з дитиною і більше нічого. Має бути хіба свідоме порозуміння, або асистент дитини має перейняти на себе певні функції асистента вчителя.
Вчитель говорить: відкрийте зошити, знайдіть на такій-то сторінці друге завдання і зробіть перший рядок. Це ж скільки інструкцій в одному завданні! Завдання асистента дитини – своєчасно підказувати дитині з ООП, щоб вона виконала загальну інструкцію.
Але й може бути, що дитині цих підказок забагато. Можливо, дитині треба, щоб учитель підійшов до неї і персонально (тобто зменшивши відстань) повторив.
Тепер уявіть, що після інструкції вчителя всі діти починають: а де ця вправа, що робити? Вчитель починає відволікатись на них. Асистент учителя бачить, що дитині з ООП потрібно ще повторити інструкцію. Він підбігає до парти і повторює інструкцію. А асистент дитини допомагає персонально, якщо дитині все одно складно виконати завдання.
Або, навпаки, дитина з ООП зациклилась на асистенті вчителя і виконує тільки його інструкції. Тоді вчитель дає інструкцію для всього класу, а коли діти перепитують, на передній план виходить асистент учителя. Сам учитель підходить до дитини з ООП і повторює інструкцію – щоб привчити реагувати на різних людей.
Таке може бути, якщо дорослі сильно постараються і будуть підкреслювати відмінності. Якщо з дитиною сидить персональний асистент, і несподівано ще одна дитина (нормотипова) заявляє, що їй важко – це хороший шанс показати всім дітям, що на певний час їм може знадобитися допомога дорослої людини. Тоді асистент учителя може попрацювати з цією дитиною, поки асистент дитини працює зі своєю.
Також на перерві асистент дитини має з нею підійти до інших дітей та взаємодіяти з ними. Він пропонує погратись і стає приємною людиною для всіх.
Одна з катастрофічних помилок – уникання комуніцкації між усіма. Як тільки зароджується думка, що вчителька нічого не знає, ми самі зробимо, що адміністрація школи все одно нічого не зробить, навіщо до неї звертатись, – нічого не вийде. Або якщо вчителька думає: у мене є інші діти в класі, я взагалі нічого нікому не винна, хай самі розбираються.
Має бути саме комунікація – не претензії, а етичне та толерантне озвучення ситуації. Чи може дитина досягати цілі з ІПР, якщо у класі ось це і це? Якщо не може, то давайте змінимо цілі чи працюватимемо над ситуацією у класі. А оскільки до ІПР приєднані всі (включаючи батьків) – це колективне рішення.
Також помилково маркувати дітей. Немає дітей, яких неможливо навчити – є неправильно підібрані цілі й методики. Часто заважають емоції. Якщо вчитель обурюється, що дитина неслухняна, то треба пам’ятати: не буває неслухняних. Є поведінкові порушення і фактори з оточення, які на це впливають. “Дитина неслухняна, бо батьки не навчили” – “батьки не сформували відповідну навчальну поведінку”.
Ми можемо кричати на дитину, що її не навчили батьки, або сказати: ми зараз на такому рівні, давайте будемо свідомі того, що за рік зможемо зробити ось це. Це може бути навіть щось маленьке – просто посадити дитину за парту. Батьки, ви погоджуєтесь? Не погоджуєтесь? Тоді пропонуйте альтернативи.
Для цього є працівники ІРЦ. Врешті, можна запросити шкільного психолога. Він може в будь-який момент зайти на урок і подивитися за всім класом. Якщо він помічає якісь порушення в когось з дітей, то має початись робота з батьками. Треба кілька разів їм говорити, що дитина не зможе досягати певних навчальних результатів, тому що в неї, наприклад, страждає навчальна поведінка.
Якщо батьки слухають і звертаються в ІРЦ, то фахівці звідти можуть приходити і консультувати вчителів. Але є уточнення: всі ІРЦ ще не працюють таким чином. Але за схемою це так запрацює. Коли налагодиться процес з ІРЦ, вчителю не настільки багато треба буде знати, а лише попросити про допомогу.
Вікторія Топол, “Нова українська школа”
Цей матеріал представлений ГО “Смарт освіта” в рамках проекту “Програма сприяння громадській активності “Долучайся!“, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерiв i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
Фото: автор – Lisitsa_, Depositphotos
Обговорення