Теми статті: вчителям, НУШ, пілотні класи, початкова освіта
28 Листопада 2018
13 002
0
Школа 309 розташована між густих і високих забудов київського району Позняки. І реальність цієї школи – 40 дітей у обох пілотних класах НУШ, які почали навчання у 2017.
В одному з таких класів журналістка НУШ шукала відповіді на типові запитання: як у класі знайти місце на ранкове коло, а як – час на роботу в групах; що робити, коли парти у вашому класі не одинарні та не зовсім мобільні; як вчаться другокласники за новим Стандартом і як працюється вчителю.
Нові парти у класі Наталії Іванівни Москалюк (стаж роботи в школі 22 роки) з’явилися минулого вересня. Нові, але звичайні – двомісні. Важкі. Цього навчального року вчителька встигла повністю поміняти розстановку парт шість разів. Інколи спеціально для дітей з розсіяною увагою може ставити тільки кілька якось по-іншому. Часом у цьому допомагають батьки, якщо ні – тягає сама. Каже, важко, але звикла.
Більшість завдань діти роблять у зошиті, тому сидіти боком їм доводиться не так часто, але за потреби можна просто розвернутися обличчям до дошки.
На дверях класу видрукувані правила поведінки: їх на початку року складали самі діти. Тоді клас розділився на групи й кожна з них створювала правила для своєї локації: їдальні, вбиральні чи спортзалу. Правила від кожної з груп представляв обраний дітьми спікер, а вчителька все записувала. Потім роздрукувала. В одному з правил на дверях є непомітна помилка – “пІНятої руки”, але Наталія Іванівна навмисно чекає, поки хтось з учнів це зауважить. А наступного року планує дати дітям можливість самим написати та проілюструвати правила. І обійтись без принтерів.
Принтер у класі Наталії Іванівни є, але папір, який дала школа, закінчився вже в листопаді. З початку вересня витратили 7-8 упаковок (минулого навчального року клас усього отримав 10). Надалі папір приносять батьки, бо друкувати вчительці тепер доводиться багато.
Навчальні осередки, які мають бути у класі НУШ, розміщені на стінах (слова, математичний калейдоскоп, роботи учнів) і частково на партах. (Наприклад, навчально-пізнавальний осередок. Раніше діти досліджували, як ростуть рослини: соняшник, кукурудза і квасоля. Кожного ранку без нагадування вчительки брали лупи й розглядали. Була єдина умова – не зашкодити). Ігровий центр розмістили на тумбочці. На підлозі для нього немає місця.
“Було б дітей двадцять – все виглядало б інакше”, – каже вчителька.
Зараз триває вивчення пам’яток, і діти саме показують їх у лего-мініатюрі: стела, лавра, пам’ятник засновникам Києва – усе зроблено за якихось 15 хвилин без жодних підказок вчительки. Зроблено так, що впізнати споруди зможе кожен.
Урок “Я досліджую світ” у класі пані Наталії сьогодні веде бібліотекарка – вона підготувала презентацію про цікаві факти про Україну. Урок інтерактивний – діти мають право обрати, про що їм хочеться поговорити насамперед: про вулик (за яким ховається український бджоляр Петро Прокопович), першу гасову лампу чи першу в світі Конституцію.
До фотографій є додаткові запитання: “Що це в руках у Прокоповича?” (соти), “Чи був хтось у Львові в аптеці, в якій запалили першу гасову лампу?”. Після розділу “перші в світі” діти вперше чують про печеру Оптимістична в Тернопільській області.
Наталія Іванівна, яка пильно стежить за уроком – то сидячи за партою, то переміщаючись по класу – зупиняється на слові “оптимістичний”, щоб перевірити, чи розуміють його учні. Приблизне значення називає тільки одна дитина, тому завтра це слово з’явиться на стіні поряд з іншими, щоб його можна було краще запам’ятати.
Під час уроку діти встають з-за парт, коли їм хочеться (але по класу не ходять). Загалом тут діє правило “сідаю там, де хочу”. Тож щодня діти змінюють своє місце. Так вони можуть почуватися вільно і спілкуватися з усіма. Раніше групи формувалися за допомогою жеребкування, а тепер діти звикли та обирають з ким сісти самостійно. Звикли й батьки, які раніше хвилювалися: як це – постійно змінювати місце?
Після розмов і перегляду фотографій на дітей чекає мультик про карпатське село Шешори. Слово “шурувати” викликає в учнів бурхливі емоції. Після мультика потрібно пригадати (і це виходить без проблем), як називається гуцульський інструмент (трембіта) і визначити, що його довжина –не якісь абстрактні дванадцять метрів, а акурат така ж, як довжина класу. Після цього діти слухають, як звучить трембіта, і як наприкінці запису до неї долучається ще один інструмент. Довго перебираючи варіанти, хтось таки вгадує, що це сопілка.
Учні відволікаються, і Наталія Іванівна одразу проводить з ними швидку вправу: під віршик торкнутися носа, вуха і так далі. Жодних зауважень і “діти, увага”: “Якщо учні звикають, що ти з ними спокійна, голос підвищувати не потрібно”.
Коли оповідь бібліотекарки доходить до книги розміром в один міліметр – клас завмирає. Наталія Іванівна підхоплює цей інтерес: “А покажіть мені, скільки це – один міліметр”. Діти розводять пальці на різні відстані, потім пригадують скільки сантиметрів у метрі, дециметрі та нарешті – міліметрів у сантиметрі. Зрештою, вміщають своє захоплення такою малою книжкою у спільне “ого”.
Під кінець уроку клас слухає найвідомішу різдвяну пісню – “Щедрик” Леонтовича. Спершу українською, у виконанні Олега Скрипки, а потім англійською – у виконанні хору хлопчиків.
На завершення Наталія Іванівна просить розповісти, що сьогодні на уроці сподобалось дітям. Ті, хто встигає відповісти, кажуть таке:
“Мені сподобалося, що пісня є українською і англійською”
“… будувати вежі”
“…книжка товщиною в один міліметр”.
“Я б поставила пам’ятник людині, яка б зрозуміла, що найголовніша реформа – це зменшення кількості дітей у класах, тому що навіть дуже творчі вчителі впираються в те, що дітей забагато”, – каже Наталія Іванівна після уроку.
Вона наводить приклади: коли є групова робота – не можна не послухати кожну групу, але якщо їх сім, то доводиться розбивати презентації на кілька днів. Ранкова зустріч відбувається навколо центральних парт або й за партами в малих групах і дуже швидко – привіталися (наприклад, “я тобі бажаю гарних знань” або “позитивного настрою”), сказали компліменти. Так встигають всі.
“Крім того, нам бракує хоча б мінімальної основи для “Я досліджую світ”, щоб менше часу витрачати на підготовку”, – каже вчителька.
Але різниці у знаннях пілотного класу і попередніх учнів Наталія Іванівна не бачить: “Єдине, що теперішній клас легко формулює речення усно, але спершу мав проблеми з записами. Нам дають щотижневі кейси з української мови. Наповнення мене не дуже влаштовує.
Можливо, я дивлюсь як вчитель старої закалки: тут є цікаві форми роботи, але діти не мають змоги механічно випасатися. На це просто замало часу. Зараз ми тижневий кейс поєднуємо з зошитом Катерини Пономарьової, який нам дали для апробації – і ситуація налагодилась. Математика йде чудово. Вчимося по Скворцовій і Онопрієнко”.
Також вчителька зауважує, що її теперішні учні почуваються вільніше, вміють працювати в команді й більше зацікавлені навчанням завдяки діяльнісному підходу, простіше адаптувалися до школи та не такі агресивні. Якщо є неприємна ситуація – її вирішують через коло вибору.
Щодо змін у вчительській роботі – їх не так і багато. Більшість використовувала й до того, але не так активно.
“Для НУШ радше треба міняти сприйняття, – каже вчителька. – Наприклад, що на уроці тиші не буде. Робота в групі – це голосно. Я вже звикла і вважаю, що це нормально.
Знаєте, до пілотного проекту я думала, що вже треба кидати роботу через втому: бо якщо вчитель не горить, то гіршого нема. Але коли ми потрапили в проект – я прокинулась. У мене відкрився новий подих. За це дякую НУШ”.
Надія Швадчак, “Нова українська школа”
Фото авторки
Обговорення