Що говорять про центри професійного розвитку педагогів їхні працівники

Які функції й завдання Центрів професійного розвитку педпрацівників, які виклики стоять перед ними? Про це говорять самі працівники центрів.

Нещодавно розпочалося навчання* представників обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти, які, зі свого боку, навчатимуть працівників ЦПР. Тож попереду ще великий шлях до центрів профрозвитку, які підтримують, а не контролюють учителів.

“Нова українська школа” опитала працівників центрів та УІРО – яким вони бачать становлення ЦПР, з чим виникають найбільші труднощі і як їх можна подолати.

*Навчання проводять “Український інститут розвитку освіти” разом із фінським проєктом “Навчаємось разом” + проєктом ЄС.

– Чи є відмінності між навчально-методичними центрами, методкабінетами й новоствореними ЦПР?

Галина Марчук, директорка Центру професійного розвитку педагогічних працівників Дрогобицької міської ради Львівської області:

Методичні кабінети створені ще в 1967 році. Упродовж багатьох років ця структура не раз зазнавала модернізації та оновлення діяльності відповідно до потреб часу.

Загалом методкабінети були ланкою у вертикальній ієрархічній системі підвищення кваліфікації педагогів. Сьогодні світ змінився – розвиваються організації, які мають горизонтальну структуру, працюють на засадах партнерства та синергії. Діяльність методкабінетів часто мала директивний характер, деякі функції в умовах цифровізації, автономії закладів освіти та свободи педагогічної діяльності були вже морально застарілими.

Олександра Гайдидей, директорка Центру професійного розвитку педагогічних працівників Сватівського району Луганської області:

Центри професійного розвитку не проводять олімпіади й конкурси для учнів, не беруть участь в організації ЗНО, не підпорядковуються інститутам післядипломної педагогічної освіти. Левова частка роботи методкабінетів була спрямована на організацію вищевказаних питань.

– Чи ефективна розбудова ЦПР? Чому й що варто зробити для покращення?

Ірена Андрощук, докторка педагогічних наук, професорка, начальниця сектору професійного розвитку педагогічних працівників УІРО:

З інформаційних листів, що ми отримуємо з регіонів щодо кількості створених центрів, після моніторингу їхнього позиціонування на їхніх і сайтах засновників, можна стверджувати, що процес відбувається.

Проте нам повідомляють, що створення ЦПР ускладнює те, що наприкінці жовтня 2020 року відбулися вибори до місцевих рад. Є багато нових осіб, які не розуміють доцільності створення центрів профрозвитку в громаді. Тому важлива просвітницька робота: до прикладу, круглі столи з головами ОТГ, начальниками управлінь (відділів освіти) задля ознайомлення із завданнями центрів, їхніми стратегічною ціллю, місією.

Також варто розвінчати стереотип, що це переформатування методичних кабінетів у Центри. Адже це не просто зміна назви установи, це зовсім інші функції та завдання перед працівниками.

У тих центрах, що створені працівниками районних (міських) методичних кабінетів (центрів) і розміщені в приміщенні відділів (управлінь) освіти, фахівці й надалі виконують функції методистів – відповідають за проведення олімпіад, конкурсу “Учитель року”, атестацією педпрацівників тощо. Проте все перераховане не входить до функціональних обов’язків працівників ЦПР.

Якщо ж керівником центру є людина без досвіду роботи в районних (міських) кабінетах (центрах), то починає працювати згідно з Положенням про ЦПР і виконувати лише ті функції, що покладаються на фахівців центру.

Олександра Гайдидей:

Створення ЦПР не зовсім ефективне. Система не змінилась. В освіті не має децентралізації. На мою думку, не можна змінити одну ланку в освітній системі, практично не змінюючи саму систему – не давши автономії. Процес має бути комплексним.

– Які головні виклики для працівників ЦПР?

Ірена Андрощук:

Головний виклик – виконувати ті функції, що передбачені Положенням про Центри професійного розвитку педагогічних працівників. Для цього Міністерству освіти й науки потрібно законодавчо закріпити виконання тих функцій, що були в посадових обов’язках працівників районних (міських) методичних кабінетів (центрів), за іншими фахівцями, зокрема, це можуть бути працівники відділів (управлінь) освітою.

Ще один виклик – бути корисними керівникам і педпрацівникам територіальної громади, що обслуговує центр. Для цього необхідно, передусім, вивчити запити й потреби педпрацівників. Лише тоді буде результативність праці фахівців новостворених центрів. Важливо також, щоби засновники забезпечили гідну оплату праці працівникам центрів.

Одним із важливих викликів є також створення медіапростору й організація медіаактивності працівників центру. Для забезпечення цього в штаті має бути фахівець. Адже велике значення має створення позитивного іміджу діяльності закладу, відображення її на сайті центру. Також важливо на сайті відобразити різні пропозиції для педагогічних працівників, зокрема:

– бази актуальних програм підвищення кваліфікації різними суб’єктами;

– інформація про можливість стажування (вітчизняного й зарубіжного);

– інформація про супервізорів, консультантів, наставників, тренінги, семінари, майстер-класи, нетворкінги;

– проєктні та грантові пропозиції;

– анонси педагогічних конференцій та конкурсів;

– корисні матеріали з досвіду педпрацівників;

– інформація про діяльність віртуальних професійних спільнот;

– бази електронних часописів, бібліотек;

– форуми, чати для зворотного зв’язку.

Галина Марчук:

Положення про ЦПР визначає завдання центрів, але не прописує моделей їх реалізації, тому центри сьогодні напрацьовують свій досвід.

Шкода, як на мене, що в кінцевому варіанті положення зникла норма, яка регламентувала обмеження щодо відкриття центрів: 500 педпрацівників (якщо це сільська та міська місцевість) і 750 (якщо це виключно міська місцевість). З одного боку, це дало можливість майже кожній територіальній громаді утворити центр. З іншого – створення великої кількості ЦПР, але з невеликим штатним розписом, не сприятиме якісній роботі установи. На мою думку, ефективною буде робота такого центру, штатний розпис якого дасть змогу набрати консультантів із різних предметів.

Також є загроза виконання центрами не передбачених положенням завдань, оскільки управління (відділи) освіти часто мають обмежені людські ресурси для виконання покладених на них завдань.

Гостро стоїть і проблема навчання самих працівників центрів. Також мультимедійна техніка та технічні засоби центрів зазвичай вичерпали свій ресурс. Добре було би на державному рівні передбачити програми забезпечення ЦПР комп’ютерною технікою та обладнанням.

Фото: автор – VitalikRadko, Depositphotos

Олександра Гайдидей:

У звичайному сільському районі понад 600 педагогів, у ЦПР працюють 3–4 консультанти, 1 психолог. Здебільшого, у маленьких сільських шкіл немає фахівців психологічної служби. 1 психолог не може забезпечити психологічну підтримку всім освітянам району.

Цю проблему можна подолати, якщо чітко визначити реальні посадові обов’язки психолога ЦПР. Але досі немає нового Положення про психологічну службу. Недосконалість нормативних документів створює перешкоди в роботі психолога ЦПР.

– Які завдання мають виконувати ЦПР і що для цього потрібно?

Галина Марчук:

В Україні актуальним залишається розвиток цифрових компетентностей педагогів. Центрам важливо й далі навчати педагогів у напрямі опанування інформаційно-цифровими технологіями та їх ефективного використання в роботі. Зокрема, нашому центру вдалося за 2 місяці провести 16 воркшопів “Як стати віртуозом дистанційного навчання” на базі закладів освіти нашого міста та охопити навчанням 362 педагоги.

Крім того, ми створили можливості для онлайн-навчання в “Школі цифрових навичок”, де навчалися 50 вчителів.

Одним із напрямів розвитку міжпредметного мислення є впровадження STEM-освіти. Дослідження PISA показує, що учням важко мислити поза межами шкільних дисциплін і розв’язувати міжпредметні завдання. Центр розробив Дорожню карту впровадження STEM – освіти в закладах освіти нашого міста та запропонував педагогічній спільноті долучитися до ініціативи.

– Як було би краще налагодити комунікацію між ЦПР, засновниками закладів освіти й педпрацівниками?

Ірена Андрощук:

Краще – коли засновник зацікавлений у створенні центру, підтримує, сприяє, створює умови. Важче, коли працівникам центру потрібно доводити доцільність свого існування, потребу в працівниках. Адже часто засновник бачить центр у кількості однієї особи, яка є водночас і директором, і консультантом, і психологом, і бухгалтером. У таких умовах складно виконувати свої обов’язки й мати позитивне бачення розвитку діяльності.

Для того, щоби відбувалися успішні комунікації між засновниками, працівниками центрів і педпрацівниками, необхідно зустрічатися всім, окреслювати спільні дії, причому до цього мають бути долучені начальники управлінь / відділів освіти, керівники закладів освіти. Це дасть можливість чути запити від директорів закладів і розуміти, який обсяг робіт мають виконати працівники центрів.

Ба більше, до партнерської взаємодії мають долучатися керівники обласних інститутів післядипломної освіти, ІРЦ, центрів психологічної й соціальної роботи. Це дасть можливість надати педпрацівникам закладів освіти фахові консультації, здійснити супровід їхнього професійного зростання.

Галина Марчук:

Для налагодження ефективної комунікації пропоную створити мережеву взаємодію центрів професійного розвитку педагогічних працівників України. Не потрібно чекати вказівки зверху: можна створити спільноту в соціальних мережах чи проводити Zoom-зустрічі. Позитивний досвід співпраці методкабінетів з ІППО потрібно зберегти.

Сьогодні працюємо над наповненням та розбудовою сайту ЦПРПП ДМР, який використовуємо як комунікаційний майданчик педагогічної спільноти нашого міста. Основний меседж, з яким ми звертаємося до педагогів: “Ми з вами, а не над вами. Ми допомагаємо, а не контролюємо. Ми обмінюємося ідеями, а не досвідом. Ми працюємо на ваші запити, а не нав’язуємо своє. Ми радимось, а не радимо. Ми вчимося одне в одного, а не повчаємо”.

Олександра Гайдидей:

На мою думку, алгоритм ефективної комунікації має розробити МОН.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – stetsik, Depositphotos

Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу та Міністерства закордонних справ Фінляндії. Висловлені тут погляди жодним чином не можуть сприйматися як офіційна думка Європейського Союзу чи Міністерства закордонних справ Фінляндії.