Дислексію не можна побороти, а лише відкоригувати. Як полегшити навчання для дитини

Дислексію почали розглядати як порушення, що потребує корекційних занять, лише у 2017 році, й Україна ще не має ґрунтовних досліджень та наукових обґрунтувань методик корекційної роботи з такими дітьми. Натомість, дислексія вже активно діагностується, і зафіксованих випадків щорічно більшає.

Про специфіку роботи з дітьми з дислексією, “Нова українська школа” поговорила з Вірою Собар, вчителькою біології, корекційною педагогинею та асистенткою педагога Дніпровської ЗОШ №24, яка змушена була стати одним із перших фахівців із роботи з розладами мовленнєвого спектру в Україні, зіткнувшись із ними особисто.

Почалося все ще 2007 року, коли її сину виповнилося 7 років і вона почала отримувати ледь не щоденні нарікання на його неуспішність та поведінкові особливості від шкільних педагогів.

“На той час про дислексію ще ніхто навіть не чув, а труднощі з читанням та письмом списували на лінощі дитини та недостатність батьківського залучення в навчальний процес. На момент закінчення 4 класу моя дитина читала на рівні норм для першого. А оскільки я знала, скільки часу ми із сином приділяємо домашнім завданням та додатковим заняттям, то почала шукати причину”.

Лікарі розводили руками, закликали займатися ще більше, та й на тому все. Відповідь прийшла з художньої літератури:

“У якомусь творі я вперше побачила термін “дислексія” та короткий опис, який збігався із симптомами сина. Тоді почала шукати цілеспрямовано. За фахом я біолог та фізіолог, тож мені було нескладно розібратися з причинами виникнення та методиками корекції дислексії, хоч на той час інформацію можна було знайти лише на зарубіжних ресурсах. Там же я ознайомилася й з основними методиками корекційної роботи, яку й почала практикувати із сином”.

У результаті, дитина успішно завершила середню школу та віднайшла свій шлях у житті. А Віра побачила, що може допомогти й іншим стати більш впевненими та успішними.

ЩО ТАКЕ ДИСЛЕКСІЯ

Дислексія – це нейробіологічний розлад, який виникає внаслідок того, що мозок інакше обробляє інформацію. Часто дислексія спостерігається в кількох членів родини й передається в спадок від батьків дітям. Віра зазначає, що вже знайдені гени, які відповідають за цей розлад.

Це, фактично, означає, що ліків від дислексії немає, і ця особливість супроводжуватиме людину все життя. Проте діти з дислексією переважно мають збережений інтелект, тобто можуть засвоювати програму й середньої освіти, і вищої. Хоча й потребують здебільшого інших підходів, тобто дітей із такими порушеннями відносять до учнів з ООП.

“Є дві теорії виникнення дислексії. Перша говорить, що мозок людини з дислексією погано обробляє фонеми, тобто звуки, з яких складаються слова. І, відповідно, ці люди потім не можуть пов’язати звуки із символами, якими ті позначаються на письмі (буквами), якщо це алфавітна система. Унаслідок цього в них порушується й читання, і письмо.

Такі люди погано диференціюють букви під час читання, це називається розкодуванням. Коли ж потрібно писати, то пускається в дію зворотний процес закодовування фонем у графеми, натомість дислектики погано ідентифікують звуки, а тому не можуть грамотно їх відтворити на письмі.

І це не про слух, слухові характеристики можуть бути в нормі – дислектики погано розрізняють саме звуки. Наприклад, вони не можуть сказати, який перший або останній звук у слові, що вийде, якщо їх переставити місцями тощо. Тобто вони не вміють маніпулювати звуками”.

Друга теорія говорить, що в людей із дислексією є порушення зорового сприйняття. Знову ж таки, фізіологічно проблем із зором може й не бути. Очі – парний орган, і під час читання ми спрямовуємо їх в одну точку: на букву, склад, рядок. Дії обох очей у цей момент скоординовані. А от діти з дефіцитом зорового сприйняття можуть “бачити” начебто подвоєний або розпливчастий текст.

“Уявіть, що ви сидите в 3D-кінотеатрі без спеціальних окулярів. Приблизно так ці людт сприймають друковані рядки”.

За словами Віри, дітей з особливим сприйняттям літер більшає з кожним роком.

“Я пов’язую це з тим, що вони багато часу проводять у гаджетах. Це не допомагає розвитку їхнього візуального сприйняття, візуальної обробки інформації. Для читання дуже важливий словниковий запас. У дитини він формується під час діалогу, тобто коли з нею багато розмовляють, читають їй книжки.

У нас зараз спілкування з дітьми поменшало, бо батьки заклопотані, працюють, а в дітей ще немає сили волі, аби змусити себе читати книжку. Коли зростало покоління нинішніх батьків, не було стільки цифрових забавок – може, лише телевізор, де мультфільми транслювали зрідка. Тоді якраз книжка й була основною розвагою, якщо дитина сиділа вдома. Тож нині маємо отаку розплату за розвиток технологій”, – підсумовує експертка.

Фото: автор – imagepointfr, Depositphotos

ЯК РОЗПІЗНАТИ ДИТИНУ З ДИСЛЕКСІЄЮ

Ознаки дислексії можна помітити вже в перших класах школи. Як правило, саме в цей період дитина починає активно використовувати читання та письмо для навчання.

“Насамперед, у такої дитини можуть виникати труднощі із запам’ятовуванням букв. Це слугує першим сигналом. Далі вона може бути неуважною на уроках, оскільки їй складно утримувати концентрацію на поясненнях учителя.

Як правило, такі діти часто відволікаються, думають про своє, у них можуть бути замріяний вигляд, погляд, спрямований у вікно; вони можуть кататися на стільці, люблять щось тримати чи крутити в руках, гризти олівець.

До речі, педагог має розуміти, що ці симптоми – не невихованість, а крайня потреба дитини для концентрації. Тож не можна це забороняти”, – каже Віра Сабор.

Якщо дитина до кінця 1 класу так і не опанувала читання або ледве-ледве читає, то це – серйозний сигнал. Діти, які мають труднощі зі звуковимовою – шепелявлять, не вимовляють окремі звуки, наприклад “р”, – також у групі ризику щодо дислексії, зазначає педагогиня. Тобто ймовірність дуже висока, але не 100%-кова.

“Ще одна проблема в тому, що дислексія в кожної дитини проявляється по-різному, має градацію від легкого ступеню до важкого розладу. Якщо в дитини легкий ступінь, вона може читати, хоч і повільно, писати диктанти, хоч у них і будуть специфічні повторювані помилки. Часто це пропускання голосних літер, плутання букв “е” і “є”, “и”, “і” та “ї”, пар глухих та дзвінких, м’якого знаку та “і”. Вивчення правил не допомагає позбутися помилок.

Часто дислексія супроводжується ще й дисграфією (труднощі з писемним мовленням) та дискалькулією (складнощі зі сприйняттям цифр та усного рахунку). В останньому випадку дитині складно здійснювати навіть найпростіші арифметичні дії. Такі діти часто плутають цифровий ряд, забувають окремі цифри.

До речі, їх може бути навіть одна-дві: наприклад, 6 і 9 (найчастіше трапляється) або 7. Дитина може чітко називати весь ряд без цієї цифри, причому в комбінації (17, 27 тощо) вона її також “не бачитиме”. Такий тригер у кожного – свій, що ускладнює корекційну роботу”.

Отже, учителю варто задуматися про серйозну розмову з батьками та рекомендувати їм звернутися до інклюзивно-ресурсного центру, якщо в 1 класі дитина:

• має труднощі із запам’ятовуванням букв;
• неуважна на уроках;
• перебуває в безперервному русі;
• має порушення вимови окремих букв;
• “губить” цифри або плутає літери.

Але тут криється і проблема – не всі батьки готові адекватно сприймати такі рекомендації вчителя, каже спеціалістка.

“Часто батьки реагують на зауваження вчителя чи асистента негативно, ображаються, звинувачують педагога, що він не є професіоналом, бо не може навчити їхню дитину читати. Доводиться пояснювати, що таке інклюзивна освіта і яку користь вона принесе їхній дитині.

Тим не менш, у значній кількості випадків вони однаково відмовляються від подальшого обстеження, тому що мають стереотипне мислення, спрямоване не на те, як допомогти дитині, а на те, як це сприйматиме оточення. У результаті вони самі ж порушують права власної дитини на якісне навчання”.

ЯК ПРАЦЮВАТИ З ДИТИНОЮ З ДИСЛЕКСІЄЮ В МЕЖАХ ШКІЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

Діти з дислексією швидко втомлюються на уроках, їм складно витримати 45 хвилин, концентруючи увагу. Тому, впевнена Віра, важливо в роботі з такою дитиною дотримуватися рекомендацій спеціалістів ІРЦ та ретельно складати індивідуальну програму розвитку (ІПР), навіть якщо йдеться про порушення, яке не потребує модифікації навчальної програми, а лише її адаптації.

“Я завжди проговорюю з дитиною, скільки й чого ми робимо: наприклад, зараз розв’яжемо 10 прикладів – і ти матимеш хвилинку відпочинку.

Обов’язково треба чергувати період роботи й відпочинку. В асистента вчителя має бути під рукою щось таке, що допоможе дитині швидко перемкнути увагу й розрадитися, але не заважати роботі класу.

Я, наприклад, використовую м’який конструктор, гру-головоломку, м’який сенсорний м’ячик тощо. Можу запропонувати виставити геометричні фігури в певній послідовності, щоби вийшла інша фігура. Це, до речі, ще й розвиває логічне мислення. Так використовуємо 5–7-хвилинну перерву з користю. А потім знову навантажуємо дитину завданнями”.

Віра зауважує, що в разі, коли дитина вважається нормотиповою, хоча насправді має ознаки дислексії, а в класі немає асистента педагога, вона буде швидко втрачати увагу, не зможе вчасно ставити уточнювальні запитання. Це може призвести до того, що нормою для неї стане мовчазливе висиджування годин за партою без будь-якої користі для навчання.

У результаті дислексія лишиться некоригованою, а дитина може набути синдрому навченої безпорадності (стан людини чи тварини, за якого вона не намагається покращити своє становище, хоч і має можливості), тобто повністю зневіритися у своїх силах.

“Зважаючи на те, що дислексія може бути різною, а тригер у кожної дитини – свій, універсального плану корекційної роботи немає, треба виходити з індивідуальних можливостей дитини.

Мені подобається мультисенсорний підхід. Він полягає в тому, що в роботі з дитиною пускають у дію різні органи чуття та канали сприйняття інформації. Тобто ми не лише слухаємо та читаємо, але й малюємо літери, співаємо, ліпимо їх із пластиліну чи виводимо на кольоровому піску, використовуємо спеціальні картки та формуємо так зоровий образ.

Отже, перший етап – запам’ятати букви, навіть ті, які дитина не сприймає на слух, потім – почати складати їх у склади. Згодом, як правило, процес запускається, проте читання цих дітей однаково відрізняється. Якщо нормотипові діти навчаються читання вже за перший рік у школі, дитині з дислексією може знадобитися 3–4 роки, якщо ситуація складна”, – пояснює Віра.

Також додає, що навіть коли в дитини є складнощі з читанням, це не означає, що вона не може опановувати шкільну програму так само, як її однолітки. Ця дитина потребує допомоги дорослих – батьків, асистента вчителя, корекційних педагогів.

“Батьки (та й асистент учителя) можуть читати дитині завдання вголос, і вона буде його адекватно виконувати. Так само – задачі з математики, інформаційні тексти з природознавства та інших дисциплін.

Це працює і в старшій школі – параграфи з географії, історії, теоретичної фізики, біології тощо. З 5 класу навантаження на дитину зростає, з’являється більше предметів, а основний спосіб навчання в школі – це все-таки читання. Діти з дислексією починають швидко втомлюватися, а отже, їхня працездатність падає”.

Для батьків, каже, є й хороша новина: дитина з дислексією потребує допомоги до закінчення перехідного періоду, тобто приблизно 14–15 років.

“На цей момент нейронні зв’язки в головному мозку більш-менш сформовані, а дитина виробила власні методи та шляхи отримання й запам’ятовування інформації. Тож потому батьки таки зможуть відпочити, та й навантаження на вчителів трошки зменшиться”.

Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”