Чому безпека дітей важлива та як писати політики безпеки в школах

“Знаєте, що спільного у вчителів, лікарів, поліції та священників? Усі вони мають доступ до дітей”, – починає керівниця Центру гідності дитини Українського католицького університету Христина Шабат. Цей центр займається превенцією насилля над дітьми в суспільстві та в церкві й безпекою дітей загалом.

“Нова українська школа” відвідала вебінар “Політики безпеки в школах: як складати сценарії реагування на ризики?” від освітньої організації “Навчай для України” та Центру гідності дитини УКУ і зробила конспект про таке:

• чому безпека дитини важлива та як її забезпечити;
• що таке політики безпеки;
• чому вони важливі та що гарантують;
• хто має їх писати та контролювати;
• з чого складається кожен документ;
• чого бракує в школах у цьому контексті.

Далі – пряма мова.

ПРО БЕЗПЕКУ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ ТА ХТО МАЄ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ

Від часу набуття Україною Незалежності поняття безпеки дуже змінилося. Якщо в 90-х безпека – це коли діти вдягнені й нагодовані, то до 24 лютого ми почали думати про ширші контексти: чи дітям комфортно, психологічно не складно, чи на них не тиснуть, не сваряться. Однак під час війни є дуже великий ризик відкату в 90-ті.

У серпні–вересні 2021 року ми провели дослідження в усій Україні, окрім окупованих частин Донецької і Луганської областей та Криму, “Сексуальне насилля в Україні” й отримали такі цифри:

Це свідчить про те, що дитинство в Україні не є настільки безпечним, яким би ми хотіли його бачити. Водночас ця статистика не відрізняється від США та Європи.

Ми також запитували людей, хто відповідальний за безпеку дітей і запобігання насильству. Так, педагоги отримали 52% довіри, батьки – 92%, шкільні психологи – 34%. Тобто люди очікують від освіти, що вона формуватиме безпечне середовище.

Коли ми запитали людей: “Якщо це станеться з вашою чи чужою дитиною, що ви робитимете й кому повідомлятимете?”, то побачили, що дуже мало людей повідомлятимуть у відповідні установи.

До того ж вони не вважають за потрібне повідомляти школі, якщо їхня дитина стала жертвою насильства, тобто має психологічну травму. Натомість є потреба фізично покарати кривдника.

Освітяни, які чи не найбільше перебувають із дітьми, є тими людьми, які мають організувати безпечне середовище для дитини. Освіта – це не трансляція знань, які є в Google. Це – про взаємини дорослих і дітей, соціалізацію. Формула безпечного середовища для дітей така: безпечне місце + безпечний дорослий = дитина в безпеці.

Хто такий безпечний дорослий:

• той, хто не вчиняв насильства над дитиною;
• кому можна довіряти;
• хто розуміє і приймає.

Ми запитали батьків, які вони бачать загрози та небезпеки для дітей, через відкриті запитання, тобто вони самі записували відповіді. Вийшла така інфографіка:

Наступне, про що ми запитували батьків: “Де ви вважаєте безпечним залишати дітей без супроводу дорослих?“. Державні освітні установи – місце №1. Їм довіряють 68% опитаних. Отже, саме школа – те середовище, яке має формувати в дитини відчуття безпеки.

Цікавий факт: якщо ми розглянемо те ж запитання в контексті регіонів, а не цілої України, то на Заході перше місце віддають церкві.

БЕЗПЕКА ПІД ЧАС СТРЕСУ

Під час війни важливо, як ви організуєте фізичну безпеку, але ще більш важливо, як ви реагуватимете на стрес та організуєте психологічний комфорт.

Чому? Був експеримент зі щурами. Вчені поділили їх на дві групи й посадили у дві клітки. Вони хотіли перевірити, як на щурів впливає стрес. Щурів у першій клітці з певним інтервалом били струмом. Згодом у цих щурів розвинулася виразка шлунку, яка почала кровити, – вони від цього померли.

У другій клітці щурів із таким самим інтервалом били струмом, але перед тим, як вдарити, засвічувалося світло. Щури швидко зрозуміли, що після того, як засвітиться світло, їх будуть бити струмом. Тоді вони згруповували тіло та свою енергію стресовий чинник і в такий спосіб у них не розвинулася хвороба шлунку. Усі щури вижили.

Це свідчить про те, що коли ми знаємо про стресовий чинник, він контрольований і передбачуваний, то значно менше впливає на нас. Тому, наприклад, функція повітряної тривоги під час війни – не лише попереджувальна, а й допомагає передбачити стрес.

ПРО ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ ПЕРЕКОНАННЯ

Ми також маємо знати дещо про людський мозок. Уявіть, що наше життя – це сирник. Якщо корж добре спечений, то ми не відчуваємо його в сирнику. Але якщо він підгорів, то весь сирник не смакує.

Отже, усе, що відбувається в дитинстві, – це корж. Тоді як сирна начинка – життя. Якщо дитинство минає в повному стресі, небезпеці, поганому ставленні дорослих, постійних травмах, наше життя в результаті може бути несмачним. Усе, що відбувається в дитинстві, впливає на доросле життя.

Усе, що відбувається в дитинстві, формує в нас глибинні переконання, тобто уявлення про себе, світ та інших людей. Вони можуть бути позитивні чи негативні.

Наприклад, у школі дитина отримала 10 балів із математики й каже: “Мамо, у мене сьогодні 10 балів із математики”. А мама відповідає: “Молодець, ти така розумничка, так старалася. Я тобою пишаюся!”. Так у дитини формуються переконання про себе: я молодець, інші люди за мене радіють, світ загалом мене підтримує.

Якщо дитина приходить додому з тією ж новиною, а мама відповідає: “А чому не 12? А що там в Ані? Щось ти недотягуєш”, у неї формуються інші глибинні переконання: я нікчема, інші – кращі за мене, світ несправедливий, нікому не можна довіряти.

Глибинні переконання формують наші життєві сценарії: те, як ми живемо, будуємо взаємини, поводимося з грошима тощо. Причинами різних глибинних переконань можуть ставати різні заборони. Англійські вчені вивели 12 заборон, які важливі дорослі транслюють дітям. Важливі дорослі – ті, які багато часу проводять із дитиною, переважно це батьки, вчителі та тренери гуртків.

Я розповім більше про кілька з них:

1. Не живи, не існуй. Це коли, наприклад, мама каже: “Краще б я тебе не народжувала” чи коли вчитель каже: “Чому ти, такий дурний, навчаєшся в моєму класі?”.

2. Не будь собою. Слова на кшталт: “А чому в тебе 10, а в Ані 12? Будь, як Аня!”.

3. Не будь дитиною. Коли кажуть: “Хлопчики не плачуть”.

4. Не дорослішай. Коли 17-річні діти приходять зі школи, а мама гріє їм їсти, бо вони самі не вміють.

5. Не досягни цього. Коли зупиняють на шляху до якихось змагань, бо це небезпечно, можна впасти, поранитися.

6. Не можна, не роби нічого. Наприклад, коли дітям не дають доступу до експериментів у фізичному кабінеті чи кабінеті хімії.

У формуванні позитивних глибинних переконань ключовим моментом є справедливість. Тобто, коли відбувається конфлікт, булінг чи інша несправедливість, учаснику цього конфлікту важливо, щоби відбулася справедливість.

Наприклад, після Другої світової війни світ засудив злочини нацистської Німеччини, але не засудив злочини комунізму. Хоча радянські солдати зґвалтували 2 мільйони жінок, грабували. Тоді вони вирішили, що це нормальний метод, адже перемогли за будь-яку ціну.

Так, виросли покоління людей, які вірять, що це нормально – і зараз прийшли на нашу землю. Справедливість щодо них не відбулася й у них сформувалися негативні глибинні переконання: можна робити, що завгодно, з усіма можна домовитися, немає межі й за це нічого не буде. Ось чому важливо мати освічену націю.

Уявімо також, що сусід ударив палицею дитину. Вона поскаржилася дорослим, а ті – у відповідні органи. Сусіда посадили у в’язницю чи виписали штраф. Тоді дитина зрозуміє, що вона нормальна – це ненормальний випадок, що інші люди справедливі і, якщо щось стається, то вони за це відповідатимуть, світ загалом добрий.

Сусід зрозуміє, що зробив неправильно, що інші люди справедливі й що у світі є правила. Якби справедливість не відбулася, дитина сформувала б негативні глибинні переконання, що світ небезпечний, інші люди її не захистять. А сусід – що можна чинити так далі й за це нічого не буде.

Коли відбувається несправедливість, то є два сценарії, що робити: або давати здачу, або захищатися. І дуже важливо не давати здачу. Бо це – про позицію сили, у якій завжди перемагає сильніший і немає справедливості.

Коли ми захищаємося, то діємо з позиції справедливості й гідності. Модератором реакцій між дітьми завжди має бути дорослий, у школі – вчитель. Ми маємо знати, що щодня діти переживають якусь травму. Просто мозок настільки пластичний, що опрацьовує дрібні травми й “запихає” в далеку шухляду. Але є такі травми, які мозок не здатен опрацювати, тож він постійно до них повертається.

Найбільші травматичні події, які може пережити дитина та які мозок майже ніколи не може опрацювати самотужки:

• війна та терористичні напади;
• фізичне насильство – бути жертвою або свідком;
• сексуальне скривдження;
• стихійні та техногенні катастрофи;
• ДТП;
• медичні процедури на силу;
• бути свідком раптової смерті близької людини.

Слайд Юліани Маслак

Наші діти зараз у дуже травматичному середовищі. Усе, що відбувається навколо, впливає на них. Наше завдання – врахувати все, про що я розповідала раніше, та втрутитися так, аби вони почувалися в безпеці та їхнє життя “добре смакувало”.

ЧОМУ ШКОЛА МАЄ СТАТИ БЕЗПЕЧНИМ МІСЦЕМ

• Має досвід і алгоритм роботи з дітьми.
• Проводить із дітьми так само часу, як батьки, а інколи більше.
• Має вплив на формування дитини.
• Є обов’язковою.
• Користується довірою.
• Має безпечних дорослих.
• Може впливати на рівень насильства, несучи правильні цінності.
• Має запобіжники для превенції, як-от протоколи повідомлень, психологів і соціальних педагогів у штаті.

Важливо не зациклюватися на загальних протоколах від МОЗ чи МОН, а діяти так, як буде найкраще для інтересів дитини. Адже, коли щось відбувається, інституції часто діють у спосіб, який є найкращим для їхньої репутації, забуваючи про інтереси дитини. Аби цього не ставалося, є політики.

SAFEGUARDING

Важливо в цьому контексті також вивчити неприкладне для української мови слово “safeguarding” (захист дітей і дорослих, які можуть легко емоційно і фізично постраждати, – ред.). Це дії, які організація вживає для сприяння добробуту та захисту від шкоди дітей, які проводять час, беруть участь у діяльності або вплив на яких має діяльність організації. Safeguarding є обов’язком усіх організацій, які взаємодіють із дітьми та молоддю – прямо чи опосередковано.

У США, Канаді та Великій Британії не можна працювати з дітьми, якщо людина не пройшла safeguarding-тренінг. Зокрема, він про те, як поводитися в критичних ситуаціях, якщо є підозра, куди звертатися, як говорити з травмованими дітьми тощо.

І це не просто тренінг, який треба відбути раз. Його треба проходити що два роки. У багатьох країнах це регулює не тільки освіту, а всі сфери, в яких ідеться про роботу з дітьми. Наприклад, кожен священник у США має пройти safeguarding-тренінг, якщо веде службу Божу, на якій є діти, кожен офіцер поліції та кожен лікар первинної медицини.

Нещодавно я була на конференції в Торонто, мені видали дозвіл на перебування на три роки. У дозволі написали, що я маю право працювати в Канаді на всіх посадах, окрім лікаря, вихователя та вчителя. Тобто тих посадах, які мають доступ до дітей. Адже я повинна мати чисту кримінальну історію, яку вони не можуть перевірити, бо я не громадянка Канади. На дитячих майданчиках у Канаді також є таблички, що дорослим без супроводу дітей заходити заборонено.

Що передбачає child safeguarding, або забезпечення безпеки дітей:

• захистити дітей від жорстокого поводження та зневаги;
• запобігти шкоді здоров’ю та добробуту дітей;
• забезпечити голос дітей в ухваленні рішень, які на них впливають;
• дати можливість дітям розкрити свій потенціал. Якщо діти перебувають у безпечному середовищі, то не соромляться це робити;
• активно сприяти інклюзії та участі дітей;
• формувати безпечні для дітей культуру та середовище.

ЩО ТАКЕ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ ТА ЯК ВОНИ ПРАЦЮЮТЬ

Політики безпеки – інструмент, покликаний системно та з повагою до людської гідності навчити захищати та захищатися. Це превентивний інструмент, він працює на те, як зробити так, аби нічого не сталося.

На слайді хоч і йдеться про сексуальне насилля, він актуальний для всіх різновидів насилля. Щодо середнього помаранчевого рівня: ми маємо розуміти, хто з дітей у зоні ризику, щоби стати жертвою якогось різновиду насилля. Це – діти, у яких розлучені батьки, яких не виховують батьки, діти-сироти, діти зі сімей у несприятливих умовах, діти батьків із залежностями.

Що таке політика (policy):

1. Правила чи принципи, що затверджує або розробляє організація для досягнення довгострокових цілей. Може бути загальна політика для області чи регіону, але кожен освітній заклад мав би мати свою політику з додатковими специфічними пунктами. Наприклад, у школі, де разом навчаються діти 6 і 18 років, є одні ризики, а в школі, де навчаються лише діти 5–11 класів, – інші.

2. Зазвичай викладаються в письмовому форматі, що є легкодоступним.

3. Формулюються для спрямування та впливу на всі основні рішення, які мають бути ухвалені в організації. Наприклад, якщо у вас є політика захисту дітей, коли ви наймаєте на роботу персонал, незалежно від того, чи це вчитель, чи кухар, маєте керуватися цією політикою: чи ця людина безпечна для дітей?

Так само, коли будуєте новий дитячий майданчик, керуєтеся політикою захисту дітей. Коли ви ухвалюєте рішення здавати спортзал в оренду в позаурочний час, маєте керуватися тією ж політикою – чи немає ризиків, чи це в найкращих інтересах дитини.

4. Політика забезпечує, що вся діяльність організації відбувається у встановлених межах.

Що робить політика:

• Окреслює правила. Йдеться як про правила взаємин, так і співіснування.
• Встановлює принципи, які керують діями. У нас це можуть називати посадовими інструкціями, але тут вони стосуються не роботи, а захисту дітей.
• Встановлює ролі та відповідальність. Мала би бути робоча група, яка б розуміла, що таке безпека людини, була експертною. А в школі в ідеалі має бути людина, яку у світі називають “Safe guardung officer”, тобто офіцер із безпеки. Уся школа має знати, що до цієї людини можна звернутися, раптом що.
• Відображає цінності та переконання інституції.
• Констатує намір щось зробити. Я часто наводжу цей приклад: у Львові завжди були знаки заборони паркування. І зараз нічого не змінилося. Але дотримуватися правил водії почали лише тоді, коли штрафи за неправильне паркування стали високими. Отак і працюють правила – коли є відповідальність за недотримання.

До того ж політика буває: особиста (особисті принципи та правила), організаційна (та, яка стосується організації: школи, лікарні, інституту), публічна (закони). Загалом, коли щось трапляється, політика має дати відповідь на запитання “що робити?”.

ЩО РОБИТИ ПЕРЕД НАПИСАННЯМ ПОЛІТИКИ

Коли ми пишемо свою безпекову політику, то створюємо документ, яким регулюємо те, як працюємо з дітьми. І це не про те, що урок триває 45 хвилин, потім ми йдемо на перерву, вітаємося з усіма. Це – регуляція взаємин: як ми спілкуємося з дітьми, яка поведінка дозволена, а яка – ні, як можна вітатися, а як – ні тощо.

Моя подруга працює в Торонто вчителькою. Вона розповідала, що в них є журнал для вчителів, який виходить раз на квартал, і ньому є такі собі блакитні сторінки наприкінці журналу. Там описують історії, пов’язані зі захистом дітей і як їх вирішили впродовж кварталу. Може йтися про те, що була скарга, що вчитель кричить і як це вирішили. Усе це описують, вказуючи навіть імена, якщо вже є рішення.

Що треба визначити школі перед тим, як перейти до написання політики:

• де, коли та як ваша організація впливає на дітей;
• які політика та процедури необхідні. Політика – це загальні правила. Наприклад, політика захисту дітей чи здорового харчування. Але до кожної політики мають бути процедури: якщо щось станеться, за яким алгоритмом діяти. Якщо дитина отруїться, що робити? Якщо дитина прийде із синцем на спині (що нетипово, якщо дитина вдарилася), за яким алгоритмом діяти? Якщо хтось поскаржиться, що над ним знущаються вдома, що робити? Якщо хтось поскаржиться, що вчитель домагається дітей, як діяти?
• Хто є відповідальною особою за безпеку дітей.
• Який тренінг / навчання щодо захисту дітей необхідний для членів організації.
• Визначити кодекс поведінки: як доросла людина має поводитися, які в неї є межі тощо.

Коли ми пишемо політики, маємо врахувати принципи. Основні з них:

• Усі діти мають рівні права на захист від шкоди.
• Кожен зобов’язаний підтримувати безпеку дітей. Немає чужих дітей.
• Організації зобов’язані піклуватися про дітей, з якими вони працюють, контактують або на яких впливає їхня діяльність.

Переваги впровадження політики в інституції:

1. Захист дітей.
2. Захист персоналу та працівників організації.
3. Захист організації та її репутація.

ПРИНЦИПИ ТА СТРУКТУРА ПОЛІТИКИ

Основна частина політики має містити та описувати:

• Оцінювання / зниження ризиків. Які в нас є ризики, що їх пом’якшує, як їх визначити?
• Безпечний рекрутинг. Як ми наймаємо людину на роботу, які запитання ставимо, щоби перевірити, чи вона не буде кривдити дітей, чи вона не поглиблюватиме травму?
• Протоколи / кодекс поведінки. Чи можемо ми обіймати дітей, брати на руки, брати їхні речі, як із ними вітатися, залишатися з ними наодинці, як втручаємося, коли діти конфліктують між собою?
• Навчання або тренінги, які треба пройти персоналу, щоби забезпечити цю політику.
• Створення безпечної програми. Отже, усе, що відбувається всередині навчального закладу має відбуватися через призму безпекової політики. Окрім того, що ми пишемо політику для дорослих, треба про неї розповідати дітям у форматі ігор, квізів, подкастів тощо.
• Комунікація / інструкції. Як ми впроваджуємо політику та говоримо про неї.
• Обов’язки керівництва. Як керівництво реагує на кожен конкретний випадок, який алгоритм, що таке конфлікт інтересів.

Цікаво, що в Україні на одній роботі працюють десятиліттями. Так, наприклад, учителі стають найкращими друзями й часто ставлять дружбу вище за інтереси чи захист дитини. У деяких країнах учителі мусять змінювати роботу що кілька років, аби не формувалося кумівство.

• Зголошення, реакція на скарги. Ідеться про те, як людина має повідомляти про випадок і як інституція реагує.
• Імплементація та перегляд. Наприклад, для 1 класу робимо квест, для 2-го – квест і завдання, а для 11-го – 30 уроків про безпеку, пояснюємо, чому це важливо, на що звернути увагу. Також прописуємо, коли ми переглядаємо актуальність політики.

Я знайшла приклад плаката, який може бути на рівні очей дітей, про те, що таке безпека, куди можна звернутися, з ким говорити, “скажи комусь, якщо”, як ми будемо тебе оберігати.

СТАНДАРТИ НАПИСАННЯ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ

Британська організація Keeping Children Safe розробила міжнародні стандарти безпеки дітей, які допомагають нам написати політики безпеки. Є 4 ключові принципи. Пропоную ставити 1 бал там, де це вже реалізовано. Тоді як варіант “а” – повністю присутні, “б” – частково, “в” – відсутні:

1. Політика: має бути всеохопною, добре розробленою та написаною.

2. Люди: ті, хто підпадають під дію політики.

3. Процедури: “що ми робимо, якщо…”.

4. Підзвітність: як політика впроваджуватиметься. Наприклад, ми документуємо всі випадки й щороку переглядаємо цю політику, шукаємо, де була прогалина, через яку політика не спрацювала, та як її закрити.

Далі можна зафарбувати відповіді “а” одним кольором, “б” – іншим, і “в” – ще іншим. Тоді в кожному трикутнику буде видно, що в школі є, що треба допрацювати, а чого немає.

Також є приклад політики для таборів.

Ще трохи про політику:

• Політика може мати як 40 сторінок, так і 6. Головне – що ви хочете в неї вкласти.
• Ідеально, якби була загальна політика безпеки для шкіл у місті, а кожна школа могла б доповнити, відредагувати, забрати чи додати інформацію, залежно від контексту. Навіть на рівні країни це буде неефективно. Якщо ми уявимо, що школа – це сім’я і створимо правила на рівні країни, як жити сім’ям, то для однієї сім’ї це буде актуально, а для іншої – ні.

Наприклад, одна школа може бути загороджена парканом і мати охоронця – ніхто чужий не має доступу на територію, а може бути й відкрита школа. У цих школах потрібні різні заходи для безпеки дітей. Або ж на рівні закону чи загальної політики вам не можуть вказати, що дитина має звернутися з проблемою до Людмили Олександрівни, чи визначити прогалину, чому вчитель образив дитину. Це була проблема в найманні чи хтось про це змовчав?

• Політика – це документ для внутрішнього користування закладу. Але якщо ви розробите класний документ і захочете імплементувати на рівні району чи міста, це можна робити.
• Можна обрати компетентну команду, яка зможе розробити таку політику. Наприклад, психолог, учитель права, соціальний працівник і завуч.

Якщо є якісь запитання, можна звертатися в Центр гідності дитини УКУ. Також у вересні на платформі УКУ опублікують безплатний курс для вчителів про безпеку дітей.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі інші зображення: з презентації Христини Шабат