15 ексклюзивних фактів про Панаса Мирного та нетиповий розбір його роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

На день народження письменника та драматурга Панаса Мирного, який будемо відзначати 13 травня, неодмінно прийшли б Марія Заньковецька, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та Василь Стефаник. Панас Мирний любив збирати гостей у своєму будинку в Полтаві. До речі, це було перше і єдине його власне житло, у яке зміг перебратися з дружиною та трьома дітьми в 1903 році.

У полтавській садибі Панаса Мирного ще донедавна родили яблуні та груші, з плодів яких письменник варив варення. Ще залишилися верби біля ставу, у якому він плавав сам та вчив плавання своїх і сусідських дітей. І досі тут працює музей письменника, відкритий у 1940 році, першим директором якого був син Мирного – Михайло.

Про ці та інші цікаві факти із біографії письменника “Новій українській школі” розповіла Вікторія Пащенко, провідна наукова співробітниця Літературно-меморіального музею Панаса Мирного в Полтаві. А Катерина Молодик, вчителька української мови та літератури, заслужена вчителька України, поділилася секретами успішного вивчення непростого роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, який вивчають 10-класники.

У новій статті читайте:

• про особливий сад на Кобищанах;
• для чого письменник проклав до свого дому бруківку;
• як кабінет Мирного з’явився в сучасній міській раді Полтави;
• про дружину-німкеню та трагічну долю двох синів;
• як Панас Рудченко став Панасом Мирним;
• чому вчив українську мову з “Кобзаря”;
• кому присвятив свою останню публічну промову;
• кілька секретів, які допоможуть учням краще зрозуміти роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

ЩО ВИ НЕ ЗНАЛИ ПРО ПАНАСА МИРНОГО

Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного в Полтаві працює 83 роки. Він вважається найбагатшим в Україні за кількістю меморіальних речей. Тут збереглися хата, де з родиною жив Панас Мирний, рукописи, листи та фотографії.

У музеї вміють розповісти про Панаса Яковича не лише як про автора твору зі шкільної програми “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, а і як про тиху, скромну і працьовиту людину.

1. Знамениті гості письменника.

У садибі на Кобищанах (раніше це було передмістя Полтави) родина письменника проживала з 1903 року. До купівлі хатини із садом Панас Мирний 32 роки орендував житло в Полтаві. Тільки на старість придбав власний будинок і швиденько написав листа Марії Заньковецькій, своїй подрузі:

“Хоч і далеченько від города, зате серед саду зеленого, на підгір’ї пишному примостилася і рада-радесенька прикрити вас і від спеки сонячної, і від гаму, і кіптяви городянської. Приїздіть, будь ласка”.

Як розповідає Вікторія Пащенко, Панас Мирний зустрічав у своїй садибі Лесю Українку, Олену Пчілку, Марію Заньковецьку, Михайла Старицького, Михайла Коцюбинського, Володимира Самійленка, Василя Стефаника, Гната Хоткевича.

Будинок Панаса Мирного в 1920 році.

2. Остання яблуня Панаса Мирного.

Свій дерев’яний будиночок серед саду Панас Мирний називав “гарненькою хаткою в семи покоях”. Біля хати був став, на березі якого росли верби та дуби (нині дубам орієнтовно 350 років). А ще був розкішний сад, у якому Панас Мирний висаджував нові фруктові дерева і виписував їх за спеціальними каталогами. З плодів варив варення. Він сам керував цим процесом, хоча в маєтку жили кухарка, покоївка та конюх.

Ставок та трьохсотлітні дуби тішать нинішніх відвідувачів музею.

“На жаль, фруктові дерева із часів Панаса Мирного в саду не збереглися. Минулого року ми спиляли останню яблуню, яка мала величезне дупло і всохла, хоча родила до останнього. У саду ростуть нові дерева, їхніми плодами постійно пригощаємо наших відвідувачів”, – додає Вікторія Пащенко.

3. Як письменник вчив дітей конспірації.

Садок Панаса Мирного облюбували вихованці полтавського гімназійного гуртка. Гуртківці читали тут заборонену літературу, зокрема, переписані від руки твори. Серед гуртківців були й діти Панаса Яковича. Часто хлопці та дівчата збиралися в садку, бо тут зручно було ховатися та розбігатися вусібіч, якщо раптом з’являться жандарми.

“До гуртківців виходив Панас Мирний і говорив, що він людина відома й було б незручно, якби жандарми наскочили. Тож вчив гуртківців конспірації, говорив, що хлопці хай відповідають, що в якісь ігри хлоп’ячі грали, а дівчата в дівчачі”, – розповідає музейниця.

4. “Розкрутив” багатіїв на будівництво дороги.

Панас Якович дуже любив театр і ходив на вистави за будь-якої нагоди й погоди. Та під час дощів, особливо навесні чи восени, ґрунтові дороги розкисали, через що письменник не міг добратися до театру в Полтаві.

“Далеко живу, аж на далеких Кобищанах купив собі маєток. Як погода добра, то й у нас рай земний, а зато як задощить, то така твань, що й по-видному ледве пройдеш. А вночі годі думати. Ось через те я мало буваю в театрі”, – писав Панас Мирний у листі до Михайла Коцюбинського.

Письменник промучився так один рік, а потім взявся збирати гроші на прокладання бруківки. Влада виділила третину необхідної суми, а дві третини треба було зібрати з мешканців вулиці. Бідняки здали, а багатші сказали, що в них коні сильні, то й так виїдуть. Та коні однаково застрягали, тож багачам таки довелося “скинутися”.

“І вже в 1905 році бруківка була прокладена від двору Мирного до сучасної тролейбусної лінії. Зараз це вулиця Європейська в Полтаві. У такому вигляді, з бруківкою, дорога була до 1974 року. Та коли в місті готувалися до ювілею Панаса Мирного (у 1974 році виповнювалося 125 років від дня народження письменника), поверх бруківки проклали асфальт”, – розповідає Вікторія.

Так виглядала вулиця біля садиби Панаса Мирного в повоєнні роки.

5. Бібліотека з Кобищан опинилася в Києві.

У Панаса Мирного була величезна бібліотека, у якій він збирав твори російської та зарубіжної класики. Після 1905 року, коли скасували Валуєвський циркуляр про заборону вживання української мови, могла друкуватися українська література. Тож Панас Мирний передплачував усі можливі на той час українські журнали.

На жаль, ця бібліотека не збереглася на Кобищанах. Після смерті письменника її передали в місцевий краєзнавчий музей, а звідти книги потрапили до Інституту літератури НАНУ в Києві. Лише частину книг вдалося привезти назад у полтавську садибу-музей.

6. Панас Мирний у міській раді Полтави.

Панасу Мирному доводилося поєднувати роботу чиновника та письменника. З 14 років він працював писарем, а пізніше став бухгалтерським помічником (видавав довідки та нараховував пенсії).

Робочим місцем Мирного була казенна палата, де зараз розташовується Полтавська міська рада. Його кабінет займав найбільшу кімнату, а нині це зала засідань міськради. Крісло Панаса Мирного було на тому ж місці, де й зараз крісло мера.

Водночас літературознавці часто пишуть, що Мирний ненавидів свою чиновницьку роботу. Вікторія Пащенко додає, що це справді так:

“Коли почав писати свої твори, праця чиновника займала в нього весь час і заважала письменницькій діяльності. До того ж він не любив бюрократію і старався видавати довідки для людей швидко – за один день, щоб довго не чекали”.

7. Не любив мундир та світські вечори.

Панас Якович був досить скромною і тихою людиною. Вікторія Пащенко описує, що одягався в простий чорний костюм, білу сорочку, капелюх, а влітку носив солом’яний бриль. Оскільки через свою державну службу мав часто бувати на різних прийомах, то змушений був одягатися в парадний мундир та чіпляти на нього ордени, що страшенно не подобалося письменнику. Через це Мирний одягав поверх мундира чорний плащ, сідав у фаетон [ред. – чотириколісний екіпаж із відкидним верхом] та піднімав верх, щоб його ніхто не бачив у такому вигляді.

“Як він шуткував, робив так, щоб собаки не гавкали, – додає наукова співробітниця. – От так він їхав на якісь урочистості, а коли вертався, усе скидав із себе, одягав свій звичайний піджак і тоді аж обличчя в нього прояснювалося”.

8. Пізнє одруження.

Одружився Панас Мирний у 40 років із німкенею Олександрою Шейдеман, яка була молодшою за нього на 14 років. Дружина Панаса Мирного закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат, потім Харківську консерваторію і повернулася до Полтави викладати музику.

“Панас Мирний покохав блакитнооку, світленьку дівчину за красу, але головне за те, що вона жила із власної праці, а не сиділа панянкою. Він сподівався, що така високоосвічена жінка допоможе йому, малоосвіченому, у творчості, щось підкаже. Але Олександра любила бали, театр, товариство, вечори й була зовсім байдужою до писанини чоловіка”, – розповідає Вікторія Пащенко.

Попри це, Панас Мирний дуже кохав свою дружину, разом із якою виростили трьох синів – Віктора, Михайла та Леоніда.

На жаль, Олександра тяжко хворіла, тож часто Панас Мирний сам залишався з дітьми, доки вона була на лікуванні.

9. Солодка гірчиця.

Оскільки першим директором музею-садиби Панаса Мирного був його середній син Михайло, у музейників збереглося чимало його спогадів про батька:

“Влітку вечеряли на веранді будинку, вечерю подавала мама, кожен своє місце мав, у центрі сидів батько, поруч із ним найменший брат Льоня, а ліворуч няня. Була поруч мама і старший брат Віктор, який сидів навпроти батька. Мати подавала хліб батькові, той нарізав його тоненькими скибочками.

Діти дивилися, як батько на рівні порції розрізав шматок м’яса, перед цим добре намазавши його гірчицею. Нарешті наставала урочиста хвилина, коли він виделкою розкладав у порожні тарілки це м’ясо своїм дітям. То нічого, що від гірчиці часом крутило в носі, а з очей капали сльози, проте наша чоловіча половина, особливо я, ніколи не подавали виду, ласуючи батьків дарунок. Усе, що ми одержували з рук батька, нам здавалося найсмачнішим”.

Родина Рудченків на веранді свого будинку на Кобищанах.

10. Доля синів.

Старший син Віктор закінчив Московський університет у 1914 році, після чого його забрали в школу прапорщиків, бо почалася Перша світова війна. Через рік він загинув.

“Найменший Льоня кинув гімназію і вступив у Київське військове артилерійське училище. Потім відбулася революція 1917 року, під час якої розігнали студентів. Льоня опинився в армії Петлюри й теж загинув на фронті в більшовицько-українській війні”, – описує долю синів музейниця.

Середній син, Михайло, мав освіту гірничого інженера та працював у шахтах Донбасу. Згодом переїхав із дружиною та маленьким сином у Полтаву.

На світлині ліворуч – сини Віктор (старший) та Михайло (середній). Справа – наймолодший син Леонід у студентські роки.

11. Псевдонім для засекречення.

У серпні 1872 року у львівській “Правді” надрукували перший твір Панаса Яковича Рудченка – вірш “Україні”. Саме під ним уперше з’являється псевдонім – Панас Мирний.

“Його знали як тиху людину, а насправді Панас Мирний був стальної вдачі. Він ні перед ким не гнувся, нікого не боявся. І тихенько робив своє, як би не було страшно. Тож він засекретив себе за псевдонімом, коли друкував і писав свої твори, аби ніхто не знав, що саме він Мирний”, – пояснює Вікторія.

Панас Мирний не дозволяв нікому про себе писати в пресі чи літературі. Коли до нього звернувся літературний історик Сергій Єфремов із пропозицією написати біографію письменника, то Мирний відповів:

“Про те все облиште думати тепер. Хай як умру, то і псевдонім розкриють, і біографію напишуть, і портрети змалюють. Якщо тільки все це буде потрібне. А тепер, на мою думку, усе це лишнє”.

12. Коли все таємне стало явним, та не до кінця.

“Утім, випадкове розсекречення псевдоніма відбулося в 1892 році в Полтаві на виставі “Лимерівна” за п’єсою Панаса Мирного, – розповідає музейниця. – У Полтаві грала Марія Заньковецька, перша виконавиця Лимерівни. Після вистави глядачі аплодували та вигукували: “Автора, автора!”. Панас Мирний так розхвилювався, що забув про клятву, що не буде розсекречувати себе, та вийшов на сцену”.

Після того випадку полтавські газети хотіли щось написати про Панаса Мирного, але він відмовив усім в інтерв’ю та будь-яких публічних згадках.

13. Вчив українську мову з “Кобзаря” та народної творчості.

Панас Мирний захоплювався українською мовою та літературою з раннього дитинства і знав “Кобзаря” напам’ять. За ним та за книжкою “Українські приказки, прислів’я і таке інше” Панас Мирний самотужки вивчив українську мову. У дорослому віці саме мовознавчим проблемам присвячував свої статті.

Його відома цитата теж стосується української мови:

“Найбільше й найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота схованка людського духу, його багата скарбниця, у яку народ складає своє давнє життя і свої сподівання, розум, досвід, почування”.

У 1905 році Панас Мирний (другий зліва) долучився до редагування незалежного економічно-літературного тижневика “Рідний край”.

14. Промова, яка не втратила актуальності.

“Останнє прилюдне слово Панас Мирний виголошував на могилі Івана Котляревського, коли відзначалося 150-річчя від дня народження поета (1919 рік). Це був час, коли Полтаву захопили денікінці, які нічого українського не визнавали. Могила Котляревського та все кладовище були оточені жандармами з рушницями, у пов’язках із черепами. Та однаково прийшло багато людей, які чекали на Панаса Мирного”, – розповідає Вікторія Пащенко.

Письменник виголосив тоді коротку промову, яка перегукується із сьогоденням:

“Хай інші, більш дотепніші від мене, розкажуть людям про твої діла невмирущі. А я прийшов скласти на твою домовину свої гіркі жалі та пекучі сльози, що тебе тут немає і нікому повідати про те сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці-Україні”.

15. Ключик до розуміння творів письменника.

Панас Мирний написав понад тисячу творів, серед яких драми, прозові твори та понад 700 власних та перекладних поезій.

Та здебільшого ми асоціюємо Панаса Мирного як автора першого в українській літературі соціально-психологічного роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Він написав його спільно зі старшим братом Іваном Біликом (Рудченком), який теж узяв собі псевдонім.

За словами Вікторії Пащенко, щоб розуміти творчість Мирного, треба знати один секрет – Панас Якович писав тільки про те, що було насправді й свідком чого він був сам або ж про реальні події, про які він дізнався. Наприклад, героїня роману “Повія” – це реальна дівчина, з якою Панас Мирний познайомився в її 16 років. Він слідкував за її життям, спілкувався з нею та описував усе у творі.

“А щоб зрозуміти глибше роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, у 2021 році ми з колегою поїхали в експедиційну подорож шляхом Чіпки від Полтави до Гадяча, – ділиться спогадами Вікторія. – Ми заїхали в село, де розгорталися події роману, поспілкувалися зі старожилами, щоб знайти могили, бо знаємо, що Василь Гнидка (прототип Чіпки) убив десятьох людей, членів багатої родини. Батько сховав одну дитину під піч, і вона дивом врятувалася. Коли Панас Мирний дізнався про цю історію, розхвилювався і відразу почав працювати над твором”.

Працівники музею два роки тому побували в селі Заїченці, звідки родом Василь Гнидка. За свідченнями місцевих мешканців, хатина злодія ще збереглася.

НЕТИПОВИЙ ПІДХІД ДО РОМАНУ ПРО ЧІПКУ ВАРЕНИЧЕНКА

Щоби краще зрозуміти ідею роману Панаса Мирного, школярам та вчителям не обов’язково повторювати експеримент музейників та мандрувати шляхом Чіпки Варениченка. Катерина Молодик каже, що дітей варто зацікавити передусім прочитанням самого твору, а далі знайти трохи паралелей із сучасністю.

Зі своїми учнями вивчення роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” вчителька починає із двох проблемних запитань, характерних для періоду реалістичної літератури ХІХ століття:

• питання особистості та її взаємодії із суспільством, із середовищем, у якому вона перебуває. “Тобто питання соціального детермінізму виходить на перший план. І ми намагаємося зрозуміти: те, що і як робив головний герой, було зумовлено тим середовищем, у якому він жив, чи все ж таки герой впливав на середовище”, – каже освітянка;
• особливості героя – у чому він був неповторний, чим відрізнявся від інших із психологічної точки зору, у чому був феномен його особистості. “Це важливо, тому що в ХІХ столітті, окрім питання соціального детермінізму, на першу позицію вийшли психологічні дослідження (тоді психологія почала формуватися як наука). Письменники, які відображали реалії, запити та загалом тенденції в житті, почали використовувати методи психології в літературі. І звідси з’являється спосіб пізнання думки героя через внутрішні монологи, сновидіння, саморефлексію, якісь підказки чи дрібні деталі, які відбувалися в дитинстві й могли б пояснити, чому герой так діє в дорослому віці”, – каже Катерина.

За словами Катерини, буде краще, якщо учні познайомляться з усім текстом, а не з першою та третьою частинами, як передбачає програма.

• На уроках важливо пропрацювати цитатну характеристику героїв, щоб розуміти деталі зовнішності та поведінки, а також сюжетну лінію.
• Щоби діти не виписували в зошит цитати до характеру героя, Катерина Молодик радить осучаснити класичні методи розбору тексту.
• Цитатну характеристику можна зробити, як сторінку героя в Instagram, Twitter чи TikTok.
• Про сюжет можна створити ментальну мапу (або ж карту думок, асоціацій), скетчноутинг (ілюстровані нотатки з персонажами, цитатами), мапу подій у цифровому чи художньому форматі. “Головне, щоб у дітей було цілісне уявлення базових позицій тексту – зміст, головні герої, сюжет, події”, – каже освітянка.

Навіть якщо здається, що роман Панаса Мирного заскладний для учнів, а школярі нарікають, що твір великий за обсягом і не встигають його прочитати, вчителька радить підсилити ці слабкі місця дітей та рухати їх у зону росту.

Наприклад, якщо діти нібито не можуть осилити обсяг твору, треба зробити так, аби їм захотілося прочитати його повністю.

• Для цього учні можуть працювати в групах та обговорювати текст.
• Під час цього завдання діти, які прочитали роман повністю, переходять із групи в групу.
• Ті, хто читав уривки, однаково будуть ділитися своїми враженнями, що мотивуватиме прочитати текст повністю і бути в темі з однокласниками.

Якщо в учнів виникають питання, навіщо сьогодні вивчати твір, написаний два століття тому, Катерина Молодик радить шукати паралелі із сучасністю.

“Це легко зробити, адже ті чи ті твори, які є в програмі української літератури, є представниками певного напряму чи жанру, а цінності й питання, які є в цих текстах, актуальні зараз. Тому що вічні теми добра і зла, любові, пошуку себе та реалізації – актуальні що в ХІХ, що в XXI столітті”, – каже вчителька.

На її думку, історія Чіпки – це унікальний кейс про молоду особистість, яка має непросту історію свого походження, намагається зрозуміти себе, а коли починає реалізовуватися, наштовхується на різні труднощі.

Тож аналізуючи образ Чіпки, з учнями варто шукати відповіді на такі питання:

• як герой долає труднощі;
• чи соромиться свого походження;
• чи готовий самоаналізувати себе та прокачувати свої слабкі сторони;
• як він зважає на суспільство, чи формує воно в нього стереотипні уявлення.

“Ці запитання можна продовжувати до того моменту, доки з учнями не зрозуміємо, що досі ми зіштовхуємося з такими ж історіями – середовище нікуди не зникло, стереотипне сприйняття одне одного теж є, репутація також залишається важливим інститутом у суспільстві. Коли ви сформуєте разом із дітьми пул таких запитань, побачите, як їм цікаво знаходити відповіді”, – певна Катерина Молодик.

Так само вчителька зі своїми учнями вивчає біографію Панаса Мирного. Замість створення біографічної таблиці й виписування дат та важливих подій, на уроці її учні переглядають художні чи документальні фільми, знайомляться з науковими статтями, свідченнями очевидців чи науковими розвідками. Це допомагає зібрати пазл про Мирного як про людину, а не лише письменника.

“Для сучасних дітей важливе відчуття спільності: що він робив такого, що може бути дотичним до сучасності, як йому жилося в тих реаліях, як він розв’язував свої проблеми, поєднував власні цінності та вимоги сучасного суспільства, – пояснює Катерина Молодик. – Коли ми бачимо письменників передусім людьми, можемо зрозуміти глибше, про що вони писали”.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: НУШ

Фото в тексті: Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного в Полтаві