Як батькові зберегти зв’язок із дитиною, якщо вона за кордоном через війну

Від початку повномасштабної війни чимало мам із дітьми виїхали за кордон. За орієнтовними підрахунками офісу освітнього омбудсмена, понад мільйон українських дітей наразі перебуває за кордоном. У той час як тати залишилися в Україні. Як зберегти емоційну близькість батька й дитини й зробити спілкування через месенджери, Zoom, Skype та інші онлайн-платформи ефективним?

“Нова українська школа” продовжує серію публікацій, присвячену ролі татів у вихованні дітей, де разом із сімейною та дитячою психологинею Світланою Ройз аналізує, як тримати зв’язок із дітьми, коли тато військовий; волонтер; працює в Україні, а діти за кордоном; або ж як підтримувати спогади про батька, якщо той загинув на війні.

Нагадаємо, у попередній публікації ми розповідали, як татові, який у ЗСУ, підтримувати спілкування з дітьми. Наша друга стаття про те, як татам, які залишилися в Україні, долучатися до виховання дітей, які разом із матерями заради безпеки змушені були виїхати до іншої країни.

У матеріалі читайте:

• що можуть відчувати діти під час вимушеного переїзду в чужу країну та розлуку з батьком;
• як зробити адаптацію менш травмівною і як у цьому можуть допомогти тати;
• як батькові налагодити онлайн-спілкування та зберегти емоційну близькість із дитиною;
• що робити, якщо дитина однаково хоче додому.

5 ЕТАПІВ АДАПТАЦІЇ: ЩО МОЖУТЬ ВІДЧУВАТИ ДОРОСЛІ І ДІТИ У ВИМУШЕНІЙ ЕМІГРАЦІЇ

Чимало мам із дітьми через повномасштабне російське вторгнення виїхало за кордон, у той час як тати залишилися в Україні. Психологиня Світлана Ройз каже, що дитина (навіть маленька) потребує інформації: чому, коли, куди їде.

Втім, не треба оголошувати якісь конкретні дати повернення додому, якщо самі дорослі ще перебувають у стані невизначеності. Зараз, на жаль, це дуже складно спрогнозувати.

Якщо ж названі вами дати доведеться відтерміновувати, це спричинить розчарування та роздратування в дитини.

Психологиня акцентує і на тому, що під час вимушеної евакуації мати та дитина можуть переживати “спектр втрати”, адже це втрата того, що давало опору (звичні місця, дім, контакти, статус, речі тощо). Це, звісно, не можна порівнювати з втратою і горюванням, але важливо не знецінювати все, що може переживати людина в цей період.

• Водночас тати, які залишилися в Україні, також переживають свій “спектр втрати”. Як реакція на такі події, деякі татусі можуть закритися для того, щоб усвідомити, що відбулося, як далі переналаштувати своє життя. Деякі можуть намагатися (із турботи) контролювати дружину й дітей, давати поради, які можуть сприйматися не як піклування, а саме як контроль та недовіра до спроможності мами подбати про себе та дітей, каже Світлана Ройз.

На тлі цього, за її словами, мами часто витрачають сили на сумніви, чи правильно вони вчинили, що виїхали за кордон. Але всі рішення, які ми ухвалюємо заради безпеки та добробуту дітей – правильні. І ніхто ззовні не може сказати чи оцінити, що саме краще для вашої дитини в наших обставинах.

“Почуття провини, сумніви, тотальна відповідальність, хвилювання за тих, хто залишився в Україні, незнання мови, а ще іноді відчуття себе жертвою – те, що заважає вкорінюватися в новому середовищі. Однак треба пам’ятати, що ми – постраждалі від війни та обставин, але ми не жертви. Так, ми переживаємо складні часи, але ми не безпорадні, а дієві. Подивіться, скільки ви вже зробили, і який прояв сили ви вже продемонстрували”, – додає Світлана.

Також потрібно тримати у фокусі, що процес адаптації має певні фази й у всіх вони можуть проживатися по-різному. Так, американський психолог Гаррі Тріандіс склав схему адаптації, що містить п’ять етапів, розповідає Світлана Ройз:

Автор зображення: ГО “Смарт освіта”

1. перший етап називається “добре” – тут можливе емоційне піднесення, ентузіазм, душевне пожвавлення, великі надії. А ще – відчуття безпеки, підтримки та свободи;

2. “гірше” – на цьому етапі відчувається дискомфорт, взаємне непорозуміння з місцевими, культурний шок. Це може призвести до розчарування і туги, змішаних почуттів, посилення відчуття втрати.

“Якщо ви відчуваєте, що перебуваєте на цьому етапі, важливо робити кроки назовні – спостерігати за місцевими жителями, вивчати правила, етикет, традиції, мову, виводити дітей на майданчики, намагатися спілкуватися не лише із земляками, якщо є така можливість. Висловлювати подяку тим, хто про вас піклується, долучатися до допомоги іншим тощо. Пізнавати те місце, куди приїхали, водночас залишаючись у контакті зі своєю культурою та ідентичністю”, – радить психологиня.

Ще, за можливості, можна попросити тата чи інших знайомих в Україні надіслати улюблену іграшку дитини, книжки українською мовою, можливо, зробити добірку казок та пісень тощо. Це те, що допоможе створити місток між внутрішньою та зовнішньою реальністю і дати відчуття опори;

3. “погано” – наростає туга і відчувається брак ресурсу, розгубленість. На цьому етапі важлива включеність у зовнішні процеси та підтримка громади, допомога в адаптації (нові знайомства, залучення до роботи, навчання тощо). Також можна “інвентаризувати” свої уміння та знання – буквально сісти й виписати, що ви вмієте, що можете робити. Крім цього, важливо підтримувати контакт із тими, хто залишився вдома;

4. “краще” – повертається відчуття впевненості, задоволеності, з’являється можливість впливати на те, що відбувається. На цьому етапі важливо фіксувати будь-які свої успіхи й будувати плани. Саме в цей момент потрібно конфронтувати з почуттям провини, можливо, створювати проєкти на підтримку України, підтримувати контакт із близькими, дозволяти собі доступні задоволення.

Пам’ятайте, що радість – це енергія, тому важливо дозволити її собі.

5. “Добре” – зрештою, на останньому етапі адаптації ми почуваємося стійко, у контакті зі своїми ресурсами та можливостями, будуємо і втілюємо плани на майбутнє.

ЯК ПОЛЕГШИТИ АДАПТАЦІЮ ДІТЕЙ, ЯКІ ВИМУШЕНО ВИЇХАЛИ ЗА КОРДОН: РОЛІ МАМИ І ТАТА

У стресових умовах вимушеної еміграції, діти будь-якого віку можуть демонструвати регрес у поведінці, наприклад, поводитися та реагувати, як діти більш молодшого віку, каже Світлана Ройз. Це дійсно виснажливо для мами, але є закономірною реакцією. Також у дитини можлива реакція завмирання чи прояв спротиву. У цьому випадку важлива залученість обох батьків.

Водночас на відстані ще більше проявляється різниця в підходах до виховання дітей. Тож батькам потрібно проговорити, що дійсно важливе у вихованні, та якої лінії вони дотримуватимуться. Щоб не було такого, що мати щось забороняє, а батько – дозволяє.

Спільна позиція створює рамку безпеки для дитини та додає відчуття стійкості.

“Аби всі обов’язки не лягали на плечі мами під час розлуки, у деяких родинах створювали таку практику – батьки виписували всі потреби та дії, які доводиться робити мамі, і розподіляли між собою те, що можливо. Іноді, наприклад, татусі під час онлайн-спілкування займали дітей розмовами, читанням, іграми, щоб мама могла відпочити”, – ділиться Світлана Ройз.

Також, за словами психологині, дитина може як постійно просити контакту з татом, так і намагатися його уникати.

Тут треба пам’ятати, що дитина сприймає все, що відбувається, егоцентрично. Тож, якщо тато не може бути на зв’язку з певних причин, вона може створити версію, мовляв, він просто не хоче спілкуватися. Тоді дитині, звичайно, важливо почути від самого тата подібні слова:

“Якби я міг бути поруч, я би був кожну секунду. Коли в мене буде можливість, я буду виходити на зв’язок”.

А потім було б правильно окреслити час (наприклад, обідня перерва), коли батькові легше відповідати. Якщо контакт буде регулярним, то згодом дитина зможе витримати тимчасову паузу в спілкуванні.

Однак іноді діти можуть навпаки – відмовлятися від контакту, наприклад:

• щоб не засмучувати тата, якщо щось відбулося;
• коли їм здається, що немає про що говорити (тут мама може перед дзвінком запитати, що дитина хотіла б розповісти татові);
• тато не слухає, а повчає і виховує тощо.

Що можуть зробити тати, щоб зберегти емоційну близькість із дітьми на відстані:

1. найголовніше – створити відчуття, що контакт не втрачено. За можливості виходити на зв’язок регулярно (тут уже кожна родина визначає, наскільки часто). У дитини має бути відчуття, що вона може звернутися до татуся, коли цього потребуватиме. Водночас батько вказує час, коли буде на зв’язку й матиме змогу відповісти;

2. якщо паузи між спілкуванням будуть завеликі чи батько без попередження не виходитиме на контакт, дитина може в майбутньому уникати розмов, щоб захистити себе від розчарування. З кожною такою розмовою, яка мала довгу перерву, татові може бути все складніше відновлювати звʼязок;

3. варто пам’ятати, що діти під час спілкування діляться не стільки інформацією, скільки емоціями. Дорослим, особливо втомленим, це часом складно сприйняти, але для дитини це важливо. Так, якщо дитина показує через екран свої іграшки, то тато може вітатися з ними. Ще, щоби встановити емоційний зв’язок, можна:

• доторкнутися долонькою до екрана;
• показати серце пальцями;
• завантажити картки з гри “Обійманці” і пропонувати грати чи, наприклад, казати: “Обіймаю тебе ведмежими обіймами чи обійманцями рибок” тощо. Гра допомагає поновити відчуття тілесності, дає змогу дитині віднайти відчуття стабільності та поновити зв’язок із собою, дорослими, навколишнім світом;

Автор зображення – ГО “Смарт освіта”

• разом співати, читати казки – малюкам це дасть відчуття близькості;

4. коли дитина розповідає про свої емоції, страхи, про те, як сумує за домом, друзями, батько має надати підтримку. Але не словами: “нічого страшного, ти сильний/а, потерпи” тощо. Можливо, варто сказати: “Так шкода, що тобі доводиться через це проходити. Я точно знаю, що ти впораєшся”.

Тільки після цього можна запитати, чи потрібна допомога, і в разі стверджувальної відповіді – давати поради;

5. було б добре відновити в дистанційному спілкуванні те, що батько робив із дитиною в контакті наживо. Наприклад, зателефонувати дитині зранку, побажати гарного дня чи надіслати вітальну листівку, а ввечері почитати казку, разом пограти в комп’ютерну гру чи передивитися фільм, мультфільм, пограти в шахи… Дитина може розповісти про свій день, а батько – про свій тощо;

6. якщо дитині потрібно зробити якесь творче завдання до школи, тато може записати відеоінструкцію, як зробити той чи той виріб, а потім підтримувати й скеровувати дії онлайн;

7. коли ж у рідному домі чи квартирі за час відсутності дітей щось змінилося, варто провести відеоекскурсію чи зробити фото, аби розповісти про це. Так у дитини зберігатиметься зв’язок із домом. Водночас сама дитина дуже швидко зростає та змінюється, тож батькові буде приємно та корисно мати фотографії чи відео, аби відслідковувати зростання. Це вже завдання для мам;

8. за можливості можна передати маленькі подарунки – символи, які можуть бути знаковими для дитини (браслет, значок, іграшка тощо) та додаватимуть їй відчуття присутності;

9. дружині, мамі дітей також важливо чути слова подяки від чоловіка за те, що вона робить для родини, визнання її внеску. А дітям від тата важливо почути, як вони можуть про маму попіклуватися;

10. якщо ж у родині декілька дітей, яким однаково потрібно приділити час, татусям варто спілкуватися з ними не тільки під час загальних відеодзвінків, а, наприклад, створити окремі чати, ритуали для кожного/ї. Коли, наприклад, батько надсилає чи готує сюрпризи та подарунки, ідеально, якщо є можливість їх зробити для всіх дітей;

11. також тати разом із дітьми можуть створити нові ритуали під час онлайн-спілкування:

• сформувати свій словник слів, які використовуються тільки у вашій родині;
• вигадати жести привітань та прощань;
• якщо є можливість, надсилати дитині вранці та ввечері повідомлення, фото, смайли, смішні картинки, відео;
• записати відео, аудіоказку, голосове повідомлення, історію чи пісню, щоб дитина могла прослуховувати та передивлятися, коли потребуватиме підтримки батька за відсутності зв’язку з ним.

Також, як розповіла Світлана Ройз, щоби процес адаптації в дітей проходив легше, їм потрібні зовнішні опори (в деяких випадках їх також можуть встановити обидвоє батьків):

• розклад дня;
• підтримка рутин і правил. Наприклад, що можна/не можна робити, куди можна ходити, а куди – ні. Що дитина може робити самостійно (пропонувати дії, як вона може потурбуватися про себе: прибрати, чи допомогти волонтерам, або допомогти тим, хто поруч. Будь-які дії за межею безпорадності повертають силу);
• допомога з побудовою комунікації (з тими, хто поруч, та тими, хто залишився в Україні) – знайомити дитину з місцевими, залучати до життя громади, пропонувати долучатися до місцевих традицій, створювати спільні ритуали, підтримувати успіх тощо. Також розповідати про культуру свого народу (аби зберегти контакт зі своєю ідентифікацією), підтримувати зв’язок із друзями, які залишилися в Україні;
• слухати, відповідати на запитання дитини, бути готовими до того, що питання повторюватимуться, дитина звинувачуватиме батьків у тому, що сталося;
• дати можливість відчути, що в дитини зараз є “своє”, про що вона може сказати “мій”, “моя” (наприклад, якщо є така можливість – купити дитині персональні столові прибори, чашку тощо);
• провести екскурсію новою місцевістю, будівлею, усіма приміщеннями, щоби показати, які ресурси доступні;
• дитині також важливо бачити, як і мама робить кроки в новому середовищі.

Водночас батькам потрібно бути готовими до того, що найчастішим питанням від дитини однаково може бути: “Коли ми повернемося додому?”. Це може дратувати, але важливо знаходити сили відповідати чесно:

“Це найбільше моє бажання. Я мрію про це разом із тобою. Але зараз я не можу назвати конкретної дати”.

Також дитині важливе визнання її почуттів та потреб. Можливо, зрозуміти їх допоможе психолог (в багатьох країнах працюють україномовні психологи, також є безплатні групи підтримки). Адже дитина може просити повернутися не завжди тому, що потребує в цей момент саме повернення додому, а, можливо:

• їй складно в новому садочку, школі, є проблеми з вивченням мови чи засвоєнням матеріалу (тоді про це варто поговорити з тими, хто долучений до цього в закладі освіти чи виховання);
• є проблеми в стосунках з однолітками (тут може допомогти психолог, також можна знайти дитячий простір, де діти разом граються, читають тощо, аби розширити коло спілкування);
• дитина сумує за друзями, які в Україні (ви можете допомогти налагодити зв’язок, наприклад, влаштувавши онлайн-зустріч);
• також бажання повернутися та регресивна поведінка дитини можуть бути спричинені наслідками стресу, який у безпеці проявляється сильніше (у цьому випадку також потрібна консультація спеціаліста), підсумувала Світлана Ройз.

Світлана Ройз, Ірина Троян, “Нова українська школа”

Титульне зображення: gabriellehartley.com

Стаття про участь татів у догляді за дітьми раннього віку з Early Childhood Matters доступна українською мовою через партнерство між Фондом Бернарда ван Ліра та Міжнародною асоціацією “Крок за кроком” (ISSA) у співпраці з Всеукраїнським фондом “Крок за кроком”, членом ISSA”.

“Розповсюдження статей міжнародного журналу Early Childhood Matters 2022” реалізується ВФ “Крок за кроком” за підтримки Міжнародної Асоціації “Крок за кроком” (ISSA).