Між поразками та перемогами: як утримувати баланс у шкільному курсі історії та уникати “всепропальства”

Часом здається, що ледь не вся історія України базується на боротьбі за нашу свободу, мову, культуру та територію. Як тільки долаємо один виклик – з’являється інший. Історія справді рухається по спіралі, а не враховуючи помилок минулого, складно обрати правильні стратегії для побудови майбутнього.

Зараз, коли ми перебуваємо на новій сторінці історії України й до кінця не знаємо, якими будуть її останні речення (віримо, що в них йтиметься про нашу перемогу), доречно оцінити ще раз – як розгорталася боротьба наших предків за незалежність та які висновки ми маємо зробити. Важливо, аби в такому аналізі не акцентувалося на невдачах та поразках. В українській історії чимало того, чим ми маємо пишатися, і того, що може надихати на подолання випробувань.

Як шукати баланс між перемогами та поразками українців і як уникати занепадницьких настроїв під час викладання шкільного курсу – своїми міркуваннями з “НУШ” поділилися Леся Хлипавка, вчителька історії Черкаської гімназії № 31, та Василь Дяків, переможець Global Teacher Prize Ukraine-2020, вчитель історії, громадянської освіти та основ здоров’я Заліщицької державної гімназії.

У матеріалі читайте:

• чи є занепадницькі настрої в шкільному курсі історії;
• як уникати засудження історичних подій та персоналій;
• чому важливо говорити про історію України в глобальному контексті;
• якими актуальними ідеями варто доповнити шкільні програми та підручники.

“ПРОГРАМИ З ІСТОРІЇ БАЗУЮТЬСЯ НА ДОСВІДІ САМООРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ”

У програмі ЗНО / НМТ з історії України згадується зо три десятки битв, змагань, походів тощо, які мають запам’ятати учні. За шкільний курс історії школярі й школярки, звісно, вивчають ще більше фактів про участь українців у визвольних змаганнях, походах та боях.

Якщо учнівство гляне на кількість битв, у яких брали участь українці в різні часи, може здатися, що ми – народ, який живе в стані постійної боротьби, з якої не завжди нам вдавалося виходити переможцями.

Утім, за словами Лесі Хлипавки, у чинних програмах з історії України немає жодних занепадницьких настроїв: “Програми досить вдало, як на мене, вичищені та адаптовані до реальності, до минулого, до того, де ми є зараз, і до майбутнього”.

• Хоча, щоб осягнути масштаби нашої історії, однієї програми та підручника замало. Вчитель/ка, викладаючи предмет, має виходити за межі програми, нанизуючи на неї свій та учнівський досвіди. А зараз вони пов’язані з тим, що ми є свідками війни Росії проти України. Пережиті події, порівняння, зіставлення фактів так чи так впливають і на сприйняття шкільного курсу історії.

“Автори програм та підручників не можуть спрогнозувати, який саме досвід мають учителі та учні та як інтерпретуватимуть викладені ними історичні факти, – пояснює Леся Хлипавка. – Навіть якщо якась подія сприйматиметься сумно через призму особистого досвіду — це не погано. Вчитель/-ка може згладити розмову та пояснити, що наша історія насичена різними фактами та досвідом, який здобувався через самоорганізацію.

Наприклад, восьмий клас вивчає козацтво, де є чітка артикуляція самоорганізації козаків в умовах зовнішніх обставин. У ХІХ столітті теж говоримо з дітьми про самоорганізацію українців, коли ми, живучи у двох імперіях – Російській та Австро-Угорській – даємо собі ради, не зникаємо, а торуємо свій шлях далі. Тобто в нашій історії є постійна самоорганізація, а далі – постійний опір, як-от у XX столітті, у якому були УНР / ЗУНР, дисиденти та шістдесятники”.

ЯКИХ ІДЕЙ БРАКУЄ ШКІЛЬНОМУ КУРСУ ІСТОРІЇ

Якщо до емоційного наповнення програм та підручників зауважень немає, то, на думку Василя Дякова, деякі ідеологічні аспекти розкриті в них несповна. Можливо, це пов’язано з тим, що програми та підручники розроблялися до того, як ці ідеї набули актуальності.

• Не всі програми та підручники згадують, що українці воювали в складі різних ворожих країн та армій.

Василь Дяків наводить приклад, що у 8–9 класах вивчаються російсько-турецькі війни XVIII –XIX століть, у яких російська імперія окуповує території Північного Причорномор’я та Кримського ханства, Молдавії, які входили до складу Османської імперії. Фактично одна імперія воює з іншою. В обох військах є українські козаки. Це справді трагедія для народу, але про це не згадується в підручниках для 8 класу. Як і те, що козаки захищають інтереси російської імперії, як би прикро нам не було це визнавати.

Натомість у 10 класі, коли вивчається Перша світова війна, наголошується на участі українців у різних арміях.

• Досі в шкільному курсі не йдеться про імперськість Росії.

Згадану окупацію Північного Причорномор’я, Кримського ханства та Молдавії Василь Дяків радить розглядати в контексті імперської політики: “Наприклад, акцентуючи учням на знищенні Кримського ханства та терор і голод, які організувала Російська імперія. Тому така парадигма – захоплення Росією території іншої імперії – це таки імперська парадигма. І варто говорити про імперськість на повний голос”.

[Нагадаємо, у 2022 році МОН розробило зміни до навчальної програми з історії для 7-11 класів з огляду на загальний український контекст — широкомасштабну війну. Деякі авторські колективи доопрацювали підручники відповідно до змін навчальної програми і виклали їх у відкритий доступ. В оновлених підручниках йдеться про українців-асиміляторів, українців у чиновницькому апараті Росії тощо].

• Замовчується прихильність певної частини українців до створення Російської імперії.

Як пояснює вчитель, частина інтелектуалів доби гетьмана Івана Мазепи, після укладання ним договору зі Швецією (що було вікопомною подією), почали активно підтримувати курс Петра I на створення імперії. Ба більше, вони ідеологічно обґрунтовували таке право. Тому варто говорити про українців та малоросів, вважає освітянин, хоч і тут не все так просто, бо часто малороси, особливо в ХІХ ст., діяли як українці.

Тобто якщо ми за всю свою історію десь нарубали дров, помилися чи зійшли з вірного шляху, про це не варто боятися говорити вголос, не варто замовчувати, або ще гірше – створювати міфи. Найперший друг і порадник в історичному аналізі – це критичне мислення.

“Міфологізація – це шлях, який добре використовує ворог завдяки засобам інформаційно-психологічних операцій. Адже коли людина щось сприймає як ідеальне, то будь-яка інформація, яка суперечить ідеальному уявленню, може розвернути ставлення до історичної постаті на 180 градусів. Це не виправдання, а усвідомлення відсутності простих відповідей на складні питання історичного минулого”, – певен учитель.

• Деякі частини нашої історії подаються учням відірвано від світового контексту.

Шкільний курс, як і загалом історична освіта, зосереджені на окремих боях, у яких брали участь та перемагали українські військові підрозділи: руські військові підрозділи Великого князівства Литовського, козаки, українські січові стрільці, Українська повстанська армія, війська УНР, Директорії УНР, Української держави, Збройних Сил України новітнього часу.

У цьому немає нічого поганого, адже варто наголошувати на успіхах на полі бою. Але будь-яка битва – це фрагмент великої війни, тому необхідно постійно тримати в полі зору глобальні процеси, які відбувалися в той період, зауважує вчитель. А от глобального контексту якраз шкільному курсу історії бракує.

Наприклад, у 7 класі за старою програмою у всесвітній історії є тема “Устрій та територіальні загарбання Великого князівства Московського в XIV – на початку XVI ст.”. А в історії України – “Конфлікти Великого князівства Литовського з Великим князівством Московським”, де є велика переможна битва під Оршею 1514 року, очільником якої був князь Костянтин Острозький.

“Це єдине тло, яке можна назвати боротьбою за “руську спадщину” і воно чомусь розділене. А дитина не дуже розуміє, що, де, як і чому”, – каже вчитель.

На його думку, цю тему можна було б подати зовсім по-іншому, як-от у “Історії України від діда Свирида”.

Скриншот з “Історії України від діда Свирида”, третя частина, с. 296

“Видається трохи дивним, що Столітню війну між Францією та Англією, яка тривала понад 100 років і відзначалася небагатьма битвами, учні вивчають цілісно, а те, що відбулося в Україні – розірвано та фрагментарно, – каже Василь Дяків. – Битва під Оршею – це круто, справді класно. Але подивимося на ширший контекст.

Чи десь згадуємо про результати битви під Оршею в Столітній війні (у контексті Лівонської війни) – Ям-Запольську та Плюсську угоди з Московією, у результаті яких та змушена повернути все, що завоювала впродовж останніх 20 років? І про участь у Лівонській війні трохи десь на узбіччі в деяких підручниках історії України таки згадуються славні козаки, які воювали на стороні цивілізованого світу. То чому не присвятити для викладання московсько-литовських воєн у 7 класі уроків так 5–7, якраз у контексті європейської інтеграції українських земель?”

НА ЯКІ ПРОБЛЕМНІ ТОЧКИ ІСТОРІЇ МАЄ ЗВЕРНУТИ УВАГУ ВЧИТЕЛЬ/КА

Аби учні вивчали історію як предмет, який пояснює минуле і вчить будувати майбутнє на досвіді попередніх поколінь, учителеві/ці треба врахувати ще декілька важливих моментів.

Зокрема, вивчати нашу історію без настроїв “всепропальства” чи навпаки – надмірного захоплення певними постатями. Як цього досягти – своїми думками поділилися наші співрозмовники.

• Передусім варто розповідати історію з урахуванням обставин, які виникали в певний час і які не залежали від українців.

Леся Хлипавка радить не шукати внутрішнього ворога, а натомість навчитися бачити причини зовнішніх обставин, які й були здебільшого нашими ворогами – у вигляді певних держав чи особистостей.

[Якщо відкинути емоції, то в нас звичайна історія – не трагічна і не унікальна. І передусім треба розуміти, що всі процеси, які відбувалися на наших теренах, були властиві й іншим країнам Європи (поліцентричність у середньовіччі, національні революції у ранній новий час, творення націй у нову добу, соціалістичні рухи у нову й новітню історії тощо). Інше питання, які наслідки ці аналогічні процеси мали для країн Європи, і які для нас та чому. Тож тут дійсно треба інтеграція курсів, щоб розглядати процеси у комплексі – ред.].

• Як би не хотілося знайти винних у невдачах України, треба навчити дітей не засуджувати нікого й нічого, сприймаючи історію крізь призму часу і простору.

Таких прикладів, де хочеться знайти винуватців, у нашій історії чимало. Декілька з них наводить Василь Дяків:

• 1648 рік приніс блискучі перемоги гетьмана Богдана Хмельницького над польською шляхтою. А основи Гетьманщини на основі Зборівського миру були закладені тільки в 1649. Фактично рік був втрачений через тогочасне бачення гетьманом політичної конфігурації між ним та королем Яном II Казимиром, якого після смерті Владислава IV у травні 1648 року обрали в листопаді цього ж року.
• 1659 рік. Перемога Івана Виговського в союзі з татарами московитів під Конотопом. Похід Івана Сірка на Кримське ханство. А в підсумку – втрачені можливості для розгрому Московії.
• 1917 рік – Українська Центральна Рада українізує російські підрозділи, але через соціалістичну ідеологію не створює власне військо. У результаті більшовицько-української війни УНР зазнає поразки. І тільки допомога країн Четверного союзу зберігає УНР.
• 1918 рік – Українська Держава не може через різні обставини організувати численне військо. Соціалістичні партії готують повстання проти гетьмана Павла Скоропадського та ведуть перемовини з більшовиками. Унаслідок цього соціалісти приходять до влади та 1919 рік стає трагічним для Директорії УНР.

“Ми не маємо права не живучи в тому часі засуджувати Богдана Хмельницького чи Військо Запорозьке – додає Леся Хлипавка. – Ми маємо навчити дітей дивитися на історію реалістично й шукати пояснення, спираючись на конкретні історичні факти”.

• Вивчати історію своїх сусідів.

Скажімо, вивчаючи в 7 класі Русь-Україну, треба пам’ятати, що Росія претендує на Русь і постійно поширює про це свої наративи (наприклад, про спільне походження “трьох братніх народів” абощо). Цю проблему могли б розв’язувати інтегровані курси історії або єдиний курс історії України та світу.

“Такі курси дають можливість спочатку вивчати історію сусідніх країн, а не далекої Франції чи Великої Британії, – каже Леся Хлипавка. – От зараз із 8 класом ми вчимо Російську імперію. Діти питають – а для чого нам ця тема? Ми маємо пояснити, що треба знати свого сусіда досконало краще, ніж він знає себе. А особливо такого небезпечного, як на північному сході”.

• Аналізувати історичні події з погляду викликів та можливостей, які вони дали Україні.

“В усьому має бути баланс, а на історію варто дивитися через виклики та можливості, які вона створювала та створює зараз. Як би це страшно не звучало, але війна так само приносить нам виклики, водночас створюючи можливості. Кожна дитина може знайти їх, наприклад, побачивши своє місце в класі, а далі – у громаді, державі та світі”, – пояснює Леся Хлипавка.

Отже, чинні програми та підручники зі шкільної історії можуть бути хорошою основою для здобуття знань.

Натомість вчителі можуть додавати до програмового матеріалу ширшу інформацію щодо подій чи персоналій, пов’язувати українські реалії певного часу з глобальним контекстом, як мінімум із тим, що відбувалося паралельно в сусідніх державах.

Та в жодному разі не горювати, що історія України настільки насичена трагічними сторінками. Саме завдяки нашій боротьбі, незламності та опору ми збагачувалися в літературі, мистецтві, театрі та кінематографі. А також – формували свою національну ідентичність.

І, як показує та ж історія, будь-які війни закінчуються, а переможені так чи так спокутують свою провину перед переможцями.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне зображення: tubik.arts, dribbble.com

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network