Зубріння фактів VS розуміння процесів: який підхід до вивчення історії продуктивніший

“Публічна дискусія, яка відбулася два тижні тому між українським журналістом Віталієм Портниковим та російською журналісткою Юлією Латиніною – це хрестоматійний приклад двох типів історичної освіти, які конкурують одне з одним в українській освіті останні десятиріччя.

• Перший тип, втіленням якого є Латиніна, орієнтований на запам’ятовування потрібних історичних фактів та формування оцінних суджень щодо історичних діячів / країн / подій.
• Другий тип представний тим, як мислить Віталій Портников. Це широке розуміння політичних та культурних процесів, чітко сформовані причинно-наслідкові зв’язки, розповідь, не обтяжена окремими подіями чи фактами з біографії історичних діячів”, – вважає історик, викладач PIPL Lyceum, волонтер Олександр Сапронов.

У своїй колонці для “Нової української школи” Олександр розповів:

• яка ключові відмінності у двох підходах історичної освіти на прикладі Портникова й Латиніної;
• чому важливо говорити про історичні долі наших сусідів та виходити з тіні російськоцентричності;
• про різницю між етнічністю і національністю.

Далі – пряма мова Олександра Сапронова.

РІЗНИЦЯ МІЖ ДВОМА ПІДХОДАМИ ДО ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ

У згаданій дискусії різниця в типах історичної освіти проявилася дуже виразно.

• Юлія Латиніна постійно прагнула знайти конкретні відповіді на конкретні питання, а також маніпулювала окремими фактами. Вона ставила прямі й прості питання: чи зрадник Гоголь? Чи зрадник Безбородько? А ще Латиніна намагалася підважити важливість Тараса Шевченка як національного поета фактом про російськомовність його щоденників.

Її поведінка – приклад класичного фактологічного підходу до історичної освіти, коли учень/учениця має дати чітку відповідь, не рефлексуючи над нею.

Основна ціль такого підходу – знання фактажу, який є важливішим за розуміння культурних чи економічних процесів, накопичення таких фактів у пам’яті.

Питання про “зрадника Гоголя” в контексті нашої розмови є важливим ще й тому, що дає змогу легко маніпулювати свідомістю як шкільної, так і дорослої аудиторії: коротка відповідь “так/ні” – це шлях до програшу того, хто купився на цю маніпуляцію, – незалежно від самої відповіді.

Тип освіти, який втілює росіянка, на жаль, поширений і в нашій системі освіти: це короткі питання і короткі відповіді, знання фактів і дат. Якщо ви переглянете згадану дискусію, то побачите, що Латиніній не цікаві складні процеси й нечіткі висновки – їй цікаві оцінні, короткі відповіді.

Думаю, чимало вчителів і вчительок історії підтвердять, що значно простіше перевірити тестову роботу із чіткими відповідями, ніж вчитуватися в розлогі есе, – тож ці останні часто перевіряють “по діагоналі” за ключовими словами.

• Водночас історія, яку пропонує Віталій Портников, – зовсім інша. Це історія, яка ґрунтується на розумінні причинно-наслідкових зв’язків та процесів. У цій версії історії можуть бути фактологічні помилки (як, наприклад, із шотландською мовою чи із депутатством Івана Франка), але глобально це не має жодного значення.

Тип мислення Портникова дає змогу за 20 хвилин пояснити ключові культурні й політичні процеси в декількох державах довжиною в декілька століть, тоді як історична освіта Латиніної дає їй можливість кілька годин накидувати потрібні факти й окремі події, наповнюючи мізки слухачів і слухачок вінегретом ніби схожих, але часто непоєднуваних між собою речей.

Що таке факт / подія в сучасному світі? Будь-який факт можна перевірити за декілька секунд у Google.

Факт / подія не є освітньою цінністю, вони – інструмент для вироблення розуміння, а не кінцева мета навчання.

Подієва орієнтованість вивчення історії веде до формування на позір розумних, наповнених знаннями людей, що не в змозі нічого пояснити. Вони стають жертвами історичних маніпуляцій та адептами теорій змов, бо не здатні поєднати в логічний ланцюжок Емський указ, друкарню Наукового товариства імені Шевченка, легіон Українських січових стрільців і автономізм Української Центральної Ради.

ПРО “ВИХІД НАШОЇ ІСТОРІЇ З ТІНІ РОСІЙСЬКОЦЕНТРИЧНОСТІ”

• Ще одним важливим меседжем цієї дискусії є необхідність виходу нашої історії з тіні російськоцентричності. Віталій Портников слушно опонує Латиніній, коли та питає про Шевченка й Гоголя, а чому ми не говоримо про Шопена й Міцкевича? Чим вони відрізняються від Шевченка й Гоголя? Вони також були підданими дому Романових.

Українська освіта має отримати ширший контекст української історії та її включеності в процеси Центрально-Східної Європи. Бо як виходить наразі? 80 % історії України – це україно-російські стосунки, десь там трохи про Галичину й Польщу, а з всесвітньої історії – безкінечні Британії, Франції та Іспанії. Так, це може бути цікаво, але це повною мірою не пояснює, чому наш регіон зараз має такий вигляд, який має.

• Ми маємо більше говорити по історичні долі наших сусідів, про те, як це впливало на нас. Ми дуже мало знаємо про Польщу чи Угорщину, майже нічого не знаємо про Румунію, Білорусь чи Словаччину. Але Жакерію у Франції, Війну троянд в Англії чи повстання “боксерів” у Китаї ми вчимо.

Багато говорять про те, що треба побудувати загальну історію в школі навколо України, але поки що цього не видно. Якісних інтегрованих курсів мало, а більшість програм досі пропонують поділ на дві історії, хоч я не розумію, чого ми хочемо від дітей, які за один тиждень із двох історій проходять умовні теми “Громадівський рух, Емський указ” та “Внутрішня політика уряду Бенджаміна Дізраелі в Британській імперії”. Як вчимо – таке й отримуємо.

ЕТНІЧНІСТЬ І НАЦІОНАЛЬНІСТЬ – НЕ ОДНЕ Й ТЕ САМЕ

Третій пункт, який випливає з дискусії Портникова й Латиніної, – це питання етнічності та національності. Латиніна називає українцями людей, що народилися на українських землях. Портников постійно опонує цій тезі, пояснюючи, що етнічне походження і національна приналежність – це різні речі. Росія часто використовує етнічність як простір для маніпуляцій, накладаючи домодерні поняття про народ і народність на сучасні події.

Частина фактологічної історії має бути замінена на розмови про походження, ментальність та ідентичність. У сучасному динамічному й поліетнічному світі критично важливо розуміти, що таке політична нація та ідентичність, інакше дуже легко натрапити на гачок маніпуляцій із кров’ю, походженням і “братніми народами”.

Загалом розмова двох журналістів – чудовий наочний приклад того, яка освіта в нас була (і частково є) і якою вона має бути. Ми маємо ростити людей широких поглядів, майбутніх інтелектуалів, а не контейнери для запам’ятовування потрібних дат, подій та фактів.

Олександр Сапронов, історик, викладач PIPL Lyceum, волонтер, спеціально для “Нової української школи”

Титульне зображення: stock.adobe.com