(Без) істерики та заборони. Як боротися із дитячою гаджетозалежністю

Алкоголіки не можуть без алкоголю, а гаджетозалежна дитина – без гаджетів. Будь-який різновид залежності – це про те, що людина не може обійтися без чогось.

Не може обійтися – отже, заміщує досвід, який мала б отримати альтернативним шляхом. Наприклад, приходить додому й щоби відпочити від школи та уроків, грає в ігри. А могла б поспілкуватися з друзями.

Анастасія наводить цікаві цифри: за даними фонду Генрі Кайзера, 2017 року шестирічна американська дитина проводила з гаджетом 7,5 годин на день. 75 % дітей мали телевізор у своїй спальні, 68 % дворічних дітей регулярно використовували планшет, у 59 % дворічних дітей був смартфон. Спираючись на ці дані, вчені дійшли висновку, що біохімічні зміни в мозку від цифрової залежності ідентичні, як за наркоманії.

Раніше ВООЗ радила, щоби діти 0–3 років не користувалися гаджетами взагалі, діти 3–7 років – 30 хвилин на день, а 7–10 років – не більше 50 хвилин. Однак нині цифрове суспільство тисне – і стає незрозуміло, що робити з обмеженнями та онлайн-навчанням. Тож із 2018 року ВООЗ включила саме ігрову залежність у перелік психічних розладів.

Під час війни ця тема також актуальна, адже, “сидячи в гаджетах”, діти намагаються відволіктися від страшних подій чи просто не мають можливості займатися чимось іншим.

“Нова українська школа” поговорила з психологинею в приватній практиці, інклюзивною тьюторкою, спеціалісткою дошкільної освіти Анастасією Абмановою про те:

• чому виникає гаджетозалежність;
• що відбувається, коли дитина часто й довго перебуває перед екраном;
• що з цим робити та чого не варто.

ЧОМУ ВИНИКАЄ ГАДЖЕТОЗАЛЕЖНІСТЬ

Цифрова гігієна – це навичка, яку важливо розвивати змалку та навчати дітей, як користуватися надбаннями технологічного розвитку. Це наче навчати читати чи гратися іграшками. Не знаючи кордонів та правил користування, діти можуть “залипати”, втрачаючи відчуття межі.

Усе через те, що дітей не заведено вчити користуватися гаджетом, встановлюючи правила, як-от: “Можеш користуватися не більш як годину” чи “Це – мій ноутбук, тут не можна дивитися мультфільми, бо я працюю” або “Це – телефон, його основна функція – телефонувати, а ще тут можна робити нотатки”.

До того ж, діти, які змалку користуються гаджетами, можуть не усвідомлювати, що опцій користування дуже багато: можна навчатися, розважатися, працювати, будувати бізнес, спілкуватися, знайомитися… Усе треба пояснювати.

“Діти мають природні завдання розвитку – спілкування та навчання. Однак через брак кордонів та альтернатив вони адаптуються до умов найдоступнішим для себе способом: заміщенням реальності”, – говорить Анастасія.

Психологиня пояснює, що в контексті сучасних важких подій, як-от пандемія та війна, будь-які способи підтримати навчальний процес та розважити дитину – важливі. Утім, особливості розвитку, умов життя та сприйняття деяких дітей можуть призвести до формування залежності від цифрового простору.

Як і в кожної залежності, у гаджетозалежності є передумови, на які варто звертати увагу. Наприклад, травма – це безперечна передумова виникнення залежності. Зокрема, люди які зазнали впливу травматичних подій, можуть знаходити полегшення своїх переживань в адикціях.

“Це – механізм пристосування до середовища через фізіологічні зміни, які відбуваються в мозку внаслідок травми. Тож у контексті війни тема дитячої залежності стає надважливою. Наприклад, ігрова залежність – це спосіб адаптуватися до життя. Ігрова реальність – це місце, де можна відключитися та отримати альтернативні досвіди: визнання, спілкування, прихильність тощо”.

Залежність може формуватись як у ранньому віці, так і в підлітковому. Однак гаджетозалежні діти молодшого дошкільного віку, окрім усього, втрачають можливості розвитку.

ЧОГО НЕДООТРИМУЮТЬ МАЛЕНЬКІ ДІТИ

Анастасія пояснює, що дитині важливо перебувати в природному середовищі. За допомогою сенсорної інтеграції (сприйняття інформації через слух, нюх, зір, смак, дотик і опрацювання її, – ред.) дитина інтегрує себе та свій досвід. Це як у давньогрецьких школах, де вчителі не вимагали від дітей сидіти за партами, а ходили з ними садами й обговорювали все, що там бачили.

“Так, діти постійно перебували в мультимодальному розвитку – поглинали багато інформації різними каналами сприймання інформації. Виходить, що еволюція та прогрес позбавляють нас багатьох важливих відчуттів”, – говорить психологиня.

Наприклад, у дітей, у яких порушена сенсорна інтеграція – нечутливий вестибулярний апарат, буває гіперчутливість або гіпочутливість до звуків чи візуальних стимулів, погане відчуття свого тіла.

“Ми знаємо відомий вислів Сухомлинського: “Мова дитини розташована на кінчиках пальців”. Так-от, ідеться про дрібну моторику. Брак дрібної моторики негативно впливає на мозок дитини. Важко тренуються нейронні зв’язки, щоби засвоювати нові знання”.

Також, постійно перебуваючи за гаджетом, дитина недоотримує тактильних відчуттів, відчуття положення свого тіла в просторі, відчуття внутрішніх органів. І якраз у період формування зв’язків себе зі своїм тілом – це перші роки життя – важливо, щоби стимули були максимальні, щоби дитина вчилася відчувати все.

“Якщо подивитися, як влаштовані іграшки для дітей молодшого віку, – то це всілякі “шуршалки”, “пищалки”, “колючки”. Це те, що неможливо отримати за допомогою планшетів, телефонів і комп’ютерів”.

КОЛИ ВЖЕ ПІЗНО: ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З ГАДЖЕТОЗАЛЕЖНИМИ

“На жаль, дорослі хочуть встановити правила користування гаджетами лише тоді, коли помічають, що дитина забагато користується ними та вже є якісь проблеми”, – розповідає фахівчиня.

Каже, залежність від зацікавленості відрізнити дуже легко: залежна дитина не може контролювати свою реакцію, якщо є обмеження. Якщо їй не дозволяють користуватися телефоном, вона сприймає це дуже болісно, з істериками, не витримує кордонів. Фактично, дитину неможливо відволікти чимось іншим. Наприклад, у поїздках за кордон, де багато вражень, дитина “залипатиме” в телефоні.

“Коли я працювала з гаджетозалежністю, були такі випадки, що в дитини ставалася істерика лише від думки, що гри не буде. Як і будь-яка залежна поведінка, гаджетозалежність – це спосіб адаптації до оточення та світу. Це свідчить про те, що дитина знайшла для себе шлях, як балансувати та задовольняти свої потреби. Цей шлях вона вважає найбільш комфортним і безпечним”.

Що відбувається, коли дитина дуже довго перебуває перед екраном:

• Зменшується креативність мислення. Дитина не має точного уявлення про світ. Наприклад, Анастасія розповідає, як працює з групою підлітків.

“Коли я в них запитую, чого вони хочуть, одразу видно дитину, яка проводить більше часу у віртуальній реальності. Такі діти часто говорять, що можна влаштувати ігровий бізнес, аби люди донатили й купували якісь опції в грі. Звісно, така діяльність має місце в сучасному світі, але в цьому мало зв’язку із зовнішнім світом. Це розвиває тільки один із сотні тисяч варіантів функціонування, планування свого майбутнього та формування потреб. Якщо в цієї дитини не буде гаджетів, вона не знатиме, чого хоче й не зможе реалізувати себе в житті”, – пояснює Анастасія.

• З’являються складнощі в комунікації, також із невербальними комунікативними процесами.
• Зменшується відчуття гумору, адже це складні комунікативні навички, які важливо розвивати в контакті віч-на-віч. Утім, дитина компенсує свої потреби, що задовольняються тільки в контакті, телефоном. Повного розвитку мозку, усіх досвідів і нейронних зв’язків не відбувається.
• Погіршується здатність експериментувати та фантазувати. Адже фантазія – це коли “Я зі своєї уяви щось створюю”. Фантазія залучена в більш як 10 відділах мозку. Натомість у віртуальній реальності шлях до того, щоб отримати те, що ти уявляєш, швидкий і з обмеженим вибором.
• Знижується чутливість: тілесна, емоційна, не працюють дзеркальні нейрони.

“Наше життя й так не насичене достатньою кількістю фізичних досвідів, наскільки це мало би бути, а в цифровому середовищі цього ще менше. Якщо є гіперстимуляція візуальними та аудіальними стимулами, мозок перевантажується. Як наслідок, можуть бути частий головний біль, порушення сну, тривожність, депресивність”.

• Страждають лобні долі, які відповідають за мотивацію, ухвалення рішень і планування дій. Тоді дитина перестає контролювати свої імпульси, стає більш афективною й не здатна знаходити альтернативні рішення.
• Коли дитина одночасно користується кількома девайсами, як-от увімкнений комп’ютер, на іншому девайсі грає музика, а в руках телефон, це також про те, що згодом стає неможливо сфокусувати свою увагу.
• У відео чи іграх, які переглядає дитина, може бути багато насилля, адже дитина не контролює контент. Дитина може переносити такі моделі в реальне життя.
• В альтернативній реальності дитина може бути ким завгодно й відштовхувати свою реальну природність і істотність. Наприклад, маски в Інстаграмі, які підтримують так зване хибне “я” й розширюють нарцисичну ідею про те, що ти маєш бути таким, а не інакшим. Інтегрувати це все в реальний світ неможливо, бо це – фантазія. І це погано, бо дитина розчаровується, не сприймає себе.
• Розлади харчової поведінки. Знижується чутливість до стимулів і дитина може не помічати свій голод, якщо вона дуже захоплена процесом.

“Якось я запитувала підлітків, скільки вони найбільше грали безперервно. Й один мені відповів, що 20 годин. Він лише ходив поїсти. Але зазвичай це швидка їжа перед комп’ютером. Натомість правило таке: якщо я поглинаю контент разом із їжею, я не контактую з їжею, не відчуваю насичення, чи підходить мені ця їжа”.

Їжа в цьому випадку – не для задоволення й насичення організму поживними речовинами, а атрибут, аби скинути напруження. До того ж, найімовірніше, вони насичуються швидкими вуглеводами – чіпсами, бутербродами.

Анастасія порівнює механізм швидкого поглинання контенту і швидких вуглеводів. Усе це – дешевий дофамін. Коли ми задовольняємо якусь потребу, виділяється дофамін. І якщо треба піти поспілкуватися, познайомитися з кимось надворі, побудувати контакти, вигадати якусь діяльність – це дуже багато різних стимулів, досвіду, циклів контактувань. Але ж я можу просто швидко зайти в гру, створити групу спілкування серед героїв – і грати. Це – швидкий дофамін.

“Це – світ, який вчить, що все можна робити легшим ляхом. Чи погано це? Ні, якщо це контролювати. В іншому випадку, це робить людину, яка має таку стилістику поведінки, обмеженою у своїх досвідах. Вона стає менш схильною до можливості мати глибокі близькі взаємини, бути креативною, витривалою”.

• Низький поріг витримування фрустрації. Якщо ви закриєте ноутбук дитини чи відберете телефон і скажете: “А тепер піди й познайомся з кимось, пограйте у фізичну гру”, дитина буде роздратована й напружена, їй буде складно.

“Загалом діти із гаджетозалежністю не можуть адаптуватися до реального світу самотужки. Їм потрібна терапія, щоби навчитися спілкуватися з людьми й будувати нейронні зв’язки. І треба врахувати, що після 5 років нейронні зв’язки, які стосуються комунікації, будуються більш повільно й із більшим зусиллям”, – каже психологиня.

• Функціональна безграмотність. Дитина навчається поглинати велику кількість інформації без критичного мислення. Наприклад, читає багато тексту, але не розуміє сенс. Також це – про неможливість бути в комунікативних циклах, тобто продовжувати діалог, відповідати співрозмовнику, утримувати увагу на інструкціях, описувати чи переказувати складний текст, розуміти його сенс, зосереджуватися.
• Дитина не може сформулювати свої потреби та прямо сказати, чого хоче. Наприклад, в одній із груп, які веде Анастасія, щоби навчити дітей формулювати думку, вона запропонувала правила комунікації. Усе – щоби діти їх дотримувалися, помічали, що це важко, усвідомлювали, що їхня комунікація буває незмістовною.

Наприклад, правила “говорити тільки про себе” дотримуватися важко, бо люди люблять узагальнювати, говорити гіпотетично або про когось. Ще одне правило – ставити собі запитання: “Я тобі це кажу, щоби що?”. Так, дитина вчиться розмірковувати, яку потребу висловлює та що хоче отримати.

• СДУГ (синдром дефіциту уваги та гіперактивності). Це може бути наслідком гаджетозалежності. І навпаки – діти зі СДУГ більше схильні відволікатися в гаджетах, тому що їм важко спілкуватися.

ЩО РОБИТИ

1. Якщо ви знаєте, що дитина буде сидіти стільки-то часу перед екраном, наприклад, у межах навчання, запитайте себе: що з екрана можна перенести на папір, куди вставити фізичну активність, комунікацію, тактильні досвіди тощо.

Тобто батькам потрібно розуміти, де дитина задовольнятиме свої потреби й намагатися забезпечувати це. Наприклад, навчити дитину того, що після онлайн-уроків їй треба порухатися – зробити зарядку чи піти на прогулянку.

2. Щоби шукати альтернативу гаджетам, важливо говорити: “Окей, ти зараз стільки-то часу пограв, стільки-то часу в тебе було онлайн-навчання. Що ти зараз хочеш?”. І вчити дітей усвідомлювати, який різновид відпочинку необхідний, шукати альтернативу.
3. Можна скласти карту потреб дитини й написати чи намалювати методи, як їх задовольнити. Наприклад, “Коли я відчуваю недостатність спілкування, можу: а) прогулятися з друзями; б) зателефонувати бабусі; в) зробити записи в щоденнику”.
4. Батькам треба досліджувати, заради чого дитина зараз тікає в гру. Що вона досліджує в тому світі, що хоче отримати і як це можна замінити? Варто поговорити з дитиною про це. Наприклад, запитуємо: “О, розкажи мені, про що ця гра, чому вона тобі подобається?”. Може, дитина компенсує там визнання. Тоді можна подумати, де цього визнання не вистачає в житті та спробувати дати альтернативні рішення.
5. Важливо розуміти, чи рефлексує дитина контент, чи говорить про це, що звідти дізнається, що розуміє. Наприклад, ви можете разом подивитися якийсь фільм, обговорити його, проаналізувати. Це – про контакт і усвідомлення.

ЧОГО НЕ МОЖНА РОБИТИ

• Одного дня забрати в дитини телефон чи інший гаджет, вимкнути роутер. Усе треба робити поступово. Анастасія пояснює, що не можна просто забрати в дитини реальність, у якій вона себе добре почуває, – будуть істерика та супротив, ба більше – нервовий зрив.
• Кидати дитину напризволяще. Варто разом шукати альтернативи, шляхи задоволення потреб.
• Засуджувати, соромити. Натомість треба спробувати зрозуміти. Поставити запитання: “Що я можу зробити, щоби було інакше?”.
• Знецінювати потреби дитини. Якщо ми розуміємо, що вона почувається там успішною, не критикувати, а казати: “Я тебе розумію”. А далі – допомогти дитині помітити її сильні сторони, робити акцент на тому, що їй вдається.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – doble.dphoto, Depositphotos

Публікація підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.