Теми статті: батькам, булінг, вчителям, директорам, інклюзія
18 Травня 2021
31 521
0
У медіа все частіше з’являються повідомлення про те, що батьків учнів та вчителів штрафують за булінг. Проте штраф – це останній захід, адже вирішити ситуацію можна, тільки побачивши перші дзвіночки.
ГО “Смарт-Освіта” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” в межах проєкту з інклюзивного навчання провела онлайн-зустріч із психологинею та психотерапевткою Інною Жмайло на тему “Булінг очима дитини”.
“Нова українська школа” зробила короткий конспект зустрічі про:
Не кожна спірна ситуація потребує втручання. Ба більше, не кожен дорослий готовий свідомо входити в дитячий конфлікт, але є речі, які не можна пускати на самоплив – чимало дрібниць вказують на загрозу булінгу.
Основна відмінність булінгу від конфлікту (різновиду природної міжособистісної взаємодії), на думку Інни Жмайло, – це систематичність неприйнятних дій. Справа в тому, що агресія, яку соціум часто сприймає як першу ознаку булінгу, насправді є нормальною реакцією людини на порушення її кордонів. І навпаки: якщо дитина не реагує на провокаційні дії, спрямовані на неї, дорослим варто звернути на це увагу.
Коли вчитель помічає дрібниці, що можуть сигналізувати про цькування, то обов’язково повинен перервати процес (урок, екскурсію, розмову) і пояснити правила поведінки. Така перерва в роботі в довготривалій перспективі не буде зайвою втратою часу, адже потурання може вилитися у великі проблеми.
Конфлікти трапляються в будь-якому колективі, у цих ситуаціях діти вчаться ухвалювати рішення та домовлятися, вони корисні для їхнього розвитку. Натомість, булінг відрізняється систематичністю та наявністю об’єкта, на який спрямовується тривала агресія. У такому випадку вчитель має розуміти, що діти не можуть впоратися із ситуацією самі та потребують втручання дорослого.
Зловживання, які можуть свідчити про ознаки булінгу:
Інна Жмайло також звернула увагу на базові поведінкові установки, які кожна дитина має знати й дотримуватися, незалежно від того, де вона перебуває.
1. Відчуття кордонів – чужих та власних. Дитина вчиться цього змалечку в родині. Проте, якщо вона зростає в сім’ї в складних життєвих обставинах, то може сприймати насильницьку поведінку як норму. Коли в сім’ї прийнято “вчити” дітей (а іноді й дорослих) криком, бійкою, лайкою тощо, дитина буде транслювати ці дії в колектив, де вона перебуває. Тоді вчителю потрібно пояснити правила поведінки та взаємодії в класі та школі, окреслити межу прийнятних дій, вчинків та слів.
Ще один випадок – дитина привертає до себе увагу “клоунською” поведінкою, змушує однолітків сміятися зі своїх вчинків, провокує на жарти, навіть спрямовані проти себе. Насправді подібна поведінка – спосіб привернути до себе увагу, коли дитина не може або не вміє її здобути іншими методами. Тут так само потрібна допомога дорослого – вчителя чи шкільного психолога, щоби пояснити й показати, як привертати до себе позитивну увагу, як знайти друзів і побудувати здорові стосунки.
Є діти, у яких, наприклад, агресивна поведінка зумовлена фізіологічними особливостями (аутизм тощо), тобто коли їм складно контролювати свою поведінку. Тут педагогу потрібно бути якомога уважнішим до потреб дитини, висловлювати розуміння її стану, але водночас показувати прийнятні шляхи вирішення складних ситуацій.
2. Уміння сказати “ні”. Дитина може (і повинна) сказати “ні” в будь-якій ситуації, яка їй не подобається. Ба більше – вона має право сказати “ні” в будь-який момент розвитку цієї ситуації, навіть якщо раніше погоджувалася її підтримати. Дітям варто пояснити, що “ні” – це прояв не слабкості, а, навпаки, сили, коли ти можеш зупинити події, у яких тобі некомфортно, обстояти свою позицію.
У цьому контексті дорослим варто звернути увагу дитячого колективу й на те, що в не всі діти активно залучені в конфлікт. Є такі, хто спостерігають і не втручаються. Але вони так само є учасниками процесу й теж мають право сказати “ні”. Зазвичай діти не роблять цього, бо бояться стати наступним об’єктом колективної агресії. Тож варто дати їм зрозуміти, що єдина особа, за яку вони відповідальні, – вони самі.
3. Просити про допомогу. Дитину треба навчити, що просити про допомогу – не ознака слабкості. Не тільки діти, а й дорослі можуть звертатися по допомогу до третьої сторони, щоби вирішити конфліктну ситуацію. Проте основна вимога, що забезпечує успішність такого втручання, – незацікавленість третьої особи. Іншими словами, якщо дитина звернулася по допомогу до друга, велика вірогідність, що він стане на її бік у конфлікті, а це призведе до поглиблення колективного булінгу.
4. Знати, до кого звертатися по допомогу. І бути впевненим, що обрана людина не відмахнеться від потреб дитини й не буде її звинувачувати (“я ж тобі казала…”, “сама винна…”, “що тепер із тобою робити…”), вислухає безоціночно. Часто об’єкт булінгу відчуває себе непевно, вважаючи, що й сам посприяв виникненню такої ситуації, а отже – у нього виникає страх покарання, який і заважає звернутися до дорослого.
Також, якщо дитина вирішила звернутися до вчителя чи шкільного психолога або будь-якого іншого дорослого, якому довіряє, але бачить, що той весь час заклопотаний, вирішує якісь “дорослі” справи, не сидить на місці й постійно чимось зайнятий, їй може видатися незручним заважати, а момент буде упущено.
Тож Інна Жмайло рекомендує організувати розклад, у якому буде виділений час, наприклад, на перебування у своєму кабінеті (особливо важливо для шкільних психологів), куди може звернутися дитина. Виділяти час на запити учнів важливо й під час дистанційного навчання, коли діти лишаються сам на сам із комп’ютером та власними проблемами.
Корисно також мати в школі інформаційний стенд із телефонами довіри, розкладом роботи психолога та іншою інформацією, якою може скористатися дитина в складних обставинах.
5. Ніхто не має права порушувати кордони – брати чужі речі без дозволу, заглядати в сумку чи мобільний телефон, примушувати ділитися, якщо в людини немає такого бажання тощо. Це саме стосується й міжстатевих стосунків: я повинен зупинитися, якщо друга сторона цього не хоче. Є такі люди (і діти в тому числі), які активізують агресивну поведінку у відповідь на відмову. І це не привід боятися, це привід вчителю навчити правил.
Насамперед, варто пам’ятати, що булінг не виникає раптово, а є результатом нерозв’язаного вчасно конфлікту. Тож потрібно уважно спостерігати за тим, що відбувається в класі, відслідковувати ознаки конфліктних ситуацій та своєчасно допомагати вирішенню суперечок.
Конфлікти бувають:
Під час медіації конфлікту вчитель має:
Якщо конфлікт – складний та вирішити його за визначений час не вдалося, варто домовитися про наступну зустріч, а не подовжувати попередню. Порушення часових домовленостей, вважає Інна Жмайло, – це порушення особистого простору. Тобто, якщо ви не дотримуєтеся домовленостей у таких, здавалося б, дрібницях, ви транслюєте дітям спотворене сприйняття методики вирішення конфлікту.
Ролі учасників булінгу:
Коли виникає конфлікт, так чи інакше до нього причетні всі учасники. Призначити винного просто, але часто трапляється, що, на перший погляд, агресор, може насправді виявитися жертвою й навпаки. Жертва може свідомо провокувати агресію проти себе, а для кривдника така поведінка виявитися останньою краплею терпіння.
Коли йдеться про булінг, ініціатором (але важливо, що не винним) вважається той, хто першим перетнув межу і вдався до “протизаконних” кроків.
Про жертву важливо розуміти те, що якщо людина не впевнена в собі, вона може погоджуватися з агресором навіть тоді, коли цькування спрямоване проти неї: “Якщо всі вважають, що я поганий (некрасивий, нерозумний, не знаю математики, не вмію малювати, не маю слуху чи голосу), отже – так воно і є”. Це явище називається газлайтингом і доволі поширене в колективі, надто дитячому.
Третій, спостерігач, начебто не причетний, але це – людина, яка бачить та мовчить. А якщо мовчить – отже, згодна з тим, що відбувається (з різних причин: свідома згода, страх опинитися на місці того, кого булять, тощо). Водночас, спостерігач може зупинити цькування чи втрутитися в конфлікт. Часом буває, що кривднику якраз і потрібно, щоби його зупинили зовні, він підсвідомо очікує цього.
Дорослі повинні пам’ятати, що дитина, яка мовчить, також переживає і продумує ситуацію. Чи дійде вона правильних та соціально прийнятних висновків – завдання для дорослого, який долучається до дитячого конфлікту.
Важливо розуміти, що в конфлікті немає сильної чи слабкої сторони. “Добити” жертву чи зробити жертву з кривдника, визнавши його однозначно винним, – не вирішення конфлікту.
Учитель перебуває найближче до дитячого колективу. Саме він може бути тим дорослим, до якого звернуться діти, коли не зможуть розв’язати проблему самостійно. Також це людина, яка може побачити прояви тоді, коли вони ще не стали проблемою.
Тож Інна Жмайло рекомендує вчителям, а особливо – класним керівникам, уважно спостерігати за подіями в класах: хто з ким дружить; хто комусь протистоїть чи кого протиставляє; хто що про кого й коли говорить, як це відбувається – відкрито чи кулуарно; як діти реагують на відповіді однокласників на уроках; як розподіляється колектив для командних іго (дуже показовий момент) тощо.
Варто також на уроках чи класних годинах проговорювати змодельовані чи реальні ситуації, створювати мінікоманди та мінігрупи й навчати дітей будувати здорові стосунки.
Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – Syda_Productions, Depositphotos
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.
Обговорення