Напишіть нам

Всі теми

Чехія, Польща та Німеччина. Враження українських учителів від шкіл за кордоном

У Чехії діти постійно обіймаються, не бояться зробити помилку, не “ведуть” зошит за правилами та менше відпочивають.

У Польщі підтримують дуже теплі взаємини “директор-учитель”, учитель заробляє приблизно 50 тис. грн, а дітям не можна носити телефони в школу.

А щоб улаштуватися на роботу педагогом у Німеччині, треба підписувати документ про чисту кримінальну історію та про те, що до дітей не можна торкатися.

Ми вже писали про враження батьків про закордонну освіту. А що ж думають учителі, які вимушені були поїхати за кордон і змогли знайти там роботу в системі освіти?

Тож “Нова українська школа” поговорила з українськими учительками, які працюють у Чехії, Польщі та Німеччині, про їхні враження, що цікавого та відмінного за кордоном, чим відрізняється ставлення, що зі системою освіти, зарплатнею та які документи треба підписувати, щоб улаштуватися на роботу.

Далі – пряма мова.

Місто Волари, Чехія, Тетяна Кучерява

На роботу в чеську школу я потрапила випадково. У чеському пансіонаті, у якому ми жили від початку повномасштабного вторгнення, попросили кількох дорослих зголоситися, щоби супроводжувати українських дітей у школі й допомоги їм з адаптацією впродовж кількох тижнів. Я зголосилася.

Між іншим, педагогічної освіти в мене немає. Був лише досвід роботи вчителькою інформатики, а останніми роками я проводила науково-природничий курс для 1–4 класів у приватних школах.

У Чехії в перший день знайомства з директором нас одразу запросили на зустріч із дітьми. Як виявилося, покликали всіх дітей і вчителів школи, представників мерії, місцевих журналістів. Нас представили як учителів, привітали, вручили ноутбуки, ключі від кабінетів і вчительської.

Нам дали завдання викладати дітям українські предмети (українська мова, я досліджую світ) і супроводжувати їх на інших предметах у чеських класах (математика, мистецтво, музика).

Моє перше враження – чехи дуже відкриті й щирі люди. Діти постійно обіймаються й допомагають одне одному. Вчителі – осередок культури та творчості. Багато хто з них співає, танцює, грає на музичних інструментах, на мінімальному рівні може спілкуватися англійською мовою.

У класі панує дисципліна. Діти поважають учителів, а вчителі – дітей. Я жодного разу не чула, щоб учитель кричав. Діти не бояться зробити помилку, їх не засуджують за погано написану роботу чи неправильно виконане завдання.

Відсутні вимоги до оформлення зошитів. Учителі кажуть, що оформлення зошита – це справа дитини. У Чехії зазвичай пишуть число (наприклад, “1.06”) і номер завдання. Нічого зайвого. Головне – це якість виконання завдання.

Діти виконують багато самостійних робіт, у вчителя завжди напоготові додаткові завдання для тих, хто впорається швидше. Також учитель завжди дає додатковий час тим, хто справляється повільніше.

Вчителі постійно змінюють різновид діяльності: грають у настільні ігри з дітьми, використовують килимок для відпочинку, читання, ігор і спілкування. Тоді як домашніх завдань – мало. Звісно, це залежить від учителя, але в нашому класі додому задавали завдання тим, хто не встиг доробити щось у класі.

Проте є інший бік – навчальна програма значно слабша від української. У класі не відчувається дух суперництва. Можливо, через це діти менше стараються й мають гірші академічні успіхи. Як виявилося, наші діти не тільки краще знають математику, а й читають навіть чеською мовою краще за місцевих. Загалом середня освіта тут на один рік довша, ніж в Україні, тому, можливо, нашу програму наздоганяють наприкінці навчання.

Канікули тут менш тривалі, ніж в Україні: кілька святкових днів навесні та восени, взимку – з 24 грудня до 4 січня (приблизно) та два літні місяці. Також є один тиждень наприкінці зими / на початку весни, залежно від регіону. Проте й діти тут так не втомлюються від навчання, як українські.

У вчителів відпустка під час дитячих канікул. У школу вони не ходять. Щодо заповнення журналів – лише посміялися, коли я запитала. Натомість сказали, що вчитель може заповнювати, що хоче, але від нього цього не вимагають.

До початку кожного навчального року готують “статут школи” – там зафіксовані основні засади навчання в школі, права, обов’язки дітей і навчальна програма, за якою працюють, назви підручників тощо. Усі мають дотримуватися цих правил.

Матеріально-технічне забезпечення залежить від можливостей школи. Часто вчителі купують щось за свої кошти. Зарплата вчителя, як і в Україні, залежить від категорії та стажу.

На початку кожного місяця вчителів інформують про план роботи школи – екскурсії, заходи, конкурси, свята тощо. На початку кожного тижня – електронною поштою всім відправляють лист із детальними планами на тиждень.

Загалом у школі багато позашкільних заходів, екскурсій, конкурсів, свят, участь у яких супроводжується обов’язковою письмовою заявою від батьків із застереженнями щодо дитини (контакти батьків, алергії, особливості дитини тощо).

Щоденники зовсім не схожі на українські. Тут немає щотижневого розкладу уроків, записаних домашніх завдань тощо. Це – інструмент для спілкування вчителя й батьків. У першому розділі – шкільні пропуски. Батьки мають заповнювати, якщо дитина з якоїсь причини пропустила уроки (хвороба, сімейні обставини тощо).

Другий розділ – оцінки дитини. Третій розділ заповнюється, якщо дитина щось забула: домашнє завдання, спортивну форму, підручник тощо. Четвертий – оголошення про шкільні заходи, екскурсії тощо.

У нашій школі дітям прищеплюють самостійність і відповідальність, тому кожної чверті нагороджують дітей, у яких не було жодного запису в третьому розділі. Це також впливає на становище вчителя, який може отримати догану наприкінці року, якщо в класі було багато порушень і він не справляється зі своєю виховною функцією.

Щодо поведінки дітей у школі: якщо трапляються ситуації, коли вчитель не може впоратися з порушником, підключається директор, який регулярно проводить виховно-профілактичні бесіди з дитиною, дає попередження тощо. Також директор може звернутися з письмовим попередженням до батьків. Якщо нічого не зміниться – до соціального центру в справах дітей.

Наприклад, була ситуація, коли хлопчик початкової школи з родини в складних життєвих обставинах приніс у школу ніж. Тоді відразу приїхали поліція і швидка допомога. Наскільки ми зрозуміли, хлопця забрали в спеціальний заклад, де проводили обстеження й соціально-психологічні роботи з ним і його родиною. А за кілька місяців він повернувся в школу.

Щодо інклюзії: усе залежить від керівництва школи та особливостей регіону. Психолог є тільки в тих школах, які змогли залучити додаткове фінансування. Посада психолога в школі не є обов’язковою.

Дитина з особливими освітніми потребами може прийти в школу зі заключенням педагогічно-психологічної порадні (на зразок нашого ІРЦ), висновком і призначенням асистента. Якщо педагогічні працівники бачать, що є якісь складнощі, розмовляють із батьками. Також на основі педагогічної комісії в школі відправляють в “інклюзивний центр” для обстеження. Після висновку призначають асистента.

У нашій школі є асистенти майже в кожному класі. Робота асистента вчителя фінансується з державного бюджету. Загалом інклюзивна освіта дуже розвинена, широко впроваджується, інститути розробляють спеціальні програми, залучають кошти та вчителі краще розуміють особливості дітей.

Харчування в школах платне, група подовженого дня – також коштом батьків. Працюють із 6 ранку до 16.30. На ГПД працюють асистенти.

Тут також є проблема з нестачею професійних кадрів у селах. А ще одному вчителеві доводиться викладати різні предмети. Є проблеми з учителями інформатики й англійської мови, а також бракує молодих учителів.

Загалом у чеській школі надихнулися здібностями українських дітей. І думають про те, щоби якось змінити навчання чеських дітей. А ми побачили, що поряд із високими академічними навичками, не менш важливо розвивати в дітях емоційний інтелект, толерантність, взаємоповагу, а також давати дітям відчуття емоційної безпеки, довіри, психологічної стабільності в школі. Як наслідок, отримаємо щасливу дитину без страху і стресу.

Берлін, Німеччина, Олена Євтушенко, працює в доброчинному проєкті в Німеччині, класи створили спеціально для українських дітей початкової ланки

Загалом мене вражає в Німеччині абсолютно інше ставлення до всіх людей. Це відчувалося навіть тоді, коли я була волонтеркою на вокзалі в Берліні. Наприклад, коли здавала свою зміну, мені казали стільки хороших слів, хоча я робила звичайні речі. У нас не так цінують людей і вчителів зокрема.

Щоб улаштуватися на роботу вчителькою, я проходила співбесіду й надавала документи для підтвердження фаху й досвіду. До того ж треба було дослідити й підписати кілька документів, яких немає в Україні. Як-от:

  • Документ, у якому йдеться про те, що ми не маємо у своїй роботі дискримінувати дітей за расовою належністю. Це дуже докладно описано – і це наші обов’язки.
  • Документ, у якому йшлося про те, що ми маємо повідомити, чи в нас не було “кримінальних активностей”.
  • Політика безпеки. Документ із настановами, що ми не маємо самі проявляти до дітей надмірних тілесних контактів. Якщо дитина хоче обійняти, то ми можемо відповісти, але не маємо права ініціювати такий контакт.
  • Документ про те, що ми не маємо публікувати фото без дозволу батьків і переказувати те, що нам розповідають діти.

Усе це для нас перекладали та зачитували, а ми мали ставити підписи.

Тут у школі більше простору для творчості. Однак додається відповідальність, про яку я часто говорю дітям. Адже ми працюємо у великому красивому офісі, де поверхи зайняті айтівцями (айтівці виділили класи для дітей) у центрі міста. Тож я кажу дітям: “Ми маємо поводитися так, аби всі знали, які діти з України чемні та виховані”. На малюків це дуже позитивно впливає.

У мене є картка в німецькому банку – спеціально для зарплати. Для Німеччини це невелика зарплата. Адже кожна з нас працює всього 20 годин щотижня. Але в мене був розрив свідомості, коли я її отримала. Я тоді подумала, чи це відбувається зі мною, чи ні. Я не можу називати суму, але якщо порівняти з Україною, це в кілька разів більше.

Село Нараміце, Польща, Ольга

На початку повномасштабного вторгнення я разом із дітьми виїхала в Польщу. Там мої діти ходили до школи, а я працювала в початковій школі на волонтерських засадах, хоча за фахом я учителька біології.

У польській школі були вражені ґрунтовними й сильними знаннями наших дітей, але були шоковані великою кількістю працівників у наших школах та незрозумілою для них великою кількістю паперів.

Школа в Нараміце

Мене насамперед вразили взаємини “директор–учитель”: дуже багато довіри до вчителя, поваги. Вчитель із директором спілкується як із другом – і навпаки. Директор знає всіх учнів у школі та може про них багато розповісти.

Учитель може мати 18 годин на тиждень і не більше. Він приходить у школу за 15 хвилин до уроку, а йде з неї тоді, коли уроки закінчуються. Після 14.40 у школі майже нікого немає.

Зарплата вчителя з 20-річним стажем складає 6 500 злотих (більше як 51 тис. грн) Найбільше отримують директори – приблизно 7500 злотих (орієнтовно 60 тис. грн). Директор та практично всі вчителі вільно спілкуються англійською.

Рівень знань у наших дітей вищий, але практичних знань більше в польських дітей. Там майже щомісяця запрошують до школи спеціальні служби (пожежна, поліція), які навчають дітей практичних навичок. Наприклад, як діяти в надзвичайних ситуаціях. А після таких тренінгів учням видають сертифікати.

Двір сільської школи

У молодшій школі оцінюють дітей, найвища оцінка – 6. А з 1 балом можуть не перевести до наступного класу. У класах може бути від 6 до 30 учнів. Усі класи початкової школи схожі на наші: такі ж одномісні мобільні парти, немає осередків, килимків. Є звичайна та інтерактивна дошки, телевізор.

Діти пишуть мало, здебільшого працюють у друкованих зошитах, є домашні завдання, але вони творчого характеру й легші від українських. Дисципліни як такої на уроках немає, але діти не галасують

Дітям не можна носити телефони до школи. Батьки підписують заяви на згоду або незгоду на фотографування учнів та публікацію світлин на сайті школи. Вчителі проводять багато часу з дітьми (оскільки в них немає паперової роботи).

Батьки спілкуються з учителем у групах, їх запрошують до школи на різні заходи та активності. Під час уроку вчитель не підніме слухавку, навіть якщо телефонуватимуть батьки. Між батьками та вчителем відчуваються повага та взаємодопомога.

Батьки здають і збирають гроші, але не вчителям і не на штори, а на різноманітні екскурсії та походи. Дітей до школи підвозить шкільний автобус, у якому є педагог – він слідкує за дітьми.

На школу з 9 класів із кількістю не менше 15 учнів у класі: один директор, одна прибиральниця, один двірник, кочегар, бібліотекар та водій шкільного автобуса. У директора немає заступників, може бути лише секретар. Якщо потрібно влаштувати виховний захід, написати сценарій тощо, це роблять учителі, які це вміють. І їм за це доплачують.

У початковій школі є 4 або 5 уроків щодня. Усі уроки викладає вчитель початкової школи, окремо відбуваються уроки релігії, двічі на тиждень – англійська та один – інформатика. Два рази на тиждень священник викладає релігію. Усі уроки відбуваються в одному класі. Діти не ходять кабінетами навіть на інформатику.

Тут немає групи подовженого дня (дітей після уроків забирають батьки), а решта чекають у шкільній бібліотеці на шкільний автобус. Разом із бібліотекарем вони читають, дивляться повчальні історії (у бібліотеці 3 комп’ютери й телевізор).

А ще в школі є магазинчик, у якому продають усе, що заборонено в нас: рисовий папір, соки, цукерки, кока-колу. У школі, де була я, немає їдальні, тому діти брали їжу зі собою в лотках, їли на уроці. Маленькі перерви тут тривають по 5 хв і одна велика перерва – 20 хв.

Висновок такий: учителі в Україні роблять значно більше, а отримують – менше. Тоді як учителі в Польщі працюють менше, мають більше вільного часу й високі зарплати.

Нині я знову в Україні. Намагатимуся впроваджувати той неоціненний досвід, який я отримала в школі в Польщі. Нам лише б перемоги й миру!

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото надали вчительки

Титульне фото: Тетяна Кучерява

Матеріали за темою

Обговорення