“Мені здається, звільнення скоро”: вчительський щоденник з Чернігівщини, написаний під обстрілами, без зв’язку, але з надією на перемогу

Як це – жити в окупації? Щоб зафіксувати перенесені жахіття, Любов Деркач із села Петрівка (Сновський район Чернігівщини) вела щоденник. Писала про те, як пекла з батьками хліб, разом із братами шукала місце у дворі для кращого зв’язку, передавала дані про російські війська нашим захисникам.

Здебільшого записи робила з напіврозрядженого телефона – у темряві та без зв’язку. “Записувала лише маленькі частинки від усього, що відбувалося, з надією, що це дасть розуміння того мороку, який принесли на нашу землю окупанти”, – пояснює Любов Деркач.

Незадовго до повномасштабного вторгнення, 12 січня 2022 року, Любов Деркач тільки-но закінчила Національний університет “Чернігівський колегіум” ім. Т.Г. Шевченка. Оскільки влаштуватися за фахом (харчові технології) одразу не вдалося, поїхала до батьків у Петрівку.

“У великій родині допомога зайвою не буває. Думала дочекатися весни й шукати знову роботу за фахом”, – розповідає Любов. Через повномасштабне російське вторгнення влаштуватися на роботу вдалося аж 1 грудня 2022 року – майстринею виробничого навчання в Чернігівському професійному ліцеї залізничного транспорту. Тож весь період окупації Чернігівщини героїня була в Петрівці.

Нещодавно, відвідуючи тренінг “Вчителі і війна” фонду “Голоси дітей”, Любов поділилася своїми записами із фахівцями. З дозволу авторки та фахівців фонду, “Нова українська школа” публікує щоденник у скороченому варіанті.

У новому матеріалі читайте:

• як село жило під звуки обстрілів російських військ;
• як окупанти викрадали хліб та односельців;
• чому в родині жодного разу не скористалися генератором;
• де облаштували саморобний пункт зв’язку;
• як садили овочі в теплиці, чекаючи на весну і звільнення.

Далі – цитати зі щоденника Любові Деркач.

ПЕРЕДІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ЩОДЕННИКА

Триває війна. Іноді чути вибухи, інтернету немає, зв’язок майже не ловить. Центральною дорогою села їде військова техніка окупантів.

Наше життя швидким потягом злетіло зі звичного маршруту й рухається за інерцією, хоча нам здавалося, що ми повністю зупинилися.

Тато пішов у магазин, звідки повернувся з новинами: про те, що в школі мають зробити шпиталь і про те, що окупанти розшукують тих, хто зупиняв колону ворожої техніки, та вивозять у невідомому напрямку.

Село немов оповите чорним серпанком тривоги – люди, зустрічаючись на вулиці, розмовляють про майбутнє та новини. А серед них роз’їжджають на чорних джипах озброєні військові – заходять до порожніх магазинів, вдивляються в обличчя.

Окупація… Здається, час спинився, але годинникові стрілки далі йдуть.

Окупація – це єдине, чим я можу назвати проміжок часу, у якому опинилася. Після цього усвідомлення, 2 березня вирішила писати щоденник (росіяни зайшли в село в перший день повномасштабного вторгнення, тож записи почала вести по памʼяті від 24 лютого й до 10 квітня, коли минуло вже 8 днів після звільнення села та всієї Чернігівщини – ред.).

“УПЕРШЕ УСВІДОМИЛА НЕНАДІЙНІСТЬ І НЕЗАХИЩЕНІСТЬ СВОГО ІСНУВАННЯ”

24.02.2022. 6 ранку. Несподіваний підйом

Прокинулася від того, що мені хтось сказав: “Вставай, у нас війна!”

Як таке може бути? Це правда? На очі навернулися сльози, мене охопила паніка, але переді мною стояли молодші брати та сестри, яким не могла видати свій стан.

З боку кордону чулися вибухи та гуркіт (від села до кордону з рф десь 20 кілометрів), земля дрижала. Таке відчуття, наче земля трясеться як ненадійний човен під ногами. Уперше в житті це відчула, уперше усвідомила ненадійність і незахищеність свого існування.

Потім йшла, здається, нескінченна колона – танки, БМП та інша вбивча техніка. А ми стояли, дивилися навпростець через городи (дорога десь 500 метрів від нас) і тремтіли від думки про те, що буде далі. Ховаючись за безлистими деревами й кущами, ми дивилися на це з переляком і розпачем, а земля тремтіла й гучно відбивала кожен вибух. Навіть чути було кулеметні черги, які пурхали в запиленому повітрі, наче злякані пташки.

Цього дня, як і весь період окупації, великою проблемою для нас та окупантів були зірвані мости.

Моя сестра на той час перебувала в Чернігові, а мости, що вели до міста, мали бути підірвані, щоб зупинити просування противника. Виїхати із Чернігова до Петрівки без мостів – неможливо.

На щастя, сестра змогла виїхати до знайомих у місто Сновськ, яке теж було в окупації. Один із мостів, які вони проїжджали, через 20 хвилин після того був підірваний нашими військами.

Протягом дня до нас приходили люди та купували хліб – вимітали все під чисту, бо в магазинах уже нічого не було (родина займалася власною справою – випікала хліб та хлібобулочні вироби – ред.).

25.02.2022. Домашнє укриття та перший хліб в умовах війни

Протягом дня обладнали укриття в старому льосі – принесли дві довгі лави, запас води, медикаментів, трохи їжі й декілька свічок. Також занесли теплий одяг, хоча постійно сиділи вдягнуті у верхній одяг.

Кілька разів спускалися в льох через сильні та близькі вибухи. Одного разу наші літаки бомбили старий аеродром, що від нас за 6–7 кілометрів, бо там росіяни поставили свої ракетні установки.

Коли вперше почула літак, просто впала на підлогу, накривши голову руками. Ми не знали, куди впаде снаряд. Потім швидко одягнулися і побігли до укриття.

Вибратися з нього мене змусив… хліб. Він якраз розстоювався і вже добре підійшов. Тато довго сперечався зі мною, хто має йти до хліба – я чи він. Зійшлися на тому, що я старша дитина в родині, а молодшим потрібен батько, до того ж швидше бігаю і добре чую, тож піду я.

Це був наш перший хліб у воєнних умовах без звичних кунжуту та соняшникового насіння. Відтоді ми вирішили більше не продавати хліб, щоби прогодувати передусім свою родину. Дріжджі поділили на порції й заморозили, щоб надовше вистачило (ми зберегли їх до Великодніх пасочок). Потім переважно пекли на заквасці.

26.02.2022. Будинок родичів під “градами”

До нас приїхала сестра – таки змогла повернутися додому – і ми нарешті були всі разом. Надвечір дізналися, що всі перехрестя, де проїжджала ворожа техніка, були заміновані.

Хвилювалися за родину нашої тітки в Чернігові. Їхній будинок потрапив під обстріл “градами”, спалахнула квартира в їхньому під’їзді, а родичі ледве врятувалися від диму.

Пожежу загасили, але будинок залишився без газу, з розбитим склом.

У той день ми теж залишилися без електроенергії – бачили, як із боку Чернігова з позицій окупантів спалахнула ракета, почули гучний вибух, а в будинках не стало електрики.

Провели перший вечір зі свічками та без води в будинку. Корів доїли в темряві, бо економили заряд акумуляторів у ліхтариках. Хоч у нас був генератор, та не користувалися ним весь час окупації – боялися, що росіяни дізнаються і відберуть.

27.02.2022. Односельці зупиняють ворожу техніку

Як би це не було дивно, та нам відновили подачу електроенергії.

А селом знову їхали колони ворожої техніки. Одну з них односельці пробували зупинити голіруч, заздалегідь понакладавши через дорогу спиляні дерева. Їм вдалося не тільки зупинити, але й розвернути колону.

28.02.2022. Кінець зими, але не війни

Почало холоднішати, хоча уночі вже траплялися плюсові температури. Ми сподівалися, що разом із календарем зими зможемо перегорнути й сторінку війни. Але надвечір почали розуміти, що це не реально.

Знову зникла електрика. Як сказали односельці – російські танкісти влучили в стовп високовольток і не пропускали до нього комунальні служби, щоб відновити нам світло.

Воду набирали з колодязя.

“ДУЖЕ НЕ ВИСТАЧАЛО МОЖЛИВОСТІ ДІЗНАВАТИСЯ НОВИНИ”

01.03.2022. Ненависть до війни

Ранок почався з гарного співу птахів і гулу техніки.

Як мені набридла війна. Її звуки, її сморід, а ще більше ця смертоносна зброя і ця незмірна невиправдана ненависть до людей, яка породила війну.

02.03.2022. Переговорний пункт

Брати полагодили радіо, спіймали “Житомирські новини”.

А ще, зробили схему для розмов, яку назвали “Переговорним пунктом”. Прикріплювали антену до металевої сітки, якою був огороджений сад. У певному місці цієї системи зв’язок ловив.

“Вишки”, схоже, були заглушені. Задля безпеки вирішила видалити з телефону телеграм та вайбер.

Мені дуже не вистачало можливості дізнаватися новини, почувалася відрізаною від світу та життя.

03.03.2022. Другий радянський союз?

Ранок почався з активних польотів літаків над засніженими дахами будинків. З гуркотом вони проносилися на досить маленькій висоті спочатку в одну сторону, а потім в іншу. Ми з великим болем дивилися на все це і відчували, як десь далеко-далеко стогнала земля від міцних ударів бомб.

Тато вважає, що треба готуватися до життя в другому радянському союзі. Він не вірив у звільнення, як і всі навколо. У нас майже не було можливості щось зрозуміти з тих новин, які ми отримували. Але я не згодна. Я не можу підкоритися цій жорстокій машині.

Тітка попросила молитися: у Чернігові йшли вуличні бої.

04.03.2022. Хаос у небі

Вночі в небі, як бджоли на пасіці, довго гули літаки. Я молилася в ліжку, а мама – у сусідній кімнаті. Настала тиша. Вранці знову полетіли, до них ще додалися і гелікоптери, які кружляли над селом і супроводжували колону.

Надвечір звичний рух літаків різко змінився. У небі почався хаос. Ми припустили, що дві протилежні авіації зіткнулися. Літаки з неймовірною швидкістю пролітали над будинками, ледь не влітаючи в дерева. Інші ж у небі виписували петлі й крутилися теж із величезною швидкістю. Після короткої тиші вночі знову пролетіли два літаки спочатку в один бік, потім в інший. З боку, куди вони поверталися, чути дивний гомін, ніби багато літаків літали по колу десь вдалині.

Мені зовсім не зрозуміло, що відбувається навколо, але я вірю: настане час і ми знову будемо вільні.

05.03.2022. Хвилююча тиша

Сьогодні вночі та зранку ще літали два ворожі літаки, а потім настала настільки незвична тиша, що ми підхоплювалися з місць – думали, що летить. А насправді це вітер завивав у трубі чи гудів вогонь у котлі.

Згодом дізналися, що в Чернігові, куди літали ці літаки, учора збили один із них. Його пілот, крім того, що бомбив будинки, ще і стріляв по перехожих. Унаслідок падіння пілот отримав рани, за оцінкою місцевих лікарів, несумісні із життям.

А сьогодні збили ще два російські літаки. Обидва пілоти катапультувалися, але їх піймали наші захисники.

Це було згодом, бо того дня ми нічого ще не знали, а дивувалися і боялися тиші.

“ПРОКИНУЛИСЯ ВІД ГУЛУ ЛІТАКІВ… ЦЕ НАСТІЛЬКИ МОРАЛЬНО ПРИГНІЧУЄ, НАСКІЛЬКИ УБИВЧО ДІЄ ТАМ, КУДИ ВОНИ ЛЕТЯТЬ”

07.03.2022. Народний опір

Зранку батьки зібралися та поїхали велосипедами до сусіднього села, щоб обмінятися продуктами. Дорога була важка і складна, тому що центральною трасою добиратися було вкрай небезпечно – у будь-який момент могла йти ворожа колона, росіяни могли без розбору вбити. Щоб оминути окупантів, їхали околицями, полями й навіть лісосмугами.

У сусідньому селі моїм батькам розповіли, що люди поставили хрест та повісили на ньому вінок – підписали сусідньому президентові подарунок. За це російські військові обійшли все село в пошуках автора такої витівки. На щастя, не знайшли, але погрожували розправою.

08.03.2022. Воєнний день народження

Сьогодні мій брат святкує 20-річчя. Перший день народження в родині за умов війни.

Після сніданку батьки поїхали з братами по дрова мотоблоком. Коли повернулися з лісу, вулицею швидко проїхали двоє військових джипів кольору хакі (камуфляж окупантів). На їхніх дахах стояли кулемети. Джипи доїхали до повороту вулиці та повернулися назад, до центру села.

За кілька хвилин зник зв’язок. Через декілька годин, коли були сутінки, ми сходили й побачили, що росіяни впритул розстріляли ретранслятор, а потім ще увімкнули його до мережі, аби струмом знищило те, що вижило. Ми знову, але тепер надовше, опинилися в інформаційному вакуумі.

Також від людей дізналися, що у двох сусідніх із нами селах стоять блокпости.

Пізніше мої брати та ще декілька людей із села забрали акумулятори та деякі елементи ретранслятора і зберегли до нашого звільнення. Завдяки цьому нам швидко змогли відновити зв’язок.

09.03.2022. Дорога до млина

Тато поїхав змолоти борошно до села, що майже під Черніговом. Вздовж міста точилися бої – по суті, це була лінія фронту. Також треба було проїхати блокпост окупантів. А в селі, де розташовувався млин, перебували російські військові з технікою. Звідси росіяни обстрілювали Чернігів.

Ми дуже хвилювалися за тата. Додавала хвилювань і відсутність зв’язку. Але минув час, звичайно, довший, ніж зазвичай, і він повернувся.

Тато потім розповів, що на блокпості стояли два молоді солдати, перевіряли телефони та документи. А також запитували, де можна купити чогось попити. Оскільки в магазинах безалкогольних напоїв не залишилося ще з першого дня війни, тато порадив їм зламати гілочку клена, підвісити пакетик і пити кленовий сік.

10.03.2022. Дошкульні літаки

Вночі прокинулися від гулу літаків – зранку вони знову розбудили нас. Це настільки морально пригнічує, наскільки убивчо діє там, куди вони летять.

Зранку батьки зустрілися з директором школи й домовилися про допомогу нашим сусідам – у шкільній клуні збереглися залишки дошок зі шкільного паркану, які можна було напиляти на дрова необхідної довжини. Мої брати допомогли хлопцю із сусідньої родини й причепом до мотоблока відвезли дошки у їхній двір.

У Чернігові ситуація значно ускладнилася за останні дні. Схоже, місто в оточенні, у багатьох немає води, газу, електрики, зв’язку, медикаментів та їжі. Така ж ситуація й у Маріуполі за інформацією з новин (останнім часом нам трохи вдавалося їх дивитися, хоча зв’язок був дуже нестабільним).

11.03.2022. Економія

Ранок почався тихо. Звичайна домашня робота та робота по господарству. Печемо хліб, доводиться коригувати рецепти та норми у зв’язку з економією продуктів. Найбільше економимо цукор.

В обід вулицею швидко проїхали дві раніше бачені нами машини. Тато припустив, що вони можуть оглядати село, щоб розташувати техніку.

12.03.2022. Місцеві партизани

Другу добу мамині родичі із Чернігова не виходили на зв’язок. Ми довідалися, що все місто не має води, світла, газу, опалення. Люди готують їжу на вогнищах, а ремонтні служби під обстрілами відновлюють необхідні комунікації.

Також дізналися про партизанські групи, які починають формуватися на окупованих територіях нашої області. Мені здається, звільнення скоро.

13.03.2022. Три доби без зв’язку з рідними

Нарешті змогли додзвонитися до маминих родичів із Чернігова: вони живі. Слухали їхні голоси й невимовно раділи, адже майже три доби не могли зв’язатися.

Увечері мали повітряну тривогу. Над селом пролетів винищувач, але назад не повернувся. У новинах казали, що він згорів.

Лягаю під звуки далекої канонади спати. У мене вже в самої починають смикатися м’язи в різних частинах обличчя та тіла, але вірю, що все минеться.

14.03.2022. Воєнні умови для хліба

Цього дня я вперше пекла формовий хліб у воєнних умовах, не використовуючи зручного обладнання: спочатку вимісила його вручну, потім він розстоювався на кухні й частину часу навіть на кришці чавуну з водою, що підігрівається на котлі. Після цього випікала в маленькій електропічці.

Раніше знайомство з новою для мене технологією було б веселою справою.

“ПРИЙШЛИ НАШІ. Я СТРИБАЛА ЛЕДЬ НЕ ДО СТЕЛІ, ХОЧ І РОЗУМІЛА, ЩО ЦЕ НЕ КІНЕЦЬ ВІЙНИ”

15.03.2022. Перша грядка під звуки вибухів

Сьогодні літало багато літаків, часто була повітряна тривога. За розповідями людей, у бік Чернігова їхали великі колони техніки, але не через наше село. Навіть у новинах визнали, що росіяни поповнюються новими силами.

Життя триває. Сьогодні під звуки сильних вибухів робила першу грядочку та посіяла трохи редиски, залишивши місце для капусти. Сподіваюся побачити врожай із посіяного.

22.03.2022. Тиждень канонад

Ці сім днів були дуже напруженими фізично – приходила до спальні й просто відключалася, тому не могла вести записи (накопичилося багато домашньої господарської роботи).

Зараз у мене щодня практика як у медсестри – перев’язки треба робити братові. Він із необережності порізав два пальці, ймовірно до кістки. Лікую вдома, як можу.

Під час роботи в теплиці побачила перші сходи редиски, посіяної тиждень тому. Сусіди всміхаються, що сію так рано. Самі не поспішають на городи.

Увечері спочатку полетіли сигнальні ракети, потім почалася канонада. Склалося враження, що артилерію, яка вела обстріл, наші війська бомбили з байрактара. Ми бачили спалахи в небі в одному й тому ж самому місці, після того спалахи на горизонті й гуркіт вибухів. Це було дуже потужно. А після того нарешті настала тиша.

25.03.2022. Уперше бачили, як збивають ракету

У четвер ранок почався гучно. Надзвичайно гучно – за кілометрів 10 від нас були звуки, які ми чули напередодні. По обіді все затихло – до сьогоднішнього ранку тихо, дуже тихо. Лише літаки іноді чути.

У новинах кажуть, що розбили колону та захопили в полон людину, яка пускала ракети.

Цього вечора ми вперше побачили, як летіли ракети і як їх збивали. Збита ракета горіла майже як салют. Здається, після війни ми не зможемо нормально реагувати на багато з того, що раніше нам подобалося.

29.03.2022. Росіяни викрадали людей

Уже кілька днів погода вітряна. Розпустилися крокуси й проліски, стоять і дивляться в небо, яким часто гасають літаки й ракети. Весна прийшла, але не тепла, а холодна та затяжна. Така ж погода й у моєму серці. Новий розпорядок дня, який принесла із собою повномасштабна війна, та нові навантаження вимотують до краю.

Через війну перестали їздити машиною, оскільки вона на бензині, а бензин будь-якої фракції зараз недоступний у нашій місцевості. Навіть солярки нема.

Від знайомих дізналися новини: мости у двох сусідніх селах підірвані. Росіяни підірвали, щоб на них не наступали українські військові. Це ускладнить і доставку хліба до цих сіл.

У Сновську росіяни викрали сімох людей. За якийсь час повернули чотирьох, а доля решти невідома.

Щоразу, коли машина з хлібом проїжджає від Сновська до сіл через блокпост, росіяни забирають собі хліба, скільки хочуть.

10.04.2022. Ще не кінець війни

Ще 2 квітня росіяни пішли з наших територій, але дві доби деренчала їхня техніка на вулицях сусідньої Городні. Очевидці кажуть, що вони, проїжджаючи через місто, дивувалися, що тут так красиво.

Також розповідали, що з фур, які були в колонах російської техніки, текла кров на дорогу. І досі ще на асфальті є її сліди. Абсурдність та протиприродність війни просто не вкладається в голову.

Потім прийшли наші. Згадую це, і знову мене наповнюють ті ж емоції: я стрибала ледь не до стелі, хоч і розуміла, що це не кінець війни.

Здається, біг часу відновився, годинник не встигав за ним і життя пришвидшилося.

Любов Деркач. Редакція – Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: ГС “Освітній дім прав людини в Чернігові”

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту “Strategic Media Support Program”. Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки National Endowment for Democracy (NED) .