Навчання під звуки повітряних тривог: три історії з Мукачева

Закарпатська – одна з “тилових” областей, де, на щастя, у часи повномасштабної війни жоден заклад освіти не постраждав. Проте, формат роботи садочків та шкіл, як і по всій Україні, зазнав змін – його швидко трансформували під воєнні реалії. Учні в закладах освіти з укриттями вчаться очно, а під час повітряних тривог діти так само спускаються в сховища.

Ужгородське медіа “Заголовок” спільно з “Новою українською школою” побували в декількох школах у Мукачеві та дізналися, яке воно, навчання під звуки повітряних тривог.

Мукачівська ЗОШ № 13

ПРО ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВТОРГНЕННЯ ТА ОБЛАШТУВАННЯ УКРИТТЯ

“У нашої школи гарний не фасад, а душа”, – зустрічає журналістів директорка Людмила Ковач. Школа обладнала сучасний спортивний майданчик, дбайливо впорядкувала внутрішній дворик, а фасад ще чекає свого часу на вдосконалення. Бо зараз у ЗОШ № 13, як і в кожної української школи, інші виклики – дбати про безпеку та психологічний стан дітей під час повномасштабної війни.

Людмила Ковач, директорка школи

“Ви тільки спитали, як усе почалося, а в мене вже всередині все стиснулося, – згадує перші дні вторгнення директорка. – 24 лютого 2022 року почався, ніби звичайний день. Усі прийшли на роботу. Зранку я отримала дзвінок із Чернігівщини від найкращої подруги. Вона спитала, чи готова я їх прийняти, бо ж почалася війна. Я, звичайно, сказала: “Виїжджай”. Та приїхавши до школи на роботу, як зазвичай, о 8:15, я ще не розуміла, що в нашій країні вже йде повномасштабна війна. Ми провели перший урок, далі – другий. Тоді управління освіти повідомило, що вони ухвалили рішення про перехід на онлайн-навчання всіх закладів освіти, бо не знають, чого чекати”.

Людмила згадує, що насамперед діяла не як керівник, а як мама трьох дітей. Їй хотілося зайти в кожен клас, поговорити з кожним учнем.

“Ми не знали, як поводитися, не розуміли, як реагувати на такі події. Щоб якось заспокоїти дітей, я сказала: “Ви знаєте, що Закарпаття це – рай, а чорти до раю не приходять. Тому будьте спокійні, не панікуйте, обережно збирайтеся додому”, – пригадує директорка.

Тоді ми повідправляли дітей додому, а далі – перейшли на онлайн-навчання. Ще під час карантину навчилися працювати онлайн: користуємося електронними журналами, щоденниками, формою спілкування “Моя школа”.

За словами Людмили, складно було психологічно. Перша проблема, з якою зіштовхнулися школи, – це повітряні тривоги.

“З приходом літа керівники шкіл почали обговорювати, як працювати з нового навчального року. У нашій школі були хороші підвали, але занедбані. Мікрорайон Мукачева, де розташована школа, – Росвигово – знаходиться на болотах. Коли йде дощ, набирається багато води, в укритті висока вологість. Ми постійно порушували питання: може, дренаж який зробити. Але ж весь час треба було щось пріоритетніше упорядкувати: двір, опалення замінити, спортмайданчик. Зрештою, підвал був собі й був. Туди зносилося все, що треба й не треба. Хто ж думав, що все так зміниться” – каже Людмила.

Директорка школи дорогою до укриття

За кошти міського бюджету за літо 2022 року зробили ремонт у двох укриттях школи, провели туди інтернет, встановили системи для питної та технічної води, забезпечили аптечками, біотуалетами.

У школі навчається 1 096 учнів. У так званому “малому” укритті вміщається 360 дітей, а у “великому” – майже 600 учнів. Решта 190 школярів під час тривоги перебувають на першому поверсі, де є захист двох стін. Переважно це учні, що не можуть бути в закритому приміщенні, відповідно до заяв батьків.

Ще до повномасштабного вторгнення росії в закладі щоквітня проводили День цивільного захисту. Школа № 13 – лідер серед шкіл міста саме в цьому напрямку. Тому привчити школярів до евакуації з кабінетів в укриття під час повітряних тривог було не складно. З першого тижня вересня тут щодня проводили навчальну евакуацію, попри відсутність тривог.

“У перші місяці навчання в нас була проблема з тим, як батьки забирають дітей під час тривог. Тільки чули сирену – летіли всі, – ділиться Людмила. – Кожен хотів чим швидше забрати свою дитину, хвилювалися, що з дітьми може щось трапитися. З часом це стабілізувалося, довіри до школи побільшало. Зараз з-понад тисячі учнів можуть забрати 20–40 школярів”, – ділиться директорка.

“ДОСПІВАЛИ ГІМН І ТРИВОГА ЗАКІНЧИЛАСЯ”

В укритті – ціла підземна школа. Електроенергія тут передбачена навіть на випадок тривалих відключень (міська влада закупила генератори та постачає дизельне пальне для них).

Перша тривога з дітьми в укритті, пригадує директорка, тривала 40 хвилин: “Я так нервувала… Ще й подруга дзвонить і каже, що ніби летять на Закарпаття. А в мене майже 400 дітей у сховищі. Хвилююся, та не хочу показувати, щоб не передати свій страх дітям. Ходжу туди-сюди.

Я за фахом вчителька музики, вокалістка, співаю і пишу пісні. Хвилини дві думала, починати співати, чи ні. З іншого боку, розумію, що щось треба робити. І як почну “Ой у лузі червона калина”… Після секундної паузи підхопили й діти. Потім ми заспівали “Стефанію”, “Червону руту”, після цього – гімн України. Не знаю, чи то так збіглося, але коли ми завершили співати гімн, тривога скінчилася. І я залилася слізьми. Бо тоді ще раз зрозуміла, що маємо за кого воювати, кого захищати. Коли маленькі діти, 3–4-класники чують гімн, встають, кладуть руку на серце й на всю гучність співають – розумієш, що все буде добре. Це була дуже символічна перша тривога, яка мені запам’ятається, певно, на все життя. Тепер після того, як я заходжу в укриття, діти питають: “Що будемо співати?”

“ДВІ ГОДИНИ ВИТРИМУЮТЬ, А ДАЛІ ПОЧИНАЮТЬ НУДЬГУВАТИ”: ПРО ПЕРЕБУВАННЯ В УКРИТТІ

На побілених стінах укриття – барвисті малюнки. Це роботи вчителів школи й учнів. На одній зі стін – велике панно. “Попрацювали наші діти, учениця Марічка Янцо, – помічає наше зацікавлення директорка. – То її ідея, її проєкт. Вона разом із дівчатами 10-х класів розмалювали стіну в стилі “Лісової пісні” Лесі Українки”.

Панно за мотивами “Лісової пісні” Лесі Українки

За словами директорки, перші дві години діти в укритті ще витримують, а далі починають нудьгувати. Повітряні тривоги бувають затяжні. Тому два шкільних психологи розробили ігри для молодших школярів. Також діти беруть із собою розмальовки. У “малому” укритті для найменших учнів установили проєктор, до якого в разі потреби підключають “колонку на колесах” та вмикають мультики.

Старші намагаються вчитися. Але повноцінні уроки в таких умовах проводити не дуже ефективно. “Ми можемо поставити парти, стільці в укритті, але провести урок у приміщенні, де одночасно перебуває 600 дітей – це нереально, – пояснює Людмила. – Складно було у вересні-жовтні – слідкували, щоб не було скупчень, травм. Починали працювати над психологічною підтримкою дітей. Адже діти є різні. У нашій школі є й учнів з-поміж ВПО“.

З початку повномасштабного вторгнення до школи зарахували 85 дітей-переселенців. 16 з них уже повернулися додому.

“А після перемоги в укриттях було б чудово поставити тенісні столи, зробити секції з карате, боксу. Ми точно щось придумаємо, якби швидше все завершилося перемогою України”, – оптимістично підсумовує директорка.

Мукачівська ЗОШ № 1

БОМБОСХОВИЩЕ ЧАСІВ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ СТАЛО ПРИХИСТКОМ ДЛЯ МУКАЧІВСЬКИХ ШКОЛЯРІВ

Зведене ще в радянщину протирадіаційне укриття в ЗОШ № 1 у центрі Мукачева за кілька десятків років знадобилося. На вході важкі металеві двері відкриває Микола Морека, директор школи.

Директор школи, Микола Морека, дорогою до укриття

Місто профінансувало капітальний ремонт укриття, яке, подібно до інших шкіл, тривалий час використовувалося як склад.

“На випадок відключення світла школа забезпечена генераторами. У сховищі зробили побілку, тинькування стін, встановили системи водопостачання, каналізації, побудували два стаціонарні туалети. Ми забезпечені й питною, і технічною водою, в укритті маємо інтернет”, – розповідає директор.

За словами Миколи, навчальний процес із початку повномасштабної війни в школі зазнав значних змін. До 24 лютого 2022 року заклад працював лише в першу зміну, у другу ж були лише групи продовженого дня і гуртки.

Микола Морека, директор школи

“Після повномасштабного вторгнення ми змушені були змінити формат навчання, оскільки одна з необхідних умов навчально-виховного процесу – це безпечне перебування учнів у закладі освіти, – розповідає директор. – У середньому щоденно в нас навчається близько 850 дітей. Забезпечити перебування всіх учнів в укритті, чи навіть враховуючи приміщення, де є дві стіни, ми не можемо. Площа укриття – близько 230 м². Там ми можемо безпечно розмістити максимум 400 учнів. А це навіть менше ніж 50 % від усіх школярів, педагогів та інших працівників. Тому ми були змушені організувати навчання в змішаному форматі”, – розповідає директор.

За словами Миколи, у більшості класів є інтернет, є він і в укритті. Зважаючи на те, що приміщення сховища має сім секцій (як окремі невеликі приміщення), то деякі вчителі, зокрема, початкових класів, проводять уроки під час повітряних тривог. Це сприяє зменшенню освітніх втрат.

Алгоритм евакуації в школі відпрацювали ще в довоєнний час, у дні цивільного захисту. Зараз евакуація займає не більше трьох-чотирьох хвилин.

“Під час першої тривоги всі дуже хвилювалися – насамперед за життя та здоров’я дітей. Дякувати Богу, у нас не було прильотів, руйнувань, тому зараз уже спокійніше ставимося до повітряних тривог”, – згадує директор і сподівається, що перемога вже близько, а школа скоро повернеться до звичного життя.

Мукачівська спеціалізована школа I–III ступенів № 4

ЯК ХОВАЮТЬСЯ ПІД ЧАС ТРИВОГИ У ШКОЛІ 1894 РОКУ

Директорка мукачівської школи № 4 Вікторія Мишак проводить нас коридорами на першому поверсі. У шкільному дворі навпроти вікна – свіжо збудована з блоків стіна, а саме вікно закрите мішками з піском. Таку конструкцію розробили спеціально, щоб у разі потреби тут можна було перебувати за правилом двох стін. Будівля школи зведена ще в 1894 році, раніше тут була угорська національна школа.

У сховищі школи є запасний вихід, який веде у двір закладу освіти. У мирний час в укритті зберігали старі меблі, використовували його, як складське приміщення. 25 лютого все прибрали, а за літні канікули зробили капітальний ремонт та облаштували всім необхідним.

Директорка школи, Вікторія Мишак, в укритті

“У нашій школі вчиться 650 учнів. Ми не можемо всіх помістити в укритті. Тому учні початкової школи вчаться очно щодня, а старшу ланку чергуємо через день. У цьому нам допомагає електронна система “Моя школа”, ковід навчив працювати дистанційно”, – розповідає Вікторія.

“Пам‘ятаю перший день війни. Ніхто з учителів не міг собі цього уявити. Пригадую, як ми намагалися зідзвонитися з батьками, як віддавали з рук у руки дітей кожній мамі особисто. Насамперед я не думала ні про вчителів, ні про себе, а лише про учнів, – емоційно розповідає директорка. – Коли всі діти були з батьками, я трохи заспокоїлася. Це було дуже важко. Усі телефонують, кажуть, що війна… Ми жодну дитину не випустили зі школи саму – лише з батьками”.

Директорка школи, Вікторія Мишак

Вікторія пригадує, як із першого вересня вчилися евакуації: “На сходах є плани евакуювання, і в класах вони теж є. Ми, звичайно, робили такі тренування в попередні роки на випадок пожежі. Діти в нас знають, хто куди має йти. Але зараз ми трохи модифікували процес.

Іноді дивує, наскільки чітко діти знають свої дії. Вони беруть рюкзачки, шапки… Буває, біжу по класах, дивлюся, чи всі вийшли, а вони просять:”Вікторіє Петрівно, дайте нам часу, ми допишемо й підемо”. Так прикро, що нашим дітям доводиться це переживати. Вони вчаться, пишуть ті буквочки, а потім мусять різко підриватися, збиратися і бігти.

Перебуваючи в укритті, ми намагаємося займати дітей. У сховищі проведена окрема лінія інтернету. Ми намагалися туди й телевізори, і ноутбуки принести, але учням це не цікаво. Якщо це старші і є можливість провести урок, то вчителька історії, чи біології може це зробити. Але такі предмети, наприклад, як математика, українська мова, де без дошки ніяк, ми не проводимо. Буває, що співаємо, складаємо лего, розмальовуємо розмальовки.

Але знаєте, що дивує? Як тільки діти спускаються в укриття – через 10 хвилин уже всі голодні”, – усміхається директорка.

Освітяни Мукачева переконані, що перемога України вже дуже скоро. А страх за дітей із часом розвіється і залишиться спогадом.

Оксана Нірода, журналістка медіа “Заголовок”

Усі фото: “Заголовок”