Напишіть нам

Всі теми

Не могла дітям розповідати маячню про велич російського народу. Мелітопольська вчителька про окупацію

Спочатку в Мелітополі, який одним із перших українських міст потрапив під ворожу окупацію, почали зникати працівники держадміністрацій, потім – підприємці, а далі справа дійшла до директорів шкіл. Натомість більшість педагогів відмовилися від співпраці з окупантами та викладання шкільної програми в контексті “руського міра”.

Про останні дні в рідному місті й те, що було далі, розповідає вчителька англійської мови мелітопольської школи Ірина.

ОКУПАНТИ ПОЧАЛИ З ВЛАДИ Й БІЗНЕСУ, А ПОТІМ ДОБРАЛИСЯ ДО ШКІЛ

Ірина вже понад два місяці, як виїхала з рідного Мелітополя. Перші тижні війни навіть думати не могла про те, щоби залишити дім, рідних, колег, дітей, з якими працювала в школі. Проте з кожним днем ситуація загострювалась. Ті, хто мали змогу, почали поступово лишати домівки. І сьогодні, каже Ірина, у місті лишаються тільки ті, хто з певних причин не мають можливості виїхати (наприклад, у кого є старенькі родичі чи хворі, яких не можна перевозити, на утриманні) або просто не мають, куди їхати.

Буквально з першого дня в школі, де працює жінка, силами вчителів та батьків було організовано чергування, щоби запобігти мародерству. Керівництво разом із педагогами вирішили вивезти та сховати все, що має цінність для окупантів – комп’ютерну техніку, телевізори, устаткування лабораторій тощо.

“Наша школа була дуже добре обладнана останнім часом завдяки реформі освіти. Комп’ютерні класи, приміщення для вивчення точних наук, початкова школа, яка вчилася за програмою НУШ і, відповідно, отримувала нову техніку й матеріали для навчання. Усе це ми демонтували й вивезли в сховок буквально на першому тижні окупації, поки нові господарі розбиралися з міською адміністрацією та бізнесом, а до освітніх закладів ще не добралися. Як показали наступні тижні, дуже вчасно ми все це зробили”.

За словами Ірини, першими в місті почали зникати працівники адміністрації та офіційної української влади. Казали, що їх тримають у гаражах чи підвалах, змушуючи співпрацювати чи писати заяви на звільнення з посади. Далі окупанти взялися за бізнес – вимагали в підприємців частку в прибутку, відбирали техніку, обладнання, приміщення, продукцію.

Наступним кроком став наступ на освіту.

“Начальниця управління освіти також зникла одного дня. Де її тримали й що з нею відбувалося, не скажу, бо не знаю достеменно. Але вона написала в результаті заяву на звільнення, а кілька тижнів потому я бачила її в місці збору людей на евакуацію. Вона прийшла дізнаватися, які наразі є шляхи виходу з міста. І ззовні це була вже зовсім інша людина від тої, яку я знала до війни. Людина, яка пережила неймовірний пресинг із боку окупаційної влади, але не пішла на співпрацю з нею”.

А далі почали зникати директори шкіл.

“У нашому місті приблизно 20 середніх навчальних закладів. У більшості з них керівництво звільнили, а натомість призначили інших людей. Мушу зазначити, що більшість із цих призначенців до того не працював у системі середньої освіти. Люди прийшли переважно з профтехучилищ, технікумів тощо”.

На приміщеннях шкіл почали з’являтися оголошення російською мовою з вимогою до педколективів прийти на загальні збори, щоби відновити навчальний процес на нових умовах.

“У нашій школі (і я знаю, що ми такі не одні) подібні запити ігнорували. Тобто ніхто з педагогів чи адміністрації не з’являвся. Єдине – ми попросили непедагогічних працівників, зокрема й секретаря виходити на роботу, щоби спробувати захистити решту майна школи від розкрадання. Адже саме вони знають, де й що в школі є, як воно працює і як можна перешкодити доступу до певної інформації тощо”.

Після другого-третього такого “попередження” та зірваних зборів почалися погрози адміністраціям шкіл та окремим учителям.

“Через те, що ми фактично заблокували доступ для так званої нової адміністрації в школу, проти нас грозилися відкрити кримінальні впровадження за розкрадання шкільного майна. Тоді ж було наша директорка остаточно вирішила залишити місто. Згодом із Мелітополя виїхали багато вчителів. Зокрема і я”.

БЕЗКОМПРОМІСНЕ НАСАДЖЕННЯ “РУСЬКОГО МІРА”

За словами Ірини, кілька шкіл у Мелітополі працювали офлайн, учителі проводили уроки з дітьми за програмою, насадженою окупантами. Звісно, у цій програмі немає ані історії України, ані української мови чи літератури.

“Історія України заборонена до викладання в принципі. Щодо мови та літератури, то освітяни отримали розпорядження окупантів, де було прописано, що вони розуміють, що тут є багато українців і це їхня мова, тому пропонується проводити уроки української мови не як обов’язкову частину шкільної програми, а як факультативи”.

Але найголовніше, що змусило Ірину полишити місто й улюблену роботу в ньому, – це контекст, у якому відтепер змушують працювати мелітопольських учителів.

“Це абсолютно безкомпромісне насадження “руського міра” в усіх його проявах. Я, наприклад, викладаю англійську мову. І наче б то не маю стосунку до цих насаджуваних програм. Але ні, я ні емоційно, ні навіть фізично не могла дітям на уроках розповідати всю ту маячню про “велич народу” й тому подібне”.

Проте частина вчителів міста проводили уроки.

“Я не можу сказати, що це якесь системне навчання. Зазвичай це 2–3 уроки по пів години максимум. Ба більше, я не буду давати оцінку тим, хто продовжив роботу. Знаєте, у кожного свої міркування щодо цього. Хтось переймається, що може залишитися без грошей. Хоча Міносвіти України вже перерахували зарплати навіть за травень більшості педагогів, проблема однаково лишається, бо зняти гроші з картки на окупованій території практично неможливо. Так само, як не можна розрахуватися карткою в магазинах – українські банки, а відповідно й термінали, не працюють.

Ситуація в місті дуже схожа на розквіт 90-х у поганому сенсі. Чорний ринок, “рєшатєлі”… Якщо комусь з окупантів сподобається ваше житло, то в кращому випадку вам дадуть хвилин п’ять, щоби захопити документи й вибігти надвір, у чому ви стояли”.

Ірина розповідає, що інші вчителі з тих, хто лишилися працювати, побоюються введення на окупованих територія рубльової зони, і тоді можна взагалі лишитися без засобів для існування. А багато в кого є в родині старі чи хворі, через яких немає можливості виїхати в більш безпечне місце.

А хтось просто пристосовується, і це теж не можна засуджувати в тому становищі, у якому вони опинилися. А є й такі, хто приходять не на роботу, а до дітей і намагаються потрошку продовжувати навчання в українському освітньому контексті. Як то кажуть, хочеш перемогти ворога – виховай його дітей. Різні люди є.

Тим, хто лишаються в місті, набагато важче, ніж нам, хто зуміли виїхати з окупації й зараз перебувають у відносній безпеці. Я пишаюся мелітопольськими освітянами, які знаходять у собі сили для спротиву й підтримки одне одного. А ще я дуже вдячна батькам, які пильнують будівлі та майно шкіл, турбуються про безпеку дітей та підтримують учителів”.

Дітей у школах, за словами Ірини, наприкінці навчального року було небагато. Мало хто з батьків відпускав їх на офлайн-заняття, вважаючи це вкрай небезпечним за нинішніх умов. Більшість за можливості доєднувалися до онлайн-навчання за українською програмою.

Мелітополь достроково закінчив навчальний рік, відповідно до розпорядження МОН щодо окупованих територій. До 2 травня було виставлено вже всі оцінки та підготовлено документи. Проте педагоги, яким вдалося виїхати, чи ті, хто відмовилися співпрацювати з окупантською владою, продовжили проводити онлайн-заняття для своїх учнів.

“З одного боку, ми всі розуміємо, що діти за цей рік не опанували програму, і тому намагалися вже у вільному темпі трошки надолужити знання. Звісно, жодних домашок чи контрольних, просто проходили поступово теми, які не встигли опрацювати. А з іншого боку, ми чудово розуміємо, наскільки важливо для наших дітей лишатися згуртованими та комунікувати між собою та з педагогами”.

Найбільша мрія Ірини сьогодні – розпочати новий навчальний рік у вільному українському Мелітополі.

“Так хочеться побачити чудові й допитливі очі своїх учнів. Щоб у них не було страху, а лише цікавість і бажання будувати країну далі. А ще хочу зустрітися зі всією нашою шкільною громадою, усіх обійняти і сказати, що ми перемогли. Вірю в те, що моя мрія здійснена”.

Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – AndrewLozovyiDepositphotos

Матеріали за темою

Обговорення