Всі теми

Про освіту в Грузії, Білорусі, Вірменії та Молдові й чому вчителі звідти приїдуть на міжнародний EdCamp в Україну

В Україні, Грузії, Вірменії, Білорусі та Молдові школи в останні 30 років розвивалися незалежно, але прийшли до в чомусь схожих результатів. Педагоги в кожній із цих країн перераховують однакові проблеми: низька зарплата, не надто висока повага до професії в суспільстві, забюрократизованість, нестача професійної свободи, консерватизм керівництва, технічна відсталість. Водночас, здебільшого зберігають любов до своєї справи, бажання змінювати та змінюватися і постійно шукати однодумців.

Довгі роки це був пошук у межах своїх держав. Із появою EdCamp Ukraine освітянки та освітяни стали частіше приїжджати в Україну з інших країн. Але візитів окремих педагогів уже недостатньо: у 2021 році до Харкова на зустріч з українськими колегами приїдуть великі делегації вірменських, білоруських, грузинських і молдавських вчителів. І це ініціатива не міністерств, а вчительських рухів.

Про майбутню міжнародну (не)конференцію EdCamp Ukraine представники п’яти країн оголосили 17 квітня під час української п’ятиденної онлайн-(не)конференції для батьків і вчительства “Антикризовий національний онлайн-EdCamp 2020“.

У 2021 році список тем для обговорення розшириться, як і кількість зацікавлених педагогів із п’яти країн. Організатори першої міжнародної (не)конференції EdCamp Ukraine не хочуть забігати наперед, але з їхніх слів зрозуміло — йдеться про тисячі учасників. Усі вони хочуть розповісти про свої успіхи та дізнатися секрети колег: як бути для своїх учнів найкращими вчителями.

У цьому тексті розповідаємо про освіту та рухи EdCamp у кожній із країн.

УКРАЇНА

В українській шкільній освіті є дві важливі відмінності від інших пострадянських держав (крім країн Балтії). По-перше, тут почалася реформа “Нова українська школа”. По-друге, тут потужний освітянський громадський сектор і високий рівень самоорганізації вчителів. До прикладу, співтовариство EdCamp Ukraine та його національні та регіональні (не)конференції з’явилися ще 2015 року. За останні роки цей рух зібрав понад 20 тисяч учасників і став одним із найпотужніших двигунів змін у шкільній освіті.

Досвід EdCamp переймають в інших країнах: за прикладом України у Вірменії, Грузії, Білорусі, Молдові стали проводити свої (не)конференції. За можливості, приїжджають на національний EdCamp Ukraine, дивляться відеозаписи лекцій і майстер-класів з українських (не)конференцій, консультуються з українською командою, як об’єднати активних учителів, надати їм можливість розвиватися та захоплювати цим інших.

“Ми взяли оригінальний формат у американців, але трансформували під Україну, додали безліч придуманих в Україні елементів. Тепер нам пишуть із США і просять допомогти іншим країнам. Недавно консультували колег з Африки, а цього тижня будемо консультувати італійців, — розповідає голова Ради ГО EdCamp Ukraine Олександр Елькін. — Ми запрошували на наші (не)конференції людей із сусідніх країн. Білоруси були першими. Так ідея EdCamp стала поширюватися з України до сусідніх держав”.

У EdCamp Ukraine вважають, що вихід ідей за межі країни необхідний. Особливо, коли проблеми та виклики — схожі.

“Те, як буде розвиватися наша країна, багато в чому залежить від того, що відбувається в сусідів, — упевнена віце-голова Ради ГО EdCamp Ukraine Олена Масалітіна. — Адже порядок денний у нас спільний”.

Для організації (не)конференції міжнародного масштабу буде залучена міжнародна команда. А за традицією національного EdCamp Ukraine, де міністр освіти — завжди серед гостей, хочуть запросити міністрів з усіх країн-учасниць.

“У МОН України рух EdCamp сприймають як союзників: ми даємо якісний зворотний зв’язок про стан справ у освіті, про проведення реформи. Тут озвучуються найболючіші питання та висуваються цікаві ідеї. І це дуже важливо для міністерства, — пояснює Олександр Елькін. — В інших країнах, сподіваємося, до наших однодумців буде таке ж ставлення з боку держави”.

ВІРМЕНІЯ

Співзасновник освітнього фонду Paradigma Нарек Манукян вивчає освітні системи пострадянських країн: Естонії, Грузії, Росії, Білорусі, України. Сам він — не педагог, проте впевнений, що освіта — ключ до розвитку суспільства.

“Я бачу, як змінюються закони про освіту в різних країнах, і у Вірменії вони стають такими ж, як у сусідів. Але я зрозумів головне: закони не роблять людей вільними. Люди, і вчителі в тому числі, стають вільними самі”.

Проблеми вірменської педагогічної спільноти, як вважає Нарек Манукян, в Україні нікого не здивують: низька зарплата, відсутність автономності, невисокий статус професії. Через це в країні мало добре освічених, умотивованих учителів.

“Перший EdCamp ми провели 2019 року, зібравши 400 педагогів. До цього таких масштабних заходів для вчителів не було, — пишається Нарек Манукян. — А ще більше талантів просто не мають можливості проявити себе. Ми хочемо їх знайти”.

Вірменські педагоги готові змінюватися та реалізовувати реформи в освіті. Проте опір є, визнає організатор першого вірменського EdCamp, особливо в менеджменті шкіл. Про цю проблему давно говорять і українські едкемпівці, намагаючись підтримувати директорів, які хочуть розвиватися та йти в ногу з часом і реформами. Те саме роблять і у Вірменії: едкемпівці провели спеціальну панель для 100 директорів. Головне — що модернізувати школу прагне саме суспільство: про реформу оголосили ще 2015 року. Стратегію оновили в серпні 2019-го, але вона затягується через постійні зміни урядів.

 

“Зміни є. Дехто скаже, що їх можна експортувати в інші держави, але я б хотів із колегами не експортом-імпортом займатися, а разом придумати рішення для кожної країни. Наприклад, Україна переходить на 12-річне навчання, а Вірменія давно та успішно експериментує з інклюзивною освітою. Треба ділитися історіями й досвідом”.

Також у Вірменії домоглися прогресу в навчанні робототехніки: 60% шкіл уже обладнані потрібними для цього лабораторіями, 100% шкіл “роботизують” до кінця року. Є успіхи і в позашкільній та в дошкільній освіті. Активно до шікльної програми вводять вивчення шахів.

“Спочатку ідею з шахами не надто сприймали, програма здавалася складною, зате батьки навчалися швидко, — каже Нарек Манукян. — Тому ввели другу хвилю — там уже результати кращі”.

Ідеї, методи та проєкти, що стали звичними в одних школах, можуть бути адаптовані для інших — просто про це потрібно говорити. Це ж стосується й цілих країн, упевнений дослідник.

“EdCamp важливий саме як платформа для об’єднання вчителів. Нам це потрібно, щоби розвивати освіту, створювати нові програми. Без платформи для обміну думками та ідеями процес уповільниться. Але важливо не забувати про чиновників у освіті, їм теж потрібно ділитися досвідом. Сподіваюся, в Україну в 2021-му приїдуть не тільки вчителі, а й представники міністерств”.

БІЛОРУСЬ

“У 2015 році ми познайомилися з Сашком Елькіним на одному з форумів та розговорилися про нову вчительську ініціативу. Потім два роки їздили на (не)конференції EdCamp у Харків як учасники: дивилися, училися, вбирали. І зрозуміли, що нам потрібно робити таке ж у Білорусі”, — розповідає засновник EdCamp Belarus Євген Пугач.

“Я добре пам’ятаю почуття, коли побачила в Україні кілька сотень учителів з очима, що палали. Вони постійно переміщувалися аудиторіями, переповідали ідеї одне одному, були такі натхненні, — згадує директорка EdCamp Belarus Анастасія Пугач. — Але ж і в нас є вчителі, кому це вкрай потрібно”.

У Білорусі почали з пілотних міні-EdCamp. Наголос зробили на залученні новітніх технологій до освіти: так простіше знайти партнерів у бізнесі. Головним завданням поставили створення неформальної мережі вчителів-однодумців.

“Для нас EdCamp — це, скоріше, активізм. У нас є основна робота, тому ми не можемо займатися цим постійно, — пояснює Євген Пугач. — Ми не можемо підняти вчителям зарплати, запровадити реформу освіти. Але ми намагаємося допомогти їм знайти віддушину, зустріти одне одного”.

Практичне застосування отриманих знань, створення вчителями спільних проєктів — гордість білоруських едкемпівців. Через місяць-другий після кожної (не)конференції вони дізнаються в учасників, що вдалося втілити в школі. Конвертація ідей у практику — близько 70%.

“Це непросто. В освіті велика забюрократизованість, немає професійної свободи, — констатує Євген Пугач. — На першому EdCamp нам ставили незрозумілі для нас, але природні для вчителів запитання: “Чи можна взагалі проводити такі заходи?” або “Хто вам дозволив?””.

На (не)конференціях спливають й інші проблеми: перерозрахунок окладів, який назвали “оптимізацією”, призвела до того, що зарплати педагогів зменшилися на 100—200 доларів; закривають сільські школи, а в столиці класи переповнені; підручники застаріли на 20 років, особливо з гуманітарних предметів; технічне оснащення низьке.

“Один учитель фізики зайшов до музею комп’ютерної техніки в Бельгії та побачив серед експонатів комп’ютер, на якому він досі працює в школі”, — наводить приклад засновник EdCamp Belarus.

Водночас, білоруським учителям є чим поділитися з колегами: завдяки ініціативам НДО розвивається навчання медіаграмотності, запроваджується система оцінювання знань учнів самими учнями. Обидві ініціативи зацікавили міністерство освіти, тож цей досвід планують поширити на всю країну.

“Головне — ми бачимо готовність учителів бути активними, — каже Анастасія Пугач. — Вони стають співорганізаторами міні-EdCamp, домовляються з місцевою владою, директорами, відділами освіти. Вони беруть відповідальність за свій розвиток”.

“Звісно, ми чекаємо міжнародної (не)конференції заради “себе показати, інших подивитися”, — сміється Євген Пугач. — Міжнародного спілкування вчителям не вистачає. З одного боку, можна навчитися чогось. А з іншого — можливо, ми щось робимо краще, але самі про це не знаємо”.

ГРУЗІЯ

Владімер Апхазава 12 років тому створив у селі Чібаті (регіон Гурія на заході Грузії) школу “Родинний дім” для вісьмох дітей зі складними сімейними обставинами. Принципи його роботи — повага до дитини, мультикультурність та доступність навчання. 2019 року він увійшов до десятки найкращих учителів світу в Global Teacher Prize.

“Коли згадуєш усі проблеми грузинської освіти, думаєш: “Не дивлячись на все, у нас є Ладо!”, — каже організаторка EdCamp Georgia Ірина Цискарідзе. Ладо — скорочення імені Владимер.

“Український EdCamp говорить про своїх учасників “білі ворони”. Ладо — теж біла ворона, — продовжує Ірина Цискарідзе. — Є люди з дивовижним даром. Вони працюють у селищах, де діти іноді не мають навіть взуття. Але Ладо вчителює з таким натхненням, так цікаво проводить уроки, домігся настільки фантастичних результатів з учнівським самоврядуванням, що його сільська школа має вигляд на голову вище найбільш забезпечених державних і приватних шкіл”.

Працювати над розвитком освіти Ірина Цискарідзе почала до знайомства з рухом EdCamp. Спілкуючись з учителями, вона розуміла, що багато хто хочуть та можуть розвиватися, кожен поодинці створює методики, вивчає в інтернеті досвід інших країн. Отже, їм потрібен майданчик для спілкування.

“Я 15 років працювала в банківській сфері, у будівництві, медицині, маркетингу, на виробництві; я — менеджерка. У кожній із цих сфер є свої майданчики: конференції, виставки, форуми. А для вчителів, виявилося, немає, їм банально ніде поговорити, обмінятися досвідом”.

Про EdCamp грузинським колегам розповіли українські вчителі з Батумі —  Віктор Поліщук і Влада Хіменко — які брали участь у (не)конференціях в Харкові. У Грузії вирішили перевірити на практиці, як спрацює цей формат — кілька місяців триває підготовка до першої національної (не)конференції EdCamp Georgia. До Ірини, Влади та Віктора долучились інші.

“Я і першу зустріч із Ладо запитала: “Є ще такі, як ви?”. Він відповів: “Є людей 30, я вас познайомлю”, — згадує Ірина Цискарідзе. — Тому нас багато. А ще нашу ідею підтримав усесвітньо відомий грузинський педагог Шалва Амонашвілі. Значить, ми все правильно робимо”.

За планами організаторів, перший EdCamp у Грузії збере 350 осіб. Тема — Освіта як задоволення.

“Чому діти не люблять займатися, чому для них це непосильна праця? — запитує Ірина. — У кожного був учитель, якого всі любили, а з ним — і його предмет. Ми хочемо цю тему підняти”.

У грузинській освіті багато знайомих іншим пострадянським країнам проблем: невеликі зарплати, відсутність мотивації у школярів, системи оцінювання якості освіти. Водночас, є незвичайні елементи. Так, директорів шкіл не призначають, а обирають: рішення щодо кандидатури, запропонованої міністерством, ухвалює опікунська рада школи. Безпеку в школах забезпечують не охоронці, а “мандатури” — служба шкільних приставів при МВС, незалежна від шкіл: їх призначає керівництво поліції.

“Вибори директорів — хороша ідея, але я не пам’ятаю випадків, щоби рада відхилила кандидатуру міністерства: кого там вирішили призначити, того й виберуть, — зауважує Ірина Цискарідзе. — Мандатури теж мають неоднозначну репутацію. З їхньою появою зникло насильство з боку вчителів, але статус учителя знизився: діти та батьки, ледве щось трапиться, скаржаться мандатурам. Буває, що оцінки не подобаються, — і вважають, що вчитель знущається над дитиною”.

За останні роки школа стала більш сучасною, цифровою, але шкільним активістам багато що хочеться змінити: зробити простішою систему впровадження нових програм і підручників, приділяти більше уваги емпатії та мотивації, вирішити питання із зарплатою та стажем. Наприклад, коли Владимера Апхазаву визнали одним із найкращих учителів світу, з’ясувалося, що йому не можуть дати третю (вищу) педкатегорію: не вистачає стажу. Довелося змінювати закон заради однієї людини.

“Зараз у найпрестижніших школах Грузії наголос ставиться на знаннях. Але ж сьогодні відшукати інформацію — не проблема. Проблема — як використовувати її і як знайти себе. Ми все автоматизували, оцифрували, і школу в тому числі, живемо все комфортніше, а люди нещасні, — нарікає Ірина Цискарідзе. — Може, діти просто не зрозуміли, навіщо їм ці знання? Майже ніхто не говорить з дітьми про це. Одиниці — білі ворони”.

МОЛДОВА

“У мене є сестра в Україні, Людмила Хорькова, директорка Криворізької школи №114. Вона розповіла про (не)конференції EdCamp, і мені стало цікаво, — згадує Ніна Стерпу. — Я вивчила всі матеріали, переглянула відео. Хоч я не знаю українську, було більш-менш зрозуміло, про що говорили спікери. Консультувалася з Людмилою, вбирала все, до чого дотягувалася, і захотіла змін”.

Ніна Стерпу — засновниця EdCamp у Молдові. На відміну від колег з інших країн, вона — державна службовиця, очолює відділ народної освіти в Ніспоренському районі в центральній Молдові. У минулому педагогиня, Ніна сумує за роботою в класі, але тепер у неї нові учні — директори місцевих шкіл.

“Щороку — мінімум два тренінги. Останній, наприклад, про синдром “бьорнауту” (англ. Burn out — ред.) — професійного вигорання. Це питання з психології, але без неї не досягти успіху в педагогіці. До дітей не можна йти, як паровоз”.

У системі освіти Молдови Ніна Стерпу виділяє два важливих нововведення: впровадження інклюзивного навчання й зміну принципу фінансування шкіл.

“З інклюзивною освітою було спочатку непросто, я сама була проти, — зізнається пані Ніна. — Адже в нас було багато хороших інтернатів, де про дітей дбали. Але чиновницький погляд часто заважає”.

Кожну спецшколу протягом року інспектували спільно НГО та міністерство освіти: використовували різні техніки оцінювання, відвідували заняття, ходили додому до дітей.

“Виявилося, випускники спецшкіл не можуть знайти себе, програми працюють ще з часів Радянського Союзу та сильно відстають від програм звичайних шкіл, не всі предмети там вивчають. Тож вступати до вишів випускникам спецшкіл було важко.

А зараз є курикулум для кожної дитини з особливими освітніми потребами і загальний план уроку містить компонент для конкретної дитини. Іспит ця дитина проходить з усіма, лише тест у неї — окремий, складений на основі її курикулуму”.

З новою формулою фінансування теж були складно: не всі директори були готовими до незалежності. Реформу почали 2013 року, і вже за рік усі школи Молдови стали юридичними особами. Вони автономізовані та фінансово незалежні — отримують гроші не від місцевих органів влади, а від держави за певною формулою: гарантовані 700 000 леїв (понад мільйон гривень) на рік плюс сума, яка залежить від кількості учнів.

“Директор тепер — менеджер. Він має думати: чи може школа собі дозволити двоє завучів? Краще лаборантів найняти чи гурток організувати? Це важко, але до складнощів звикаєш, вчишся, читаєш, проводиш семінари. Тепер ми з усіма 33-ма директорами в районі обговорюємо менеджерські виклики, перевіряємо фінанси, — розповідає Ніна Стерпу. — Але це дає результат. Взяти гроші з бюджету школи тепер неможливо — гроші йдуть із цільовим призначенням. У школах звертають увагу на бібліотеки, комп’ютеризацію.

Навіть у найменшій школі є все, що потрібно. Старі школи перебудовують, обладнують нові лабораторії, ліфти, пандуси, закуповують автобуси. Нові школи будують. Зарплата вчителів підвищилася в 2—3 рази. Я знаю, що в Україні школи фінансуються, як у нас до 2013 року. Мені це не подобається”.

З допомогою фінансування в Молдові розв’язують і проблеми з нестачею кадрів. Молодь до професії залучають бонусами: перші три роки платять повну зарплату за 75% відпрацьованих годин. За три роки початківці отримують “підйомні” 120 000 леїв (177 000 гривень). Їм оплачують комунальні послуги, інтернет та оренду квартири. Навіть якщо молодий учитель живе з батьками, він може підписати контракт на оренду кімнати, і держава її оплатить. Взагалі, зарплати в освіті, за словами Ніни Стерпу, намагаються регулярно підвищувати. Директор найменшої школи одержує 9 500 леїв (14 000 гривень), учителі заробляють від 7 000 леїв (10 000 гривень).

Проте Ніна Стерпу нарікає на брак бажання розвиватися в її колег.

“Я поважаю те, як в Україні ставляться до вільного професійного розвитку. Називаю це “свіжий бриз ЕдКемпу. Мені подобається, що вчителі в Україні хочуть — ХОЧУТЬ, розумієте, розвиватися. Наші позакривались у власних коробках”, — нарікає голова Ніспоренського районо.

Щоб ці “коробки” відкрити, у квітні 2019 року вона запропонувала Міністерству освіти, культури та досліджень провести EdCamp. Темою вибрали “Педагог — агент змін”, запросили 14 спікерів та 220 учасників. Назвали подію не EdCamp, а EdFest — побоялися використовувати бренд без офіційних дозволів (в українському EdCamp потім пояснили, що вони не потрібні). Захід відбувався в Ніспоренах, були й паралельні лекції, і 15-хвилинні виступи вчителів, і знайомство з новими методиками. На честь натхненників з України символом заходу обрали жовто-блакитну краватку.

“Якось я їздила в Київ на конференцію та зустрілася із сестрою. Вона, директорка звичайної школи, вирушила в Київ, щоби виступити на заході з антикорупції. Приїхала за свої гроші, а коли зустрілася зі мною, ще поскаржилася, що не встигла зареєструватись на інші події, які відбуваються в Києві цими днями, — розповідає Ніна Стерпу. — Ми нашим директорам платимо хороші зарплати, підтримуємо, а такого запалу — і близько немає. Але після нашого EdFest ви б їх бачили! Я їх ніколи такими натхненними не спостерігала. Навіть не знаю, що мені більше сподобалося: сам процес чи цей результат. Якщо натиснути на потрібну педаль, будь-яка людина відкриється, нехай не на всю широчінь, хоч на п’ять міліметрів”.

Новий формат зацікавив міністерство — його представники приїжджали на подію, а Ніну Стерпу попросили зробити презентацію про EdCamp для керівництва. Молдовський EdCamp підтримують державна секретарка міністерства Наталія Гриу та колеги Ніни з інших районів — цьогоріч хочуть провести 12 міні-EdCamp у ​​всій країні.

“У мене 40 років стажу, але я розумію, що треба відкрити наново знайомі речі. Ми можемо педагогіку зробити цікавою. Але не поодинці: потрібно спілкуватися, брати найкорисніше та ділитися найкращим”.

Денис Куклін, спеціально для “Нової української школи”

Усі ілюстрації надані EdCamp Ukraine

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber

Матеріали за темою

Обговорення