Розповідь вчительки з Херсону про окупацію, мітинги та твори дітей “Коли закінчиться війна”

Понад 8 місяців Херсон був окупований російською армією. 5 березня мешканці міста вийшли на мітинг та живим морем насувалися на росгвардію. Були серед мітингувальників і освітяни. Кажуть, що після пострілів було страшно, але “відчуття ліктя кріпило віру в непереможність”.

Тетяна Чехутська, вчителька початкових класів Херсонської гімназії № 5, не залишила Херсон із першого до останнього дня окупації. Перший час вчителювала із закладу освіти, а коли росіяни прийшли зі своїми “навчальними програмами”, зібрала всі особові справи дітей, підручники для майбутніх першокласників, дидактику та техніку на збереження додому й більше до гімназії не поверталася. Каже, що пізніше, коли рашисти грабували місцеві школи, вона могла отримати за такі дії термін із боку окупаційної влади, адже вважалася “злодійкою”.

Одеське видання “Інтент” спільно з “Новою українською школою” поспілкувалися з Тетяною та дізналися про таке:

• що відчувала вчителька в перші дні повномасштабного вторгнення;
• що кричали вчителі на мітингу в Херсоні;
• про що писали у творах на тему “Коли закінчиться війна” діти з Херсону.

Далі – пряма мова.

“24 ЛЮТОГО Я МАЛА АТЕСТУВАТИСЯ”: ПРО ПОЧАТОК ВІЙНИ

24 лютого 2022 року – день, який увійшов в історію країни та мою особисту чорною датою. Ні, не відразу прийшло усвідомлення, що того життя, яке було раніше, більше не буде. Хотілося плакати, битися в істериці, але найбільше – просто заснути та не прокидатися, поки це все не закінчиться. Але, як хворий, який хоче, але не може здолати свою хворобу, так і я, не мала змоги прийняти нову реальність.

23 лютого 2022 року, у середу, відпрацювавши повний робочий день, о 16:00 я з радістю зустріла своїх майбутніх першачків, яких мала набрати у вересні. У нас було цікаве інтеграційне заняття. І батьки, і діти, прощаючись, запитували, чи в наступну середу зустрінемося. І я пообіцяла всім, що зустрінемось обов’язково.

24 лютого я мала проводити відкритий урок, атестуватися. Та війна була проти. Якими були мої почуття? Розпач, безпомічність, туга, фізичний біль у грудній клітці. А ще – відчуття паралічу. Руки, ноги, голова відмовлялися слухати. Я заціпеніла. Спочатку мене привели до тями мої діти: їх теж треба було заспокоїти. І я потроху оговталася. Але від новин, що надходили звідусіль, ставало ще гірше. У місті були страшенні затори, хтось кудись їхав, люди прощалися, поспішали. “Я нікуди не поїду. Це моє місто. Тут я народилася. Тут мої рідні. Тут моя душа”, – думки роїлися в голові.

На шостий день війни місто завмерло: у нього увійшли рашисти. Вони ступали як злодії, крадькома, один за одним, на зігнутих ногах, з автоматами напоготові, з карематами за плечима. А мирний люд за цим спостерігав із вікон. Десь із тиждень місто було пустим: ані тролейбуси, ані “маршрутки”, ані таксі в Херсоні не курсували. Та і для кого? Люди сиділи по домівках. Зв’язок, інтернет, електрика – усе працювало. Так і комунікували. 13 березня, у День визволення Херсона від німецько-фашистських загарбників, відкрилися херсонські “консерви”: Сальдо, Черевко, Стремоусов.

Перші два дні від початку війни я не могла працювати. За дистанційні уроки не було й мови: частина учнів із батьками виїжджали з міста, а хтось, як і я, не міг оговтатися. У мене не було сил викласти уроки навіть у свій блог.

Але так тривало недовго. Уже з 28 лютого я таки стала проводити уроки онлайн. Життя в Херсоні продовжувалося. Люди почали пішки діставатися кому куди треба. Саме тоді я і відчула, що ми єдині: ми – херсонці, ми – українці. Тоді, коли автівка зовсім незнайомих людей зупинялася не на мою підняту руку, а просто тому, що я йшла, підвозила; коли люди посеред дороги спинялися аби погодувати собак, чужих тварин… Я це бачила, переживала. Це стало поштовхом до змін у моїй поведінці, у психологічному стані, сприйнятті реалій.

“ВІДЧУТТЯ ЛІКТЯ КРІПИЛО ВІРУ В НАШУ НЕПЕРЕМОЖНІСТЬ”: ПРО МІТИНГ ТА ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ В ШКОЛІ

5 березня в Херсоні відбувся мітинг на площі Свободи. Було дуже багато людей, вони йшли з усіх районів до центру міста. Були там і вчителі з моєї гімназії. Ми трималися за руки, махали українськими прапорами, кричали гасла, скандували: “Херсон – це Україна!”, “Домой, пока живой!”, “О-ку-пан-ти!”Загарбники стояли на зеленій зоні біля пам’ятника Героям Небесної сотні, а живе море людей насувалося на ту росгвардію. Згодом пролунали постріли вгору. Було страшно, але відчуття ліктя кріпило віру в нашу непереможність.

До роботи діставалася пішки, а це (ні мало, ні багато) 50 хвилин. Там і проводила уроки, вчила свій четвертий клас. Навчальної дошки вдома не маю, тому зі школи було зручніше, та й почувалася більш організовано.

Тема патріотичного виховання в моїй роботі завжди була пріоритетом, а тепер це наскрізною ниткою проходить через кожен урок. Тоді довелося трохи змінити календарний план з інтегрованого курсу “Мистецтво” та “Дизайн і технології”. На цих уроках ми почали співати пісень воєнної України: вчили “Вільних людей”, “Ой у лузі червона калина” тощо. Втім, більшість дітей їх і так уже знали й гордо співали в повний голос.

На уроках ми також малювали патріотичне сьогодення, з підручних матеріалів створювали патріотичну символіку, українські сувеніри. Кожна дитина вкладала в роботу невимовну тугу за мирним життям, любов до Батьківщини, віру в ЗСУ та найшвидшу Перемогу.

“ДІТИ НАПИСАЛИ ТВІР “КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА”: УРИВКИ З ТЕКСТІВ

У травні 2022 року рашисти поставили блокпост на Острівському шосе. Будь-яка одиниця транспорту, кожен перехожий був під пильним оком окупантів. Щоразу моє серце завмирало, коли “асвабадитель” дивився на сумку з моїм ноутбуком. Ставало дедалі складніше проводити дистанційні уроки в приміщенні школи. Було дуже страшно, адже в будь-який момент туди могли навідатися.

Місцева українська влада ухвалила рішення завершити навчальний рік на місяць раніше запланованого терміну. Перед тим, як остаточно покинути приміщення школи, я забрала додому всі підручники, які були в бібліотеці, для мого майбутнього першого класу (підручники четвертокласників залишалися в них), забрала також особові справи учнів, усе обладнання, дидактичний матеріал, що отримали в школу за програмою НУШ. Також зняла й вивезла на збереження до себе проєктор, екран, винесла принтер. Пізніше, коли рашисти грабували інші школи, я дізналася, що за такі свої вчинки могла отримати реальний термін із боку окупаційної влади, тому що мої дії вважалися “злодійством”. Це було якесь задзеркалля.

Згодом у школу надійшов наказ із так званого “управления образования” про перехід на російські програми. Ми, вчителі, просто не з’являлися в приміщенні гімназії, розібравши свої особові справи по домівках, щоб росіяни разом із колаборантами не змогли дізнатися наші домашні адреси. Ми переховувалися і чекали на визволення: телефонували одне одному, підтримували, підбадьорювали. Це був дружній колектив на дистанційці.

У серпні нам повідомили, що вчителі, які залишилися в окупованому Херсоні, з метою безпеки йдуть у простій. Тому мій перший клас у вересні 2022 року почала вчити колега із сусідньої 46 школи, яка виїхала з міста. Звичайно, подумки я була поруч зі школярами, постійно “тримала руку на пульсі”, допомагала колезі.

З другого семестру, коли українські військові звільнили Херсон від рашистської нечисті, вчителі вийшли з простою і почали працювати дистанційно. Але це вже зовсім інша історія.

У кінці цього навчального року діти написали твір на тему “Коли закінчиться війна”. Коментувати не буду, діти все сказали за нас, дорослих.

Лариса Писаренко, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото: з особистого архіву Тетяни Чехутської

Довідково:

Цей матеріал був представлений ГО “Смарт освіта” в рамках Програми сприяння громадській активності “Долучайся!”, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.