Напишіть нам

Всі теми

Що таке криза в навчальному процесі та 10 кроків, як її подолати

У світі змінилися потреби й цінності, тож у навчанні та його очікуваних результатах теж. А різність поколінь може бути настільки очевидною, що дорослі зовсім не розуміють потреби дітей.

“Для теперішніх школярів не працюють форми мотивації до навчання із залякуванням чи присоромленням на кшталт “Не будеш вчитись – станеш двірником”, – пояснює психологиня, інклюзивна тьюторка, спеціалістка дошкільної освіти Анастасія Абманова. – Чи нещодавно чула, як учителька казала дітям: “Хто не піде на екскурсію, митиме туалети”. Усе це – застарілі форми роботи”.

Коли освіта не змінюється настільки, щоби відповідати новим потребам, виникає криза.

“Нова українська школа” поговорила з Анастасією про те:

  • що таке криза;
  • які різновиди й рівні кризи бувають, зокрема в школі;
  • як школа може пережити кризу;
  • як із неї вийти.

Далі – пряма мова.

ЩО ТАКЕ КРИЗА

Криза в психології це етап розвитку: коли в нас з’являються нові потреби, але поки немає шляхів їх задоволення. Наприклад, криза в стосунках – це коли людина розуміє, що змінилась, з’явилися нові потреби, але вона не може цього отримати в цих взаєминах. Тоді виникають конфлікти й потрібен діалог. Власне, симптом того, що з’явилася криза, багато конфліктних питань і ситуацій.

Конфлікт це ситуація, коли між двома сторонами виникає різність у їхніх потребах і розумінні цих потреб. Наприклад, сторона А хоче те, чого сторона Б не розуміє.

Так, до мене як до психолога часто звертаються батьки дітей із проблемою, що ті не хочуть ходити в школу. Однак просто так не буває, що здорова нормотипова дитина не хоче навчатися. Це радше свідчить про те, що вона не може задовольнити свої потреби в цій навчальній установі. Отже, там не відбувається чогось, що їй важливо. Або відбувається щось, що для неї важко. Тоді виникає конфлікт: навчальна установа хоче чогось, що не відповідає потребам дитини.

Справа в тому, що на різних ланках дітям потрібні різні процеси. Наприклад, у початковій школі дитині важливі взаємини, у середній – самоактуалізація, підлітки не так прагнуть отримати авторитет дорослого, як відчувати себе самостійними й орієнтуватися у світі.

РІЗНОВИДИ КРИЗИ

  • Стратегічна. Наприклад, криза стратегії школи – тобто, як саме ми будемо навчати?

Важливо розуміти, що стратегія не може бути сталою й передаватися від директора до директора. Адже освітні потреби змінюються.

Наприклад, стратегічна криза може проявлятися тоді, коли в школі популяризується ідея, що оцінки – важливі. Втім, у молодшій школі такої потреби немає апріорі – адже є потреба навчитися вчитися. Натомість у старшій школі оцінки справді важливі, бо вони – орієнтир для підлітків. Їм важливо розуміти, куди вони йдуть, які в них потреби, куди вступатимуть, що їм треба підтягнути.

  • Ціннісна. Наприклад, у світі з’являються цінності, як-от рівні права на освіту для кожної дитини, а цінність вчителя може бути в тому, щоби навчання було стабільним.

Тоді виникає конфлікт інтересів: в учителя є потреба надавати освітні послуги для всіх дітей, але немає ресурсів, чіткого плану, інструкції, практичних і методичних вказівок. У мене був випадок, коли я “гуляла” з однією дитиною різними школами, бо вони називали себе інклюзивними, а насправді не були готові до інклюзії.

Ще один приклад ціннісної кризи: середній психологічний вік людини тяжіє до дорослішання. Якщо в післявоєнні часи люди могли застрягати у 3–4-річному віці (ділити все на біле й чорне), то нині нам уже не треба виживати, ми живемо в більш-менш стабільному просторі навіть під час змін, як-от пандемія.

Так, дорослішаємо внутрішньо. Ми можемо жити не тільки для того, щоби забезпечувати потреби в їжі й безпеці, а думати про самоактуалізацію. Тому важливо, щоби в освітніх установах також змінилися цінності. Ми вже не можемо лякати дітей, що вони стануть двірниками, якщо не вчитимуться. Діти точно знають, що можна без вищої освіти добре заробляти. Наприклад, стати блогером і просувати свій акаунт у соцмережах. Криза цінностей полягає в питання “Для чого взагалі потрібна школа?”.

ЧОТИРИ РІВНІ КРИЗИ

1. Криза з погляду вчителів. Наприклад, коли педагоги не отримують задоволення від роботи, вигорають, роздратовані, відчувають професійну деформацію, невротично вимагають одного й того ж (не бігайте, не галасуйте тощо). Це означає, що процес перестав бути гнучким. І це – криза.

Діти змінюються щороку. І якщо я як учитель наполягатиму на своїх цінностях, тим самим знецінюючи потреби учнів, конфлікти точно будуть. І тоді в учителя буде криза в практиці, бо до нього не йтимуть діти. Адже він упевнений у своїх поглядах і не зважає на думку дітей.

Так, невротичність, впевненість, що ми точно знаємо, як правильно й не розглядаємо жодних інших варіантів, спираючись виключно на свій попередній досвід, – це одна з причин виникнення кризи в освітньому процесі.

2. Криза з погляду учнів. Проявляється, коли в дитини насправді не зникає пізнавальна діяльність, тобто їй не перестає бути цікаво, але вона не хоче в школу, виконувати завдання, їй не цікаво, байдуже на оцінки.

Ознаки кризи дітей:

  • Їм нудно, невесело в школі, вони не хочуть долучатися до шкільних діяльностей, мають низький рівень енергії;
  • Один із симптомів кризи в молодших дітей – коли дитина запитує: “А можна я піду по журнал / крейду / ганчірку / в туалет?”, і зникає на пів уроку.
  • Коли вони свідомо уникають навчання: ніби не чують, наче не бачать, не виконують правил.
  • Буває так, що дитина випереджає своїх однолітків – і їй нецікаво. У такому випадку, якщо немає фокусу на взаєминах і вміння зацікавити кожного, у дитини також може бути криза й вона не хотітиме ходити в школу.

Нещодавно в мене був діалог з учнем 10 класу:

Серед найбільших труднощів навчання він назвав побудову взаємин з учителями. Каже: “Я відчуваю, ніби їм неважливо бути з нами у взаєминах, і вони не докладають зусиль. Натомість нам треба знайти підхід до учителя, бо від його оцінки залежить наше майбутнє. Якщо я хочу мати гарний атестат, я маю знайти спосіб, як бути на гарному рахунку в учителя”. Виходить, що діти опиняються в залежній позиції”.

3. Криза з погляду батьків. Коли батьки не отримують достатньо зворотного зв’язку, у них погана комунікація з учителями, а в ситуації булінгу дитини вони навіть не знають, що можуть прийти до директора й поскаржитися. Тобто батьки не знають, хто за що відповідає і яка користь від школи загалом.

Що я помітила: коли в батьків криза, вони розгублені й не знають, що з цим робити. Вони схильні або звинувачувати школу, що вчителі нічого не роблять, або звинувачувати дитину, що з нею щось не так.

4. Криза з боку адміністрацій і директора зокрема. Вона стає очевидною, коли директор не може запровадити нововведення, учителі не йдуть на контакт, усе забувають, не приходять, немає зворотного зв’язку, відчуття, ніби директора не чують, з’являються конфлікти й нічого не вирішується: діти жаліються на вчителів, батьки – на школу, школа – на дітей. Тоді директор може відчувати безсилля.

Також у колективі в кризі може бути співзалежність – коли люди перекладають відчуття і процеси одне на одного. А ще – брак чутливості одне до одного (газлайтинг) – коли ми не вирішуємо конфлікти, заплющуємо на них очі, шукаємо винних, звинувачуємо одне одного. Це свідчить про те, що порушений баланс “давати–брати”. Це стосується будь-яких криз: якщо я не отримую, то мені й не хочеться повертати.

ЯК ЗМІНИЛИСЯ ПОТРЕБИ ТА ЯК НАМ ТРЕБА ЗМІНИТИСЯ

1. Бути гнучкими. Ми можемо спиратися на минулий досвід, але він не має бути основним. Ми маємо бути гнучкими, досліджувати, що відбувається, довіряти дітям і колегам.

2. Усвідомлювати цінності та розвивати взаємини. Не можна мотивувати дітей вчитися через страх, залякування й насилля. Це точно не допоможе подолати кризу. У школах, у яких акцентують на оцінці дії, а не особистості, у дітей розвивається нарцисична травма.

Важливо зрозуміти, що діти не навчаються завдяки тому, що їм страшно, і залякуванню, що вони чогось не будуть знати. Вони не знають, що буде, якщо вони не знатимуть. Діти навчаються завдяки своїм пізнавальним процесам і задоволенню.

3. Усвідомлювати свою цінність окремо від досягнень. Нині багато говорять про нарцисичне суспільство, яке зосереджене на грошах, досягненнях, статусі, візуальних атрибутах, красі, владі, успішності. Люди думають, що вони важливі тільки тоді, коли їх оцінюють. Але хто я без оцінки й надбань?

Що я бачу у своїх практиці гештальт-терапевта: люди приходять у важких станах, з виснаженнями й вигораннями. Адже вони звикли багато працювати, постійно отримувати оцінки, але зовсім не отримують задоволення від життя.

Тому основне питання в суспільстві: як ми можемо будувати взаємини без оцінок? Як можемо не оцінювати людину за її досягненнями? Я – не моя оцінка. У нас відбувається переусвідомлення, що жити у світі, у якому важливіший я, ніж те, що я роблю, – значно приємніше. Відчуваючи цінність своїх почуттів, людям важко бути в системах, де всі тільки що й роблять, що оцінюють.

Дитина, яку постійно оцінюють, постійно перебуває в напруженні, аж поки їй не скажуть: “Молодець, сідай, 12″. Дитина живе в постійному стресі та звикає зі школи: якщо мені не вдалося – це не нормально, зі мною щось не так. Діти перестають довіряти своїм почуттям і спираються тільки на оцінку дорослого. Вони звикають до постійних викидів кортизолу (гормону стресу), і до 30 років можуть мати хворі наднирники, які його виробляють. Люди докладають стільки зусиль, щоби відповідати очікуванням, що забувають жити. Це – глобальна всесвітня криза.

4. Переосмислити методи навчання. Є кілька способів навчання:

  • Спосіб когнітивного поглинання. Це коли ми поглинаємо інформацію, бо хтось колись придумав, що нам це треба знати. Наприклад, вивчити дати й формули. Втім, мозок працює так: те, що ми не використовуємо – забуваємо. Тому цінність класичного навчання під питанням: для чого нам стільки інформації, яку ми ніколи не використаємо?
  • Усвідомлення свого чуттєвого досвіду. Це спосіб пізнання світу через набуття досвіду. Тому проєктна діяльність у школі така важлива – бо там можна отримати досвід, створити щось і відчути, для чого мені це треба.

Наприклад, я приходжу в музей, бачу картину, я можу знати, якими фарбами вона намальована, якого року, яке було життя художника, оцінити техніку й поставити оцінку, красиво це чи ні. Але це мені нічого не дає. А коли вона мене вражає, включаються відчуття, я розумію, що в мене в тілі.

Так народжується досвід чуттєвого переживання, який інтегрується в особистість людини. Тоді відбуваються зміни у світосприйнятті. Ось чому давньогрецькі вчителі пояснювали учням, як влаштований світ під час прогулянок. Коли є повне сенсорне насичення досвідом, є контакт зі світом. Такий спосіб навчання розвиває особистість через чутливість”, – пояснює Анастасія.

Не можна нав’язати учням, що відчувати. Проте вчитель може спитати: як ви відчуваєте, про що ця картина для вас? Як вам це відгукується? Якщо ми переживаємо сильні емоції, нам стає цікаво.

5. Треба створювати спільну реальність. Це коли ми з вами бачимо стіну, але я говорю, що вона біла, а ви – що холодна. Але ми обоє переосмислюємо сказане, і розуміємо, що ніхто з нас не помилявся, тому погоджуємося одне з одним. Будучи такими різними, ми можемо більше дізнатися про себе, світ та інших.

Спільна реальність – це “місце зустрічі” різних людей. У взаєминах, у яких є цінність сприйняття кожного, – комфортно, безпечно, тепло й хочеться залишитися. У навчальному процесі важливо ділити владу порівну. Щоб учень мав стільки ж прав, скільки і вчитель, та його думка була такою ж важливою.

КРОКИ ВИХОДУ З КРИЗИ

1. Усвідомити, що ми зараз у кризі. У цьому немає нічого поганого. Криза – це ознака розвитку. Завжди після кризи з’являється новий досвід і покращуються взаємини. Цього не треба соромитися, і це не означає, що ми погано впоралися.

Якщо ми визнаємо, що те, як ми працювали раніше, не працює, можна впасти в токсичний сором, знецінитися як особистість, засуджувати себе. Тому важливо усвідомлювати, що все нормально, і ми не можемо бути ідеальними.

2. Усвідомити, яка є потреба.

3. Спробувати взяти на себе відповідальність. Запитати себе: що я можу зробити, щоб отримати те-то й те-то? Що я можу зробити як учень, директор чи вчитель? Це – відповідальність кожного.

4. У роботі з командою важливо знайти ресурси, які в нас є, і застосувати їх. Наприклад, якщо нині криза взаємин, треба працювати з тими взаєминами, що є.

5. Зрозуміти, що все впливає на все. Треба почати змінюватися зсередини. Вчителі не можуть бути уважними до дітей, якщо в колективі вони не уважні одне до одного. Булінг, порушення кордонів, звичка перекладати відповідальність, пасивна агресія серед дітей починаються саме з команди учителів. Можна працювати з командою, проводити тренінги, консультуватися з психологом, давати індивідуальні завдання, аби люди усвідомлювали, для чого вони тут, у чому їхня цінність, чому вони обрали саме таку роботу.

7. Важливо чітко розподілити цілі й завдання. Треба ставити запитання про те, яка наша мета, куди ми хочемо прийти, яку хочемо атмосферу в школі, кий колектив, к хочемо в цьому жити?

8. Ділити на маленькі завдання, а не одразу “їсти слона”.

Наприклад, ціль – запровадити систему інклюзивної підтримки. Ми в точці А, коли не знаємо, що робити: у школі немає ресурсів, вчитель не знає, як працювати з дітьми з ООП, діти не знають, як поводитися в класі, батьки зляться одне на одних, а директор хапається за голову.

Насамперед треба визначити цінність: щоб усім було комфортно, усі були почуті, ми все ж таки надавали всім умови для навчання. Далі треба зрозуміти, які ресурси в нас є. Досвід, стабільна команда, трохи часу, щоби навчатися, включеність батьків, бажання дітей.

Що нам треба зробити? Залучити спеціаліста? Кого? Які кроки зробити? Крок 1: зібрати комісію для дитини. Крок 2: працювати з родиною. Крок 3: познайомити дитину з класом, “влити” її в колектив. Крок 4: працювати зі спеціалістом, який ділиться досвідом. Це – як пиріг.

9. Щоб усвідомлювати, чи правильно ми все робимо, треба надавати особливу увагу зворотному зв’язку. Варто постійно перевіряти, наскільки команда усвідомлює завдання, та обговорювати процес.

Наприклад, я як директор кажу: треба, щоб у всіх дітей був гарний настрій. І кожен почув так, як він знає. Якщо вчитель вигорів, то скаже дітям: “Тепер 20 хвилин уроку грайтеся”. Якщо вчитель тривожний і любить контроль, скаже: “Грайтеся отак, робіть оте, а ти – усміхайся”. Тому треба збирати зворотний зв’язок, як почули та усвідомили почуте, як одне одного зрозуміли. Треба також узгоджувати очікування.

10. Запровадити правила комунікації. Наприклад, ми домовляємося про емоційну чесність – щоб усі могли випрацьовувати звичку говорити все одне одному прямо, а не жалітися поза спиною. Для цього треба, щоби було безпечно. Люди мають знати, що якщо їм щось не подобається і вони про це скажуть, їх за це не звільнять, не покарають і не засудять.

Основне, що б я радила на завершення: спиратися на свої цінності. Якщо нам у роботі важливо відчувати себе комфортно, не боятися, не напружуватися, то будь-яке рішення, яке ми ухвалюватимемо, має виходити від бажання зробити краще.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото: автор – stetsik, Depositphotos

 

Матеріали за темою

Обговорення