Напишіть нам

Всі теми

Скромна, іронічна і скрупульозна. 58 фактів про Лесю Українку, про які не розкажуть у школі

Про Лесю Українку побутує безліч міфів. Завідувачка науково-дослідного відділу з вивчення життя і творчості Лесі Українки Музею видатних діячів української культури Ірина Щукіна починає з найпопулярніших і найбезглуздіших.

Наприклад, про те, що в 10-річному віці, після операції з видалення уражених хворобою кісток, обидві руки та одну ногу Лесі Українки зафіксували в гіпс, вільною залишилися лише одна нога, пальцями якої вона навчилася грати на фортепіано…

Такого ніколи не було.

Лесі Українці у 12-річному віці в університетській клініці Києва зробили операцію на китиці лівої руки. А коли їй було 28, у Відні зробили операцію на берцовому суглобі правої ноги. Втім, такого, щоби три кінцівки були загіпсовані одночасно, не було.

А ще говорять про те, що операція була невдала, що в 5 років Леся почала писати драматичні твори, що навчалася на дистанційному й не любила свого чоловіка. Усе це – неправда.

Ми поговорили з Іриною про розвінчування міфів щодо Лесі Українки, як її п’єса провалилася і як вона жартувала через це, як хотіла писати казки й бути піаністкою, про її стриманість і 47 кілограмів ваги.

Далі – пряма мова.

ПРО МІФИ Й ПРАВДУ

1. Кажуть, операція на руці було невдала. Це неправда. Незважаючи на те, що фрагмент кістки, вражений туберкульозом, видалили, Леся все життя чудово грала на фортепіано. Втім, не могла здобути блискучої техніки, тому довелося розпрощатися із мрією бути професійною піаністкою.

2. Пишуть, що Леся Українка 5-річною дівчинкою почала писати драматичні твори. А в 9 років написала свій перший вірш. Правда така: Леся Українка в 5 років навчилася писати взагалі, у 9 – написала перший вірш. Тоді як першу драму – у 25.

3. Коли школярі опинилися на дистанційному навчанні, часто проводили паралель, що Леся Українка також навчалася дистанційно. Однак у неї було індивідуальне домашнє навчання. Це зовсім різні речі.

Домашню початкову освіту здобували всі діти в родині Косачів. Це була принципова позиція мами, Олени Пчілки. Вона навчала дітей сама й запрошувала приватних учителів, бо не хотіла віддавати їх до навчальних закладів у Російській імперії, де мешкала сім’я й де навчали виключно російською.

Лариса Косач навчалася разом зі своїм старшим братом Михайлом (у них різниця менше 2 років). Михайло пішов до гімназії аж у 5 клас, а в Лесі на той час уже виникли проблеми зі здоров’ям, тому її залишили вдома, як спочатку думали, на певний час. Але сталося так, що вона ніколи в жодному навчальному закладі не навчалася. Однак дуже багато й наполегливо працювала вдома.

ПРО ІНТЕЛІГЕНЦІЮ, ЗНАННЯ МОВ І ТВОРЧІСТЬ

4. Великий вплив на формування Лесі Українки як особистості мало оточення родини Косачів – передова українська інтелігенція, дворянські родини, прихильні до української ідеї. Серед них були видатні вчені, митці, громадські діячі. Друзями батька, Петра Косача, були Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Володимир Науменко та інші.

5. Оскільки Лесю вчили вдома за програмою гімназії, то основи знання іноземних мов починалися з латини і грецької, а потім додавалося вивчення й інших мов. Мама вчила Лесю німецької і французької мов, які знала досконало. До речі, перший опублікований літературний твір Олени Пчілки написаний німецькою мовою.

Протягом життя Леся Українка оволоділа в різній мірі 11 іноземними мовами: латина, грецька, німецька, французька, італійська, англійська, польська, болгарська, грузинська, іспанська, шведська, а також українська й російська. У колі інтелігенції тоді було нормою читати твори іноземних авторів мовою оригіналу.

Коли ж Леся Українка почала займатися творчою діяльністю, то наголошувала, що прозові твори в перекладах можна читати, а віршовані важливо читати мовою оригіналу. Адже в перекладі втрачається мелодика вірша і його смислове наповнення.

6. Першу свою друковану книжку Леся Українка тримала в руках у 14 років. Тоді їй зробили операцію, наслідки відчувалися, а душевний стан був не найкращий. Тож мама вирішила підтримати доньку й надрукувати спільний переклад двох старших дітей “Вечорниць” Миколи Гоголя з російської українською. На обкладинці зазначені три псевдоніми літераторів із родини Косачів: Михайло Обачний і Леся Українка, редакція Олени Пчілки. До слова, третя дитина в родині, Ольга, також займалася літературною працею й мала псевдонім Олеся Зірка.

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото 1880..1881 рр.

Леся Українка з братом Михайлом на березі Чорного моря.
Євпаторія, 1891 р.

7. Олена Пчілка дбала про долю літературних творів усіх своїх дітей і, зокрема, зверталася по допомогу до Івана Франка. Так, перші збірки Лесі Українки вийшли під патронатом Франка й Олени Пчілки. Йдеться про збірку перекладів з улюбленого автора Лесі Українки Генріха Гейне “Книга пісень” 1892 року (співатором-перекладачем був Максим Славинський) та збірку власних поезій Лесі Українки “На крилах пісень”, що вийшла друком наступного року.

8. Перші збірки надруковані за кордоном, у Львові (тоді Львів належав до Австро-Угорщини). А в Російській імперії було неможливо надрукувати твори українською. Тож свої збірки Леся Українка змогла побачити лише за рік. Їх збирали з окремих сторінок, які надсилали в різних конвертах або перевозили в таємних кишенях чи валізах із подвійним дном.

Подруга Лесі Українки Людмила Старицька, донька Михайла Старицького, згадувала, як її батько від початку до кінця з великими повагою і трепетом читав збірки вголос. А потім він, чоловік кремезний, “душив” Лесю у своїх обіймах – настільки був щасливий, що поруч є така талановита людина. Збірки відразу помітили в літературному світі.

Оксана Старицька, Ольга Косач, Леся Українка. Фото 1896 р. Фото виконано у фотосалоні Епштейна (Ковель, Волинь)

ПРО СТАВЛЕННЯ ДО КРИТИКИ

9. Леся Українка розірвала всі шаблони драмою “Блакитна троянда”. Тоді в театрі ставили п’єси з українського селянського життя, і навіть при дворі дуже любили ці постановки: колоритні люди в цікавому національному одязі співають і танцюють…

Натомість Леся Українка написала психологічну драму з життя інтелігенції. Певний час вона перебувала в психіатричній клініці дядька, Олександра Драгоманова, щоби вивчити необхідні їй матеріали, відчути атмосферу цього закладу. Вона завжди дуже ретельно вивчала історичні свідчення і джерельну базу тієї доби, про яку писала твори.

У серпні 1899 року п’єсу поставила трупа Кропивницького в Києві. Схвальних відгуків не було. Усі київські газети безжально висміювали п’єсу. Найбільше критиків дратувало те, що драму написано на сюжет із життя інтелігентів, і вони до того ж говорять українською мовою. Тоді вважалося, що українська придатна лише для вживання простим людом у побуті.

У пресі задавалися питанням: де авторка змогла знайти інтелігентних людей, які б говорили на “малоросійському “наречии”, якого не існує”? Згодом письменник Василь Королів-Старий писав: “Не раз потому, коли здибаєш Лесю і запитаєш її, що робить, над чим працює, була відповідь: “А, пишу “чистую глупость на несуществующем наречии”.

10. Леся Українка розуміла, що її драма “Блакитна троянда” не досконала. Керуючись висловом Віктора Гюго про те, що один твір треба виправляти іншим, свої невдачі виправляла саме так.

Леся писала Осипу Маковею: “Я надзвичайно привчила себе вислуховувати різні критичні відозви і знаю, як багато значить, коли хто впору пробере добре за недотепний твір. Холодна вода часом дуже корисна буває, хоч і не дуже приємна”, “Нашій літературі багато чого бракує, але найбільш бракує доброї і талановитої критики”.

ПРО ВЗАЄМИНИ З БРАТАМИ Й СЕСТРАМИ ТА СТАВЛЕННЯ ДО ДІТЕЙ

11. Леся Українка була дуже відповідальна й розуміла, як багато коштів витрачає на неї родина, як усі піклуються про неї. Тому хотіла чимось віддячити. Коли в родині підростали менші (окрім Лесі, у Косачів було 5 дітей, менших від Лесі – четверо), вона навчала їх різних наук, аби батькам не треба було платити приватним учителям. До точних наук у неї схильності не було, а в гуманітарній сфері вона розкошувала.

12. У 19 років Леся написала підручник зі Стародавньої історії східних народів для молодшої сестри Ольги на зразок створеного Луї Менаром і виданого в Парижі 1882 року. Під час роботи багато цікавого дізналася сама, ще й полегшила працю сестрі.

Щоправда, оскільки підручник одразу не був виданий, а з часом Леся Українка мала бажання зробити його більш досконалим, то повернулася до рукопису підручника за 20 років – і почала редагувати. На жаль, сестра Ольга змогла надрукувати його вже після смерті Лесі. Інформація в підручнику нині дещо застаріла. Але не втрачають своєї цінності в часі виняткові переклади давньоіндійських гімнів “Рігведи”.

13. Леся Українка прекрасно грала на фортепіано і вчила грати молодших сестер, адже в той час усі панянки мали опанувати який-небудь музичний інструмент. Згодом її сестра Оксана навчалася в консерваторії (м. Льєж, Бельгія), а подруга Наталка Вишенська-Гроздова – у Київському музичному училищі. Вони були дуже вдячні Лесі за уроки музики.

14. Наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора згадувала, що коли б діти не забігали до сестри-письменниці, вона намагался за можливості відкласти нагальні справи і приділити їм увагу. У нашому музеї можна побачити скопійовані сторінки альбому Лесі Українки “Poesie”, у куточках яких є малюнки. Екскурсанти часто запитують, хто їхній автор. У дітей родини Косачів були трафарети, і за згоди Лесі Українки вони прикрашали малюнками сторінки її рукописів. Так діти відчували причетність до її поважної літературної праці.

15. Також у музеї є зворушливе свідчення любові Лесі Українки до дітей – сорочка для немовляти, яку вона вишила власноруч. Вона дуже любила дітей, але через хворобу не зважувалася мати своїх, аби не передати в спадок тяжку недугу. З листів письменниці розуміємо, що вона з теплом ставилася до свого племінника Михайлика Кривинюка, сина сестри Ольги, і саме для нього вишила сорочечку. Вона не раз говорила, що подарунок, зроблений власноруч, – найцінніший, бо зберігає частинку душі.

ПРО ВИШИВКУ

16. Леся Українка, хоч і не часто, робила власноруч подарунки – вишивала. Завдяки мамі всі дівчатка в родині любили вишивати. Олена Пчілка була в той час чи не найвидатнішою збирачкою й дослідницею української вишивки. Вона лишила в спадок 6 виданих альбомів українських узорів.

Тож Леся Українка з дитячих років мала мрію – вишити батькові сорочку. На один із днів народження їй подарували нитки й гольничка, і в 9 років вона здійснила свою мрію. Також є свідчення, що з великою вдячністю за фахову допомогу в скрутні часи письменниця подарувала вишиту сорочку лікарю Дережанову з Ялти.

17. Є ще одна річ, вишита Лесею Українкою та її подругою Маргаритою Комаровою, – рушник на могилу Тараса Шевченка. Він зберігається в Національному музеї Шевченка. Є й фото, на якому вишивальниці тримають на колінах цей рушник, а поруч із ними стоїть Михайло Косач.

Леся Українка (ліворуч) з Маргаритою Комаровою. Фото 1889 р.

ПРО ЗАРОБІТОК

18. Перший заробіток Леся Українка отримала, коли їй було 29. Вона почала друкувати свої літературознавчі огляди про новітні на той час процеси у світовій літературі в петербурзькому журналі “Жизнь”. Звичайно, російською мовою. Мала мету ознайомити сучасників із процесами, що відбувалися у світі літератури, а також відчути, хоч якоюсь мірою, свою фінансову незалежність.

19. Пізніше друкувалася в “Літературно-науковому віснику” й неодноразово жалілася, що гонорари були невеликими, а виплати – нерегулярними. До того ж треба було довго про них просити. Наголошувала, що письменницьку працю не шанують, і редактори дозволяють собі редагувати її твори, спотворюючи текст, навіть коли вона була вже знаною письменницею. Були прикрі випадки, коли редактори пропускали слова й цілі рядки, а подекуди неправильно надрукована літера в слові змінювала його сенс. Леся Українка була надзвичайно вимоглива до текстів, її це страшенно обурювало.

В одному з листів читаємо про ставлення редакторів до Лесі Українки: “Я маю від них багато компліментів, але вони мене за людину не вважають, а тільки за якусь пишущу машину, се для мене ясно. Тільки ж вони колись побачать, що справити собі другу таку “машину”, коли сю змарнують, не так-то вже легко…”.

20. Леся писала, що не вміє писати “хлібних п’єс”. Йдеться про твори на замовлення, на догоду, які щедро оплачувались. Тому заробляти творчою працею, щоби повністю себе забезпечувати, їй ніколи не вдавалося.

Вона писала матері: Звісно, якби я вміла продавати не так рукописи, як “вдохновенье”, то може б і досі з самих авторських забагатіла, та коли ж я маю таку прокляту натуру, що замість “хлебных пьес” з серця вирощую якісь лісові, мовляла ти, “квітки”, а з квіток же, відомо, хліба не їсти…”.

До того ж жінки, як ми знаємо, тоді зазвичай не працювали й не могли здобути вищу освіту. Тому фінансове підґрунтя закладав Лесин батько Петро Косач.

ПРО БАТЬКА

21. Петро Косач був юристом за фахом, посідав солідну посаду за царату. Він закінчив свою кар’єру в чині дійсного статського радника (ранг цивільного генерал-майора), був дуже шанованою людиною. Окрім усього, був маршалком повітового дворянства, крупним землевласником і опікувався більш ніж 800 гектарами земель. Він був добрим менеджером на своїй землі, слідкував за технічними новинками, навіть замовляв їх за каталогами з-за кордону, завдяки чому родина мала хороше фінансове підґрунтя.

22. Попри це, був прихильним до української ідеї, членом напівлегальної організації “Київська Стара громада”, фінансував українські видання, допомагав політичним емігрантам. Оскільки був на державній службі, не міг афішувати свою діяльність на підтримку національного руху.

Маємо поодинокі свідчення про те, що Петро Антонович, використовуючи свої зв’язки на різних рівнях, сприяв залагодженню гострих питань, послабленню тиску й репресій, спрямованих на діячів українського руху. Зокрема, й у своїй родині. Він подбав про швидке визволення з тюрми доньки Ольги. За кілька місяців до закриття журналу “Жизнь”, у якому публікувалася Леся Українка, Петро Антонович попередив її, що журнал закриють, і порадив подбати про матеріали, які потім можуть їй нашкодити.

23. Сестра Лесі Ольга Косач-Кривинюк писала про батька так: “Хто шанує Лесину пам’ять, той повинен віддати належну пошану і пам’яті її найщирішого, найкращого приятеля-друга, пам’яті її батька, що все своє життя не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї”.

ПРО ДУХОВНОГО БАТЬКА, ПСЕВДОНІМИ Й ПОЛІТИКУ

24. Часто говорять, що псевдонім “Леся Українка” з’явився завдяки Олені Пчілці. На той час він був дуже промовистим, бо містив назву країни, звідки походить письменник. Такий різновид псевдоніму називається “геонім”. Але самостійної країни України тоді не існувало, її територію називали Малоросією.

Обираючи такий псевдонім, юна письменниця зробила свідомий вибір служити Україні й розвитку її культури. Цей свідомий вибір підказав другу версію появи псевдоніма “Леся Українка”: дівчина вибрала його сама з поваги до свого духовного батька (як вона його називала) Михайла Драгоманова. Адже серед його численних псевдонімів і криптонімів (їх понад 60) є і “Українець”.

25. У Лесі Українки був іще один псевдонім, про який мало хто знає, – Незалежний Українець. На порубіжжі 19–20 століть поетеса захоплювалася ідеями соціал-демократів. Вона наголошувала, що соціал-демократичний рух, що охопив усю Європу, “занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього”.

Леся Українка перекладала просвітницькі твори для простого народу, які увійшли до так званої Народної революційної бібліотеки. Наприклад, у виданні “Казка про неправедного царя, як він до розуму прийшов і яку людям пораду дав” зазначено: “Написав Фелікс Волховський. Переклав із московського Незалежний Українець”.

26. Також у Лесі був криптонім “Н.С.Ж” – Незалежна Спілка Жіноча. Ще багатьох псевдонімів ми можемо не знати. Бо це була нелегальна діяльність. Свої літературні твори Леся Українка підписувала псевдонімом, але листи – здебільшого своїм ім’ям.

27. Завдяки своїй активній громадянській позиції Леся Українка з 23-річного віку була під таємним наглядом поліції. У нашому музеї є копія поліційної справи, що заведена на дворянку Ларису Петрівну Косач. Причини “уваги” поліції були такі: зв’язок з особливо небезпечним політичним емігрантом Михайлом Драгомановим, прихильність до української ідеї й до соціал-демократичного руху.

А після послаблення Емського указу 1905 року Леся Українка взялася опікуватися бібліотекою товариства “Просвіта”. Однак її відсторонили від цієї роботи через політичну неблагонадійність.

ПРО ХАРАКТЕР І ВДАЧУ

28. Колись я шукала інформацію, чому Леся Українка надає перевагу Роберту Шуману серед інших композиторів. Так-от, дослідник психології Лесі Сергій Михида пише: “Мемуари дають підставу говорити про наявність у психоструктурі письменниці рис, як мінімум, двох типів: холеричного й меланхолійного. Які, у свою чергу, належать до полярних: екстравертного й інтровертного. Ситуація для психології нестандартна”. Згодом я знайшла аналогічні свідчення про Роберта Шумана в статті Бориса Штейнпресса.

29. Тож якою була Леся Українка? Ольга Косач-Кривинюк, сестра Лесі, яка стала біографинею поетеси й написала книжку “Леся Українка. Хронологія життя і творчости”, дає паралельну характеристику Лесі Українки та її батька.

Ольга зазначала, що батько і Леся “обоє однаково були лагідні та добрі безмежно, однаково обоє бували здатні страшенно скипіти, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним. Обоє були надзвичайно стримані, терплячкі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тієї людини, тієї справи, взагалі, тієї сили, що могла о примусити батька, чи Лесю однаково, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди, чи користи, чи безпечности, то про те не може бути й мови, – таке це щось зовсім не до уявлення в поєднанні з ними.

Обоє мали напрочуд гарну пам’ять. Батько мав лише, певне, гострішу спостережливість, а може скоріше й краще вмів комбінувати свої спостереження, бо він, наприклад, надзвичайно скоро й вірно складав ціну людям і явищам, влучно й дотепно характеризував їх і майже ніколи не помилявся в тих своїх характеристиках. Лесі ж траплялося й помилятися, правда, зрідка, в своїх перших вражіннях.

Обоє вони, і батько й Леся були однаково делікатні у відносинах з людьми, намагаючись нікого собою не затруднити, не клопотати, не намагати. Терплячи самі біль, чи жаль, чи горе, намагалися не журити чи не мучити інших тими своїми почуваннями і тлумили їх у собі з якоюсь не людською силою”.

30. В останній період життя письменниці до неї приходили лікарі й не могли за тим, як вона трималася, визначити її стан. Такою ж була її мама. І вони, щоби не засмучувати одна одну перед смертю Лесі, трималися. А коли мама виходила від Лесі, то зомлівала від болю, бо розуміла реальний стан доньки.

31. Про деякі риси вдачі ми дізнаємося з листів Лесі Українки до мами: “Ти знаєш, як я релігіозно ставлюсь до обітниць, кому б вони не були дані?”. Якщо вона дала слово, щось комусь пообіцяла, вона мусить виконати. І ще: “Кожен довг я мушу виплатити. Інакше – не буду в згоді з собою”. З листа до Агатангела Кримського: “Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі  “трагічний світогляд”, а він такий добрий для гарту”.

32. Лесі Українці були притаманні тонке почуття гумору й самоіронія. Скажімо, у ситуації, коли їй на два місяці наклали гіпсову пов’язку й витягували хворий суглоб за допомогою гирі в 9 футів, вона вирішила написати лист у віршах до брата Михайла. У ньому є такі рядки: “Прив’язана за ногу фантазія моя. Ба, що ж робить, не всім же на світі вільним буть. Століття люди б’ються, щоб воленьки здобуть”. А потім з іронією: “Могла б про “сміх крізь сльози” сказати я при сім, але вже сяя тема давно обридла всім!..”.

33. У листі до Ольги Кобилянської Леся Українка писала, що в житті вона більша оптимістка, ніж у літературі. І часто говорила про те, що їй краще пишеться, “коли на душі йде дощ”. А потім зауважувала: “Але він же не щодня йде”.

Леся Українка (ліворуч) і Ольга Кобилянська. Чернівці. Фото 1901 р.

34. Дослідниця Лариса Мірошниченко свого часу аналізувала рукописи Лесі Українки і простежила, як письменниця працювала над тим, аби зробити твір більш оптимістичним. Вона підбирала необхідні слова, заміняла вислови, видаляла строфи.

35. Леся Українка була дуже скромна й писала: “Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма, що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої”. Письменниця вважала: щоби розуміти життєпис автора, достатньо читати його твори.

Леся Українка (праворуч) з мамою. Ялта. Фото грудня 1897 – січня 1898 р.

ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ДЛЯ ДІТЕЙ

36. На той час спеціальної дитячої літератури було мало, ба більше українською мовою. Олена Пчілка з прагнення дати своїм дітям, а потім і іншим дітям України, літературу рідною мовою, власне, і стала дитячою письменницею. За прикладом мами Леся Українка також писала твори для дітей. Однак знаємо їх небагато.

Якби не публікації у львівських часописах, ми б ці твори взагалі не знали. Наприклад, історії “Біда навчить” і “Метелик” у 1890 і 1891 роках надруковані у львівському часописі “Дзвонок”. А чарівна казка “Лелія”, яку часто ставлять у шкільних театрах, надрукована в 1891 році в журналі “Ілюстрована бібліотека для молоді, міщан і селян”. Знаємо, що Леся Українка надсилала до журналу “Дзвонок” ще якісь свої твори. Але, на жаль, вони втрачені.

37. Усі ми чудово знаємо драму-феєрію “Лісова пісня”. Це найвідоміший твір Лесі Українки, який перекладається багатьма мовами, знаходить відповідні твори в інших культурах, а близькі до Мавки героїні, виявляється, є у фольклорах Індії та Японії.

Тому, коли я вперше прочитала рядки Лесі Українки до Агатангела Кримського, пов’язані з історією створення цієї драми, пам’ятаю, була шокована: “Чи ви знаєте, що я люблю казки і можу їх видумувати мільйони? А от досі не одважувалась писати”.

Тоді був дуже поширений стереотип, що Леся Українка стримана, мужня й дуже серйозна письменниця, а виявляється, її душа прагнула чарівного світу казки! Довгі роки Леся Українка вважала, що її фантазії не сприймуть. У цьому ж листі вона пише: “Несподіваний був для мене успіх фантастики серед авдиторії старшої родини, людей, вихованих в традиціях реалізму”.

Стало прикро, що ми маємо лише “Лісову пісню”, а подібних творів Леся Українка могла створити більше…

ПРО КОХАННЯ

38. Найчастіше пишуть, що Леся Українка мала єдине серйозне кохання в житті – це Сергій Мержинський. Узагалі ж відомо про 4 ліричні епізоди в житті Лесі. Перше – кохання юності Максим Славинський, з яким вона разом перекладала Гейне.

Наступне – Нестор Гамбарашвілі, у період 1895–97 років. Так сталося, що на перешкоді розвиткові взаємин стала хвороба: тривало надзвичайно болюче для Лесі лікування уколами йодоформу, вона 5 місяців була прикута до ліжка. У цей період до неї прийшло розуміння, що, вочевидь, через хворобу, вона в особистому житті ніколи не буде щасливою. Це й відображається в її творах.

39. Наприклад, нарис “Голосні струни” – історія нещасливого кохання, певною мірою автобіографічний твір. Хоча героїня – піаністка (Леся мріяла бути піаністкою) зовні не схожа на Лесю, але має серйозну фізичну ваду – вона горбата. Розгортається сюжет традиційного любовного трикутника, у якому піаністка Настя розуміє, що юнак, якого вона кохає, віддає перевагу іншій дівчині.

Твір завершується вербальною імпровізацією з ефектом порваної струни. За цей твір Леся Українка одержала єдину нагороду у своєму житті – премію й золотий жетон Київського Літературно-артистичного товариства. До слова, Леся Українка сама чудово імпровізувала й могла грати в повній темряві.

Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше, ніж багатьох блискучих техніків-віртуозів, – писала її сестра Ольга. – В музиці Леся всю свою душу виявляла своєму другові фортепіано, то й була та музика така многогранна, як її душа”.

40. У Лесі Українки є твір, подумки адресований Сергію Мержинському, “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами”. У ньому є такий фрагмент: “Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тілько з тобою я не сама, тілько з тобою я не на чужині. Тілько ти вмієш ратувати мене від самої себе”.

Тоді в Лесі був непростий життєвий етап. Вона зрозуміла, що чоловіки сприймають її як подругу, захоплюються нею як митцем, але не бачать у ній свою майбутню дружину чи матір своїх дітей, адже вона тяжко хвора. За цих обставин найважливішим стає саме духовний зв’язок.

41. У неї з’являються такі риси як жертовність і одержимість. Вона пише, що готова принести себе на “олтар дружби”, навіть якщо в тому немає жодного сенсу, і їде доглядати Сергія Мержинського до Мінська, коли в нього була відкрита форма туберкульозу легенів. Попри те, що їй роком раніше зробили операцію в Берліні – і вона почувалася значно краще, усі сподівалися на одужання.

Біля Сергія, який помирає, вона лише за одну ніч пише драму “Одержима”. Незрозуміло, як вона її написала за одну ніч. Драма віршована й велика, у ній порушені дуже складні проблеми.

42. Климент Квітка був останньою надією Лесі бути щасливою. І саме тому вона з ним поєднала своє життя. Спочатку бачила тільки те, що він її обожнює.

З часом у листі Ользі Кобилянській вона зізнається: “… хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше. І тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати, як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне”.

43. Климент Квітка був однодумцем Лесі Українки. Вони обоє любили музику. Він, як і Леся, мріяв бути професійним піаністом. Проте не зміг ним стати, бо вихід на сцену потребує високої концентрації нервової системи, а для нього це було важко. Тому відмовився від цієї кар’єри, але в Лесі була можливість слухати музику вдома досхочу.

44. Окрім усього, вони обоє захоплювалися фольклором. Климент був етнографом, фольклористом. І тепер ми говоримо про нього як про етномузиколога світового масштабу. Адже довгі роки його постать була дуже невиразно окреслена, бо за часів УНР він був в уряді, заступником Міністра юстиції. До нього була прискіплива увага з боку радянської влади.

45. Ще зовсім юною, в 19 років, Леся почала записувати фольклор. І на той час вона мала півтори сотні записаних пісень із мелодіями. На жаль, нотних записів нині збереглося лише 29. Вони всі увійшли у 9-й том нинішнього 14-томного видання. Климент Квітка записав із голосу Лесі Українки 232 мелодії.

Вони разом організували фольклористичну експедицію в 1908 році за свої кошти й витратили 365 австрійських крон. Тоді за ці гроші можна було придбати невеликий будинок. Леся не хотіла, щоб усі знали, що вона це спонсорує, і від імені невідомого субсидіарна листи до організаторів писав Климент Квітка.

ПРО ЗОВНІШНІСТЬ І ЇЖУ

46. Сучасники писали, що Леся здавалася високою завдяки довгим сукням. Насправді вона була середнього зросту, завжди худа. За кілька місяців до смерті з Єгипту писала: “я найлегша з усіх тут живучих дам, і мене дражнять “невесомою”, “эфирною” та spirituelle dans tous les sens. Я сама не почуваю від сього ніякої невигоди, а лікар скандалізований, що людина мого віку і зросту важить всього 47 kilogr”.

47. Завжди була засмагла. Тоді вже була методика так званого світлолікування. Мовляв, під впливом ультрафіолету руйнуються бактерії туберкульозу. Через те Леся завжди засмагала на сонці й у селі Колодяжному на веранді мала солярій із піском на даху.

48. Климент Квітка зауважував, що Леся не мала звички крутитися перед зеркалом. Вона заглядала в нього рівно настільки, щоби мати акуратний, ошатний і належний вигляд.

49. Любила гарні елегантні сукні без особливих покраплень, досить стримані. Коли бувала за кордоном, могла купити собі щось цікаве. Але до шопінгу ставилася радше негативно – їй було важко фізично. Часом вона шила собі гарний одяг, бо вміла це робити.

50. Сережок немає на жодній фотографії, але носила гердани. 2 гердани є в експозиції нашого музею – обидва зроблені з бісеру. У родині Косачів любили ніжні мережані комірці.

51. Очі в Лесі були сірі з блакитним відтінком. У багатьох спогадах чоловіки згадують про надзвичайні Лесині очі. Акцент не стільки на кольорі, як на виразності, особливо, коли вона розповідала те, що їй цікаво, очі набували магічного блиску.

52. Конкретних уподобань у їжі не було. У родині готували традиційну українську кухню. Олена Пчілка випікала мазурики. Леся могла зробити англійський кекс. Подекуди вони ласували дичиною, бо батько з другом часто їздили на полювання.

53. В останні дні життя, коли Леся була в Грузії, їла лише морозиво з ожини. Коли приїхала до Грузії, то казала, що там усі тотально захоплюються вином. Схильності до алкоголю в неї не було. Хоча, коли вона юною була у Відні, то є спогади, що вони з мамою заходили до кав’ярні – пили каву, помаранчевий сік і пиво.

54. Коли залишалася в Колодяжному з меншими, то традиційно збирали ягоди, що там росли, і варили варення. Тоді це була новітня хвиля й було дуже популярно.

ПРО СМЕРТЬ

55. Вислів Людмили Старицької дуже посутній: “Українська література втратила з нею одного з найбільших поетів життя, втеряла душу, яка рідко коли пробуває на землі”.

Лесю Українку ховали в повній тиші: жодних промов, слів пошани, поваги, вдячності. Це – через поліційну заборону. Перед тим, як у 1912 році помер Микола Лисенко, у Києві були маніфестації. Після цього заборонили проголошувати промови, співати, навіть “Вічная пам’ять”, нести квіти. Тому, коли рухалася жалібна процесія, були вози, на які люди мали поскладати квіти, щоби не нести в руках.

56. Було 2 ряди поліцейських: піші й кіннотники. Сучасники обурювалися, що коли вагон із тілом Лесі Українки прибув на вокзал, поліцейські зайшли до вагону, навіть не знімаючи кашкети. А коли люди почали зносити вінки, зрізали всі стрічки, щоби не було нічого зазначено.

57. Коли траурна процесія підійшла до Байкового кладовища, поставили кордон і до могили пускали лише найближчих людей. А коли відбулася відправа і священник сказав останні слова, люди через огорожі пробралися до кладовища й почали співати “Вічная пам’ять”. Людей було орієнтовно 1000. Поліція нічого не могла вдіяти. Згадують, що співали не традиційно тричі, а приблизно годину безперервно.

58. Труну на Байкове кладовище заносили на своїх плечах жінки. Це зафіксовано на фото. Є дослідження науковців про давню традицію українського народу, що жінок, особливо найбільш видатних, на своїх плечах в останню путь проводжають жінки. Знаємо навіть імена перших жінок на фото: поетеса Олена Журлива й перша виконавиця ролі Мавки Наталка Дорошенко.

Похорон Лесі Українки. Київ, 26 липня (8 серпня) 1913 р.
Похоронна процесія на старому Байковому цвинтарі. Спереду труну підтримують Наталя Дорошенко (ліворуч, у світлому одязі) та Валерія Пахаревська (у темному одязі). Більше фото тут.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Фото для титульної ілюстрації: Генріх Лазовський, фото вседерині матеріалу взяті зі сайту Леся Українка. Енциклопедія життя і творчості”

Матеріали за темою

Обговорення