Теми статті: батькам, вчителям, директорам, навчаємось разом, НУШ, початкова освіта, ПрямуємоРазом
26 Червня 2019
42 300
0
Ольга Мірошникова – вчителька початкових класів 294-ї школи Києва. Вона почала апробовувати новий Держстандарт ще 2017-го. У 2018 році її другий клас долучився до числа пілотних класів Нової української школи. Зараз вона також тренерка вчителів НУШ.
Пані Ольга була однією з промовець підсумкової конференції НУШ. Це – текст її виступу, в якому вчителька ділиться досвідом викладання за новим Стандартом, труднощами та успіхами навчання по-новому, а також прагне мотивувати своїх колег до змін.
Конференція відбувалася у межах проекту “Фінська підтримка реформи української школи”, що фінансується Міністерством закордонних справ Фінляндії і Європейською комісією.
Читайте також текст Ольги Мірошникової “Радість від навчання і робота без “методички”. Як ми майже півроку пілотуємо новий Стандарт”.
Я вже не згадаю причину вибору професії. Пам’ятаю лише, що завжди хотіла стати вчителькою. У школі постійно приглядалась до своїх вчителів, щоб з’ясувати, на кого хочу бути схожою. Працювати почала в тому ж районі, де мешкаю. Це накладає додаткову відповідальність – ти завжди на виду і в учнів, і в батьків.
Я вкотре вчителька четвертого класу. Почала помічати, що знижується моя ефективність. Працюю і далі добре, але звичні методи та форми роботи з новими учнями вже “не заходять”. Мені доводиться візуалізувати багато матеріалу. Підручник майже не використовуємо – діти потребують іншої подачі. До того ж, їм не цікаві твори, передбаченні для читання у молодших класах. Тому все частіше звертаємось до онлайн-ресурсів.
Прагнучи професійної досконалості, навіть досвідчені вчителі повинні критично оцінювати свою викладацьку діяльність, намагатися поглибити свої знання, шукати педагогічні відкриття, ідеї та теорії. Потрібно щось змінювати.
Саме тоді з’явилась пропозиція взяти участь у пілотуванні тоді ще проекту нового Державного стандарту. Була регіональна програма “Початкова школа: освіта для життя”. Все по-новому: інтегрований курс, уроки поза класом, LEGO в навчанні, стерті кордони між уроками. Страху не було. Були велике бажання спробувати і якась внутрішня впевненість, що все мені вдасться.
Я вбачала у цих змінах “велику” мету. А батьки? Слід було переконати і їх. Причому переконати у тому, чого поки не було.
У попередньому списку моїх першокласників був 31 учень. Зрештою, він зменшився лише на одну дитину – бабуся, досвідчений педагог, сказала остаточне слово: “Школа була гарною багато років, і я не хочу для своєї онуки змін”. Так я отримала 30 першокласників. Причому у мене 15 хлопчиків і 15 дівчат – ідеальна рівновага.
Починати нове добре, коли маєш підтримку. Я вирішила заручитись підтримкою батьків, які, мабуть, більше за всіх зацікавлені у змінах.
Ми створили закриту групу в одній з соціальних мереж, щоб захистити персональні дані дітей. Щодня я роблю невеликий фотозвіт про роботу у класі, коротенькі відео і обов’язково даю вчительські пояснення: що робимо і для чого. Це дуже пожвавило наше спілкування. Одночасно батьки дізнались, що таке інтеграція, як це – вчити за запитом, навіщо нам цеглинки LEGO на уроках і що воно за “ранкова зустріч”, на яку всі так поспішають.
Раніше батьки були задоволені, що дитина “приносила” результати навчання. Мало хто думав лише про дітей – що відчували вони, отримуючи в перші дні “такі успіхи”. А, головне, чи заслуговують вони на об’єктивність на початку навчання.
Щоб персоніфікувати успіхи дітей, я започаткувала “Щоденник спілкування вчителя та батьків”. Хтось для цього завів блокнот з котиками, хтось – звичайний щоденник. Щодня я писала батькам про успіхи їхніх дітей. Там же вітала зі святами, пропонувала відвідати екскурсії або запрошувала на зустріч. Особливо приємно було наступного дня читати зворотний зв’язок. Це дуже надихало, адже часу така робота забирала багато.
Поступово батьки почали долучатись, стали пропонувати допомогу та ідеї. Наприклад, мама, працівниця банку, провела урок фінансової грамотності. Часто мами діляться ідеями, як цікаво організувати освітній простір. Багато охочих супроводжувати нас у подорожах.
Діти багато часу проводять за межами класу. Це і шкільне подвір’я, і парк, який поряд. Щоб з’ясувати для себе правила для пасажирів, ми поїхали кататись на трамваї. А виробляли автоматизовані навички усного рахунку у супермаркеті, роблячи покупки.
Поступово утворювалась моя невелика шкільна родина. Зі своїми правилами та традиціями. У центрі моєї роботи стоїть дитина. Дитина має почуватись у школі вільно. Я, наприклад, дозволяю щодня обирати собі місце. Це швидко налагоджує контакти між однокласниками, вносить різноманітність у буденність.
Діти мають відчути, що вони потрібні вчителю. Я намагаюсь частіше казати їм про свої відчуття щодо роботи, розповідати про своє дитинство. Це дозволяє налагодити відкриті стосунки.
Часто кажу: “Я вдячна тобі за запитання”, “Я рада, що ви впорались з таким завданням”, “Мені приємно було провести з вами час”. Намагаюсь уникати однозначних слів: “Правильно” , “Добре”, “Не так”, “Неправильна відповідь”.
Уникаю слів “у школі сказали”. Діти говорять: “Ми домовились”. Домовились не говорити одночасно. Домовились допомогти пташкам і зробити годівнички. Сучасні учні хочуть бути учасниками навчання. Мотивація починається із запитання: “А чому так?”
Я дозволяю учням помилятись – лише так вони робитимуть висновки. Ми не ідеальні – діти також. Показую їм, що і я можу робити помилки.
Одного разу, обговорюючи оповідання Всеволода Нестайка “Пригоди у лісовій школі”, я переплутала героїв. Назвала Пантеру Ягуарівну директоркою. Діти спочатку подумали, що я спеціально їх перевіряю. Але я перепросила і пояснила, що це помилка.
Рік пройшов швидко. Дітям було цікаво, батьки бачили зміни на краще. Але влітку ми отримали від робочої групи сумну звістку – програма припиняє своє існування.
Насамперед, я подумала про своїх учнів. Я не знала, як я подивлюся їм в очі і скажу, що наші традиції більше нічого не варті: ми припиняємо практикувати ранкові зустрічі, замість інтегрованих завдань покладемо у портфелі багато підручників. Шкода було і власних зусиль, і своїх поглядів на свою професію.
Рішення прийшло миттєво: ні кроку назад. До кінця дня ми з колегами-однодумцями зателефонували і потурбували усіх, до кого можна було звертатись з таким питанням. Вихід всі вбачали у тому, щоб приєднатись до пілотних шкіл.
Новий навчальний рік почали на усній домовленості, що ми продовжуємо пілотування. Усі наші керівники знали про це. Слід було лише дотриматись певної процедури створення наказу про розширення бази експерименту. Ми й досі дуже дякуємо усім за таку лояльність.
Для моїх учнів змінилась лише назва уроку інтегрованого курсу: замість “Початкова школа: освіта для життя” стало “Я досліджую світ”. Рівень інтеграції залишився той самий, ми зберегли свої традиції. І я не мусила поступатись новими принципами роботи.
Я звикла до нової ролі: більше готуюсь до уроків, натомість під час занять працюють переважно учні. За перший клас вони напрацювали багато нових навичок: співпраця, самостійна робота, дослідження. Я ж завжди поряд, щоб допомогти і скерувати.
Досі люблю дивувати своїх учнів. Чи то несподіваною екскурсією на третьому уроці, чи дослідами, які вони проводять самостійно. Кілька тижнів у класі жив хробачок Зява. Ми читали розповідь про нього і заодно вирішили більше дізнатись про його життя.
Та найбільше я люблю слухати своїх дітей. Якщо дитина зненацька хоче зі мною чимось поділитись – це ознака довіри. Навіть якщо на математиці дуже хочеться розповісти про цирк, потім разом можемо порахувати, скільки там було звірів.
До навчання за запитом мене підштовхнули самі учні. Читаючи вірш Сашка Дерманського “Кого беруть у космонавти”, хлопчик запитав: “Скільки коштує костюм космонавта?”. Я чесно зізналась, що не знаю. У нашому класі проведений інтернет, тому ми відразу знайшли потрібну інформацію. А разом з тим ще дуже багато цікавого.
Так з’явився “космічний” тиждень, який розпочався у середу. Я підібрала тексти про космос та космічні явища. Підлаштувала математичні задачі під “зірково-планетарну” тематику. Все це забрало кілька вечорів особистого часу. Натомість діти дізнались те, що їх цікавило прямо зараз, одночасно здобуваючи очікувані результати.
Чи складно мені працювати? Вже ні, я звикла. Ловлю себе на думці, що мені важко буде провести урок читання чи математики у звичному розуміння. Планую уроки з інтеграцією, груповими завданнями, вправами на критичне мислення. Все це вже звичне для дітей. Все це надає динаміки навчанню і своєрідної “непомітності”. Діти вивчають світ навколо і здобувають практичні навички непомітно для себе.
Дуже хочу, щоб мій досвід став у пригоді колегам, тому погодилась стати регіональною тренеркою НУШ. Така робота мене зовсім не обтяжила. Наші тренінги – це скоріше обмін досвідом. Я працюю у своєму класі, колеги переконуються у реальності теоретичних знань. Я ходжу по кабінеті і демонструю, як на практиці працюють ідеї НУШ.
Завжди на тренінгах будую шкалу ставлення педагогів до реформування освіти на початку та наприкінці роботи. І кожного разу вдається змістити вектор на користь змін.
Дозволю собі дати пораду колегам: успіх змін залежить від вчителя. Учням треба показати нового вчителя, а вже потім – нову школу.
Цього року після оголошення пілотної сертифікації я довго не роздумувала, а подала заявку. Це був своєрідний виклик собі. Хотіла почути думку експертів, що бачать мене вперше і оцінюють мою роботу без попередньої підготовки. У травні я прийняла двох експертів, які вивчали практичний досвід. Мені сподобалось. Виходячи з кількості отриманих балів, їм також.
Буду рада, якщо поступово сертифікація замінить процедуру атестації. Прагну продемонструвати колегам, що вчитель нової школи має час і змогу поділитись своїм досвідом.
За два роки мені часто доводилось відповідати на питання: “Навіщо воно тобі?”. Маю стійке переконання, що вчителі початкових класів формують нову націю. Зараз я впевнена, що через багато років буду жити у більш розвиненій європейській країні, якою керуватимуть мої учні.
“Нова українська школа”
Усі фото надала Ольга Мірошникова
Читайте також текст Ольги Мірошникової “Радість від навчання і робота без “методички”. Як ми майже півроку пілотуємо новий Стандарт”.
Обговорення