Напишіть нам

Всі теми

Як дистанційне навчання змінило освіту й що буде далі. Частина 2

Подкаст “Дофамін для освіти” від ГО “Смарт освіта” розповідає про найважливіше в навчанні й мотивації учнів. Тема цього епізоду – як дистанційне навчання змінило освітню систему. Які тренди в освіті вже є й що передбачають футурологи? Як найближчим часом зміняться школи: чи будуть фізичними або віртуальними, що робитимуть учителі і як технології індивідуалізують навчання?

Про це поговорили зі співзасновницею ГО “Смарт освіта” Оксаною Макаренко.

Тут читайте другу частину текстої версії подкасту. Перша частина доступна за цим посиланням.

Читайте і слухайте також:

ЯК НАВЧАЮТЬСЯ ДІТИ ПОКОЛІННЯ АЛЬФА

– Я належу до батьків, які сильно цінують особистий контакт “учитель-учень”. Це складно перенести в дистанційний формат. Навіть якщо є класні VR-технології, навчальні матеріали й набори для дослідів.

Як переосмислюють освітні системи роль фізичного вчителя? Вони починають більше його цінувати чи наділяють іншим функціоналом і, навпаки, переводять більшу частину навчання в дистанційній формат?

З цією темою експериментують у всьому світі, дивляться, які процеси можна делегувати компьютеру, а де без участі людини впоратися не можна. Не дарма пару років тому на великому міжнародному форумі з розвитку штучного інтелекту звучала теза: “Аби створити штучний інтелект, треба мати натуральний”.

Мозок – це базовий програмний сервер, що формується в людини переважно до 25 років. У цей час пророщуються нейронні зв’язки, які, за суттю, формують опорні системи. Американский невролог Маркус Рейчел говорить, що мозок зазвичай працює в трьох базових режимах:

  1. Мережа виявлення важливості – працює, коли ми намагаємося щось дослідити та розібратись.
  2. Дефолт-система мозку – відповідає за мислення та здатність будувати стосунки з іншими.
  3. Центральна виконавча мережа – відповідає за споживання інформації.

Ці три системи – антагоністи. Одна працює – інші вимкнені. Наприклад, аби мислити, треба припинити споживати контент. Для цього потрібно щонайменше 23 хвилини. Це не просто з огляду на те, що підлітки постійно відволікаються на телефон і проводять онлайн 60–80% часу.

Аби покращити здатність переключати мозок між різними функціями, треба практикувати медитацію й усвідомленість, привчати дітей до цифрової гігієни.

Крім того, під час пандемії діти стали менше спілкуватись одне з одним уживу, і це теж негативно впливає на розвиток здатності уявляти і планувати своє майбутнє.

Надмірне споживання інформації, метушня й цифрозалежність спричиняють депресивний стан, роблять із дітей фаршировану рибу. Ніби й риба, а плавати не може. Мозок перетворюється на желе, а певні функції не формуються або атрофуються.

Водночас роботодавці очікують від людей усе більше саме людських якостей. Минулоріч на Всесвітньому економічному форумі оголосили ТОП-10 навичок, які будуть потрібні для роботи вже у 2025-му році:

  1. аналітичне мислення та інноваційність;
  2. активне навчання та стратегії навчання;
  3. розв’язання складних проблем;
  4. критичне мислення та аналіз;
  5. креативність, оригінальність та ініціативність;
  6. лідерство та соціальний вплив;
  7. використання технологій, моніторинг та контроль;
  8. створення технологій та програмування;
  9. витривалість, стресостійкість та гнучкість;
  10. логічна аргументація, розв’язання проблем та формування ідей.

Отже, передавання твердих предметних знань дитині можна доручити штучному інтелекту, він із цим впорається краще за вчителя. А от формування розуму дитини (здатності думати, фантазувати, співпереживати, працювати в команді тощо) не можна доручати гаджету. Мислення люди навчаються тільки об людей. Якщо з раннього віку використовувати гаджет у режимі бебісітера, то невідомо, які Мауглі виростуть у цифрових джунглях.

– Це другий найбільший страх батьків – гаджетозалежність дітей і те, що дистанційна форма поглибила цю проблему. Відтягнути дітей від гаджетів усе важче. Нам уже починати панікувати? Чи це закономірний процес еволюції, а ми просто ще це не второпали?

Треба усвідомити, якщо дитина до 10 років проводила в телефоні 2,5 години на день і більше – вона вже цифрозалежна. Відірвати її від гаджета ми вже не зможемо.

Ці діти – аборигени в новому цифровому середовищі й адаптуються до нових реалій краще за нас, цифрових емігрантів. Але ми можемо спробувати відкоригувати їхнє “цифрове меню”: обмежити споживання розважально-дурнуватого контенту в бік навчально-пізнавального. За це варто боротись. Одна справа, коли в гаджеті дитина вирішує математичні рівняння чи пише есе, і зовсім інша, коли розстрілює зомбі й дивиться відео, як блогер проходить гру.

Тобто є необхідність формувати в дітей тренд на здоровий спосіб цифрового життя, і це доведеться робити на рівні школи. Бо часто батьки самі цифрозалежні.

Австралійський демограф Марк МакКриндел досліджує особливості дітей, які народилися після 2010 року. Він назвав їх поколінням Альфа. Він каже: “Це не сучасні учні зазнають поразки в системі освіти. Це система освіти зазнає поразки в сучасних учнів”.

У чому їхні особливості й переваги:

  1. Навіть покоління Z, яке зараз навчається в базовій і старшій школах, повільніше за них обробляє інформацію. Ці діти миттєво сканують усе і споживать тонни контенту, нафаршировані інформацією з різних сфер і будуть готові до навчання протягом життя. І це не дивно, бо їм доведеться за життя змінити понад 20 професій і 7 різних сфер діяльності. Деяких ще взагалі немає.
  2. Вони мобільні, легко долають кордони: географічні, культурні, ментальні, релігійні, мовні.
  3. Так само не відчувають кордонів між навчанням, грою й реальним життям, між віртуальною і справжньою реальностями. Мають більш складну ідентичність. Ми беремо гаджети в руки, щоби виконувати якусь функцію. Діти з покоління Альфа сприймають телефон і інтернет як продовження тіла.

Мене добре можуть зрозуміти водії: коли ти сідаєш за кермо, то згодом з’являється відчуття габаритів та швидкості руху. Так і ці діти відчувають продовження своїх габаритів в інтернеті. Вони вважають, що частина їхніх мозку, пам’яті, функцій розміщена там, за межами їхнього тіла. Це дуже впливає в тому числі й на те, як вони навчаються.

Було дослідження: під час тестування одну групу просили сховати телефони в сумки, інших – покласти на столі перед собою, але не використовувати, третім дозволили користуватись. Найгірше впоралися ті, хто мали телефон перед собою. Тому що коли телефона немає, мозок напружує пам’ять. Коли він є – ти шукаєш інформацію в інтернеті. Коли телефон лежить поряд, мозок кричить “не напружуйся, подивись і пошукай там”. Але не можна.

Тому для сучасних дітей вислів “припини сидіти в інтернеті” втрачає сенс. Вони там не сидять. Інтернет – це частина їх самих.

– Що з цим робити? Не зважати?

Ні. Але не можна просто забрати, треба дати щось на заміну. Наприклад, можна скористатися тим, що ці діти дуже люблять щось робити власноруч: ліпити з глини, малювати, складати мозаїку, орігамі, вишивати, випилювати, розбиратися з технікою й технологіями, робити експерименти та досліди.

Зараз популярні різні гуртки STEM i STREAM, спорт. Театральні гуртки добре розвивають емпатію й розуміння почуттів іншої людини. Різні табори й дискусійні клуби. Взагалі треба взяти за практику багато розмовляти з дітьми про те, що їм цікаво. Не відвертати носа, що аніме – то страх, а подивитися разом, обговорити сюжет, героїв, хто що робить, чому й навіщо, що викликало цікавість, а що – відразу. Це все хороші практики розвитку мислення, емоційного інтелекту, вміння будувати стосунки.

– Але ж ці діти не обмежені в колі спілкування. У них змалку є профілі в соцмережах, мільйони підписників і френдів.

Так, але це не справжні друзі, і стосунки з ними поверхневі. Вони не хочуть напружуватись, аби порозумітись. Намагаються уникати будь-яких конфліктів, усього, що складно й незрозуміло. Їм не можна довго й докладно пояснювати складну тему, бо їм важко довго тримати увагу. По-друге, ви для них незрозумілі, а отже – геть не цікаві. Їм завжди є з ким обмінятися смайликами й короткими месседжами.

Щоби до них достукатись, інформацію треба нарізати невеликими порціями, спакувати в зрозумілу їм обгортку: відео, інфографіка, 3D-моделі, квести, цікаві факти, ігри – усе, що зацікавлює й може викликати емоційний відгук. Тоді є шанс, що щось залишиться в голові. А ще краще попрактикувати одразу, пояснити, як воно в житті їм згодиться.

– А як ми навчались? Зошит, книжка майже без ілюстрацій, учитель біля дошки з крейдою.

У наші часи доступ до інформації був обмежений, шукати в бібліотеках важко. Хто володів інформацією – володів світом. Тому вчитель як єдине джерело знань був дуже авторитетною особою. Протягом еволюції люди навчалися чогось саме в авторитетів. Було дослідження серед приматів: одну мавпу навчили діставати банан зі складного лабіринту, сподіваючись, що інші подивляться й теж так зроблять. А вони просто побили ту мавпу та забрали банан. Тільки коли дослідники навчили діставати банани вожака зграї, решта теж полізли за ним у лабіринт.

Поява інтернету руйнує ієрархічну модель навчання. Інформація вже не є цінною й не наділяє владою людину. Усе доступно безплатно за 1–2 кліки. Авторитетами стають люди, які вчать розв’язувати проблеми, використовуючи ці знання, пропонують челенджі, показують нові рольові моделі.

– Так і є. В авторитеті не вождь, який говорить, що робити, а лідер, який робить щось краще за інших і надихає слідувати за собою. Це зараз на всіх бізнес-тренінгах лунає. Тобто, поширення соціальних практик розподіленого лідерства, горизонтальних зв’язків, мережевої взаємодії спонукають шукати інші формати навчання?

Так. Але подивімось, як це працює з дітьми. Хто їхні авторитети? Кого вони поважають і копіюють? Проводили опитування і виявили, що для покоління Альфа на першому місці – друзі, на другому – блогери, батьки – аж на третьому. Усвідомте. Це десятирічні діти, у яких батьки вже на третьому місці. Тобто це зовсім нова модель взаємодії між людьми.

Очевидно, що й роль учителя міняється. Вчителі часто боляче переживають падіння свого авторитету в класі, вони відчувають, що сучасні діти не хочуть їм коритися лише тому, що вони – вчителі. Хто ця людина з крейдою й червоною ручкою? Чого вона може мене навчити? Навіщо мені те, що вона розповідає? Навіщо мені переписувати з підручника правила правопису, якщо ворд автоматично виправляє помилки в моєму дописі? Вчити напам’ять облаштування грибниці латиницею? Знущаєтесь? Я що, не можу це подивитися в інтернеті?

Тому діти з нетерпінням чекають, коли ця каторга закінчиться й ця незрозуміла тітонька від них відчепиться й можна буде займатися корисними справами: знімати й монтувати відео, опанувати фотошоп, дизайнувати свій сайт або навчатися керувати дроном. І якщо в класі діти змушені відсидіти уроки, то під час онлайн-уроків вони просто вимикають відео і звук та займаються іншими справами, поки вчителька щось розповідає. Яка користь із такого навчання?

Вчителі, які пішли іншим шляхом, дали дітям завдання самостійно розібратись у темі, відшукати інформацію, перевірити надійність джерел, опрацювати в групі до 5 людей і зробити коротеньку презентацію для інших, почувалися під час дистанційки краще за своїх колег, які намагалися відпрацювати в зумі “горлові години”. І діти в них були більш вмотивовані, щасливі й обізнані в темі.

– Важливе уточнення про розваги, залучення дітей, про те, що контент має бути для них дуже доступний. Це дуже схоже на інфотеймент, але не пов’язаний із реальним важким навчанням. Адже реальна наука – складна. Реальне навчання не завжди є фаном, чимось легеньким і тим, що має неодмінно принести задоволення. Як навчати, а не розважати це покоління?

А в чому проблема навчати через гру? Ще в XVII столітті батько сучасної класно-урочної системи Ян Амос Коменський пропонував усі “школи-каторги”, “школи-майстерні” перетворити на місця ігор. Будь-яка школа, на його думку, може стати універсальною грою, у якій усе буде здійснюватися в іграх і змаганнях, узгодившись із віком дитини. Про це й Сухомлинський говорив, і багато інших великих педагогів.

Якщо ми хочемо витягнути сучасних дітей із соціальних мереж і світу комп’ютерних ігор, доведеться пакувати тверді предметні знання у фанову обгортку: вебквести, анімовані навчальні ролики, буктрейлери, емодзі-історії, рольові ігри.

Важливо звернутися до дитини зрозумілою їй мовою, з інтеграцією елементів розваги, ігор і навчання. Що тут страшного? Вчителям, навпаки, стане легше працювати. Не треба буде кричати або скакати біля дошки, аби привернути увагу. Просто зафіксуймо факт, що кількість і якість едьютейнмент-проєктів в усьому світі щороку зростає. Хочемо ми того чи ні.

Люди ніколи не жили так прекрасно, як зараз. Хто з дорослих хоче обливатися кров’ю й потом? Усі хочуть отримувати задоволення від роботи, стосунків, навчання. Усе має бути фаново, легко і швидко. Цей тренд започаткувало покоління зумерів, яке народилося в епоху дев’яностих, коли можна було отримати легкі гроші, це епоха доткомів і швидких стартапів.

Дуже легко отримати свою порцію дофаміну й серотоніну – гормонів щастя, просто побецавши в комп’ютерну гру. Найкращі психологи, нейрофізіологи й маркетологи світу змагаються за твою увагу. Нашому мозку байдуже, отримав ти реальні гроші чи вони на тебе посипалися з віртуальної скрині, виборов ти кубок переможця на спортивних змаганнях чи у віртуальній грі. Мозок дає тобі ті самі відчуття ейфорії й радості.

Мозок завжди економить ресурси й обирає легший шлях. Аби протистояти цьому, треба докласти неабияких зусиль. Я не ретроград і переконана, що в багатьох аспектах технології полегшили нам життя. Я б не хотіла жити у світі, де нема пральної машинки, комп’ютера чи телефона. Але це стало і проблемою, яка руйнує наші тіло, мозок, стосунки, робить імпульсивними і слабкими. Про це починають кричати психіатри, вчителі, батьки. Ми ще до кінця не усвідомлюємо, з чим маємо справу і як це обернеться. Є над чим подумати, перш ніж слідувати за трендами в цифрове суспільне життя.

Треба уважно придивитись, які нові взірці поведінки діти бачать в інтернеті. Що роблять їхні кумири? Я подивилась. Розпаковують подарунки перед камерою – мільйон підписників. Роздають гроші друзям і підписникам за виконання дурнуватих челенджів або ходять на шопінг. Тобто постійно йде трансляція легкого життя, щастя, неземної краси й легкості буття. Купа абсолютно фантастичних, нереалістичних взірців для наслідування.

А в реальному житті їм на кого рівнятись, якщо всі друзі й навіть батьки теж у телефоні залипли? До чого це призводить? Маємо зростання рівня депресій і дитячих суїцидів у всьому світі.

Ми просто не маємо права кинути цих дітей напризволяще. Нам доведеться перебудувати сірі шкільні простори під ігрове розвивальне навчальне середовище. Обмежити час на ігри онлайн, водночас запропонувавши цікаві освітні платформи. Припинити їм читати довгі нотації про слухняність, а запропонувати цікаві проєкти, де вони будуть розвивати природну допитливість. Взаємодіяти з іншими дітьми не тільки в соцмережах, а й на свіжому повітрі, у лабораторії, на спортивному майданчику.

Для цих дітей важливий спорт. Вони багато сидять без руху, і в них атрофуються м’язи, слабшає серце, змінюється гормональний фон у бік депресивного. Найкраще підходять для коригування впливу цифровізації ігри з м’ячем – сквош, теніс, волейбол, футбол. Там, де ти мусиш бути в моменті, ловити, відбивати, концентруватися, спостерігати, взаємодіяти з іншими. Голова переключається від безперервного споживання інформації в інший режим – і це покращує когнітивні навички й робить більш успішними в навчанні.

Важливо навчити дітей ставити й досягати цілей. Для того цілі мають бути смарт: конкретні, вимірювані, реалістичні, досяжні, обмежені в часі. Щоби навчилися співвідносити свої бажання і свої ресурси та можливості, мати чіткий план дій, як того досягти.

Адже вони космополіти. Їх турбують великі проблеми, скажімо, проблеми екології чи космосу. Аби успішно впоратися з такими масштабними викликами, дітям доведеться краще, ніж нам, навчитися домовлятись, взаємодіяти, розподіляти між собою завдання і відповідальність. Аби мати креативне дозвілля й вести гедонічний спосіб життя, доведеться мати ще кращу освіту і здатність вигадати нові способи заробляти гроші. Бо без гарної освіти й розвинутої дефолт-системи мозку, яка відповідає за здатність мислити, прогнозувати наслідки своєї поведінки, уявляти спільне майбутнє, на яку поведінку ми можемо сподіватись?

– З огляду на такий портрет дітей покоління альфа й на все, про що ми говорили, як освітні системи перебудовуються на національному рівні? І як нам в Україні треба це робити?

Прикладу повної перебудови освітніх систем ще немає.

Світові тренди я вже описала. Вони для України релевантні. Але в нас немає справжнього ринку освітніх послуг. У школах досі діє державна монополія на контент, хоча на рівні декларацій і закону вчителі отримали свободу у виборі методик навчання й матеріалів, курсів підвищення кваліфікації. Але грошей на забезпечення цього права їм не дали.

Можна користуватися безплатними матеріалами, подібними на Khan Academy. На сайтах видавництв є PDF-копії підручників. За карантин з’явилася Всеукраїнська школа онлайн, яка, за суттю, не є справжньою дистанційною школою, а, скоріше, бібліотекою окремих навчальних матеріалів на допомогу учням і вчителям. Ще зробили державний електронний щоденник і працюють над кабінетом учителя у ВШО.

Це не мало, і навіть дуже круто, утім, це лише класична LMS-система. Одна з багатьох можливих платформних рішень, яких багато.

Загалом державі варто відмовитися від ідеї монополії в цій сфері. Не можна фінансувати й розвивати лише ВШО й наповнювати її постійно силами волонтерів, донорів або працівників держінституцій. Не можна пропонувати виробникам відколупати цифровий контент від власної платформи й передати на єдину державну онлайн-платформу. Це ніхто з виробників не зробить добре, навіть за державні гроші. Це технічно складно і взагалі безглуздо.

Навіть Китай, який любить усе контролювати, такого не робить. В Україні просто треба створити ринок цифрових рішень, визначити правила гри: стандарти, вимоги, експертизу, порядок добору й закупівлі. Це неправда, що в нас немає нормальних виробників і цифрового продукту. Але їх мало, бо нема ринку. Тому ті, що є, переорієнтовуються на ринки США і Європи, оскільки в Україні їхні продукти купують лише приватні школи й окремі батьки. Держава не купує в них.

Чому не зробити центральну “шину”, до якої, з одного боку, під’єднуються різні модулі й цифрові платформи з освітнім контентом, а з іншого – різні школи, учні, вчителі. Ця центральна шина забезпечувала б обмін даними, ресурсами, контролювала за допомогою штучного інтелекту дотримання правил і норм, прозорість фінансування. Навколо неї можна розбудовувати всю освітню екосистему, з навчанням учителів включно.

Ми про це багато говорили в різних робочих групах при МОН, Мінцифрі, у кабінетах ВР, у прем’єр-міністра і президента. Але все обмежилося концепціями й гарними намірами. У реаліях напередодні локдауну зроблено дуже мало, і вся дистанційка знову ляже на плечі вчителів і батьків.

Хоча в Україні на рівні закону дистанційна й мережева освіти визнані самостійними інституційними формами навчання. За останні півтора року дистанційні школи в Україні з’явилися, як гриби після дощу, а ті, що були раніше, зросли у 7–10 разів. Батьки забирають дітей зі звичайних шкіл, де було погано налаштоване віддалене навчання, і переводять у дистанційні школи, які мають свої платформи, цифрові матеріали, налагоджені системи комунікації з учнями й батьками за допомогою технологій, працюють за методиками перевернутого класу. Або щось бодай наближене до того.

Утім, батькам треба бути уважними, обираючи дистанційну школу, бо вони теж дуже різні й не завжди за привабливою обгорткою знайдете якісний продукт.

– Якщо подивитися на цю картинку широко, а потім звузити до конкретної школи, як би ти описала ідеальну школу постпандемічного періоду? Якою би вона мала бути або якою вона буде?

Це абсолютно новий освітній простір, у якому діти можуть займатися різними активностями. Він поділений не на класи, а за функціональним призначенням приміщень. Там мусять бути приміщення, де діти будуть перезавантажуватися і скидати енергію, взаємодіяти в спортивній грі, медитувати, співати, знімати відео і презентувати. Там будуть дослідницькі лабораторії, де діти проводитимуть експерименти й робитимуть проєкти разом, дебатуватимуть та майструватимуть.

– І це буде офлайн. Прекрасно.

Там будуть і віртуальні ігрові простори та лабораторії, де діти зможуть, як у Майнкрафті, взаємодіяти й робити щось спільне. Там будуть під кожного вибудувані індивідуальні траєкторії на навчальних платформах, які будуть відслідковувати прогрес дитини за допомогою штучного інтелекту.

Повністю зміниться роль учителя, з’являться нові професії. Наприклад, пакувальник контенту, виробник 3D-моделей, методисти онлайн-програм, бо методики суттєво відрізняються.

Але функція вчителя залишається важливою, він стане наставником дитини. Він їй передає не знання, а формує навички і вміння, корисні для життя. Наприклад, не передає інформацію, а вчить її шукати, проводити валідацію результатів, розуміти, модерує дискусії, створює челенджі, слідкує за найближчою зоною розвитку й дає посильні для дитини завдання, відповідає на запитання, проводить соціально-емоційне навчання.

– Де взяти такого вчителя? Це потребує зовсім інших якостей і навичок, які потрібно десь розвивати.

Зараз у Європі багато вкладається в навчання вчителів. У нас у країні майже 450 тисяч учителів, а чарівної палички нема. Очевидно, що за карантин вчителі втомилися і з’явилася відраза до цифри, але й цифрові навички дуже просунулися. Очевидно, що за один день вони не перетворяться на фасилітаторів, тьюторів і людей, які в цих креативних просторах розвивають дітей і їхнє мислення, а не просто передають знання. Навіть якщо інтенсивно організувати навчання вчителів.

У цьому б могли допомогти цифрові платформенні рішення й мережева взаємодія. Коли самі вчителі створюють навчальні мікрокурси й цифрові матеріали для інших учителів. Є навчальні курси Coursera, EdEra.

Утім, легко і швидко не буде. Нам треба свій освітній літак перебудувати під час польоту. І це складне завдання.

– Мені здається, що всі країни перебудовують свої літаки в польоті. Ми тут не єдині.

Так. Не можна зупинити навчання дітей.

Я колись шукала відповідь на запитання, як проєктувати в умовах невизначеності, коли багато чого ще не відомо. Як готувати дітей до життя у світі, якого ми ще не розуміємо. Мудра людина порадила накреслити рамку експерименту, у середині якого розвиваються різни моделі: щось проросте й дасть гарні плоди, щось загине. Бо ламати легше, а побудувати нове складно. Треба чітко розуміти, на чому ти ґрунтуєшся. Мати дослідження, підготовлені кадри, перебудувати простори для навчання й рухатися швидко.

Ці процеси можна організувати в межах реформи НУШ. Її треба продовжувати.

ФОРМУЛА ЛЮБОВІ ДО НАВЧАННЯ

– Кожен наш подкаст завершуємо тим, що запитуємо спікерів про формулу любові до навчання. Як би ти її описала?

Дофамін у чистому вигляді – це позитивне підкріплення (правило зеленої ручки). Інтерактив і залученість (практико-орієнтований підхід), індивідуальна освітня траєкторія, яка враховує інтереси учня й визначає зону найближчого розвитку, безпечне, цікаве розвивальне середовище, зміна ролі вчителя з авторитарної на авторитетну (через зміну практик навчання), розвиток навичок самоорганізації учня – вміння ставити смарт-цілі та дбати про свої емоційний і фізичний стани.

Читайте першу частину текстової версії подкасту за цим посиланням

“Нова українська школа”

Ведуча – Галина Титиш, голова ГО “Смарт освіта”

Титульне фото: автор – kasto, Depositphotos

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.

Матеріали за темою

Обговорення