Всі теми

Як у школі вивчати твори про війну та втрату з дітьми з травматичним досвідом 

Сини збираються на фронт. Вони не встигають роз’їхатись, як починається бомбардування. Під час нього вбивають Савка Запорожця та ранять матір. Так починається кіноповість “Україна в огні” Олександра Довженка.

Військовополонені втікають від охорони та опиняються надворі взимку, серед дикої природи. Чоловіки вирішують, що хтось із них мусить померти, а решта розпалить багаття з одягу померлого. Добровський зауважує: “Прокляте те життя, у котрому слабкий мусить згинути, щоби дужчий міг жити”. Цитата стосується не тільки цієї ситуації, а й того, що війни часто стаються через амбіції можновладців. Це – повість-поема “Поза межами болю” Осипа Турянського.

Климко вирушає до Слов’янська, аби придбати сіль. Це треба зробити, щоби допомогти вчительці з немовлям, яка оселилась у нього. Станція в Слов’янську згоріла через бомбардування, тому хлопчик оселяється в кімнаті шахтної сортувальниці. Коли Климко нарешті повертається поїздом додому, на станції Дебальцеве німець виштовхує хлопця з вагону. Усе відбувається під час обстрілів. Це – повість “Климко” Григора Тютюнника.

У шкільній програмі таких текстів – безліч. А тепер уявімо, що ці та інші твори про війну читають діти, які вимушено переїхали з непідконтрольних Україні територій, бачили чи чули обстріли, мають близьку людину, яка загинула на війні.

Журналістка “Нової української школи” поговорила з психологом, вчителями та батьками про те, як краще говорити з класом, у якому є діти з травматичним досвідом, про війну та втрату, які завдання давати учням, що робити, якщо дитина розплакалася на уроці, та чого точно не варто робити вчителям.

ДОЗВОЛИТИ ГОВОРИТИ, КОЛИ Є ПОТРЕБА

“Діти точно асоціюватимуть свій травматичний досвід із творами, де є воєнні дії або переїзд, навіть якщо там йдеться не про сучасні події. Це працює так само, як у простіших ситуаціях: якщо в мене є котик, і я бачу надворі котика, то я згадую про свого. Якщо в мене помер хом’ячок, то коли ми вчимо на біології будову хом’яка, то я пригадаю свого”, – каже психологиня-експертка КМДШ, казкотерапевтка Олена Петрушкевич.

За її словами, дитина, яка пережила важкі події, пов’язані з війною, сама виявить бажання розказати про свій досвід. Вона не зробить цього тільки у випадках, якщо не довіряє нікому в класі або якщо це трапилося нещодавно.

Якщо йдеться про свіжі переживання, то дитина може не ділитися своєю історією, адже ще не готова до обговорень. Може складатися враження, що їй байдуже, але це не так. Для когось перехідний період між мовчанням та розмовами про травматичний досвід може становити два тижні, а для когось – рік. Усе залежить від характеру, досвіду та сприйняття.

“Дитині-переселенцю не завжди може бути приємна зайва увага до себе. Особливо на уроці, де, окрім вивчення матеріалу, їй доводиться “приміряти” досвід героя на себе. Тож буде добре, якщо наприкінці такого уроку вчитель скаже: “Якщо у вас виникнуть додаткові запитання, ви можете підійти до мене й ми про це поговоримо”. Утім, це треба робити, якщо вчитель готовий до запитань”, – пояснює Ольга, переселенка та мама 7-класниці Софії.

Водночас, Ольга каже, що її донька не завжди асоціює події Другої світової війни, описані в літературі, з теперішніми. За її словами, це можна пояснити тим, що діти, які пережили травматичний досвід, часто ховаються за так званим щитом, і навіть через літературу до них важко достукатись.

Натомість, вчителька української мови та літератури київської школи №78 Тетяна Короід каже, що педагогам самим варто пов’язувати тексти про війну із сучасними подіями.

“Я завжди розповідаю про наших військових на Сході, коли ми вчимо тексти, де події відбуваються під час Другої світової війни. Але в дітей, які переїхали до Києва з окупованих територій, я запитую дозволу, чи можу навести приклад про сучасні події. Тільки тоді, коли дитина мені дозволяє, я можу це зробити”, – каже вчителька.

“Діти точно асоціюватимуть свій травматичний досвід із творами, де є воєнні дії або переїзд, навіть якщо там йдеться не про сучасні події”. Фото: автор – Syda_Productions, Depositphotos

Тетяна розповідає про її ученицю із 6 класу, яка підіймає руку, коли трапляється тема про Маріуполь. Вона часто розповідає про події, свідком яких стала. Вчителям, на думку Тетяни, у такому випадку треба бути психологами: вислухати та зрозуміти дитину.

Учитель української мови та літератури школи №242 у Києві Олександр Черкас розповідає подібну історію:

“У мене була учениця з Донеччини, яка перейшла до 7 класу в нашу школу. Ми часто пишемо листи військовим до Дня захисника та захисниці України, от тоді дівчина й почала сама розповідати свою історію.

Вона показувала нам фото, розказувала, як вони з батьками втікали звідти. Це особливо було цікаво слухати киянам. Це – цікавий досвід для обох боків: і для тих, хто бачив війну, і для тих, хто не бачив”, – каже Олександр.

Також він вважає, що обговорювати твори про війну та втрату в класі треба обережно, відчуваючи межу, яку не варто переходити. А ще радить не робити з дитини, яка якось причетна до війни, героя класу.

“Якщо ми будемо обговорювати твір про війну в класі, я не буду змушувати учнів, які бачили це все, відповідати на запитання щодо теми чи розповідати свою історію. Якщо дитина хоче сама щось розповісти, тоді можна її послухати. Діти-переселенці, яких навчаю я, цікавляться темою війни і часто не проти поговорити про це”.

ЧИ ТРЕБА ОСОБЛИВО ГОТУВАТИСЬ ДО УРОКІВ ПРО ВІЙНУ

Вчителька української мови та літератури Тетяна Короід радить учителям готуватися до важких творів зарання. Мовляв, спочатку треба дослідити атмосферу в класі й чи немає в ньому таких дітей, яким може бути боляче.

“Ідеальний учитель має не тільки знати свій предмет, а ще і працювати з дитячими душами. Він має бути, як лікар – ретельним і добірливим. Утім, вберігати дітей від усього теж не варто, треба просто розуміти межу, яку не можна переходити”, – ділиться Тетяна.

До слова, нині в класі Тетяни є дві дівчини з Горлівки та Донецька та два хлопчики з Луганська і Криму. В інших класах школи є діти з Маріуполя. Сама Тетяна – також переїхала до Києва звідти.

Як усе-таки не зачепити дитину із травматичним досвідом? Психологиня Олена Петрушкевич каже, що мета вчителя літератури – це якраз зачепити дитину тим чи іншим твором. Йдеться про те, що художня література має свою цінність. Читаючи твір, дитина має навчитися розуміти героїв, уявляти себе на їхньому місці, співпереживати їм.

За словами психологині, важка література про війну чи втрату може зашкодити дитині тільки тоді, коли її сім’я нещодавно пережила травматичні події. Тоді дитина може перебувати в тривожному емоційному стані. У такому випадку перед тим, як давати той чи інший травматичний твір, психологиня радить поговорити з батьками та зі шкільним психологом і, можливо, домовитися, що в цей день дитина не приходитиме до школи.

Або, зважаючи на вік дитини, можна її перепитати: “Ти знаєш, завтра в нас планується такий твір. Чи ти про нього чув, чи читав його? Я хочу поговорити з класом про війну, про героя, який це переживав, і про те, що війна завжди закінчується. Скажи, будь ласка, чи ти добре почуватимешся?”.

І якщо дитина заперечно помахає головою, у неї будуть сльози на очах, то можна запропонувати, аби вона цей урок пересиділа з психологом, помалювала, почитала книжку тощо.

Щодо того, чи треба готувати клас до творів про війну та втрату, якщо в дітей немає свіжих травм, психологиня пояснює так:

“Найімовірніше, у класі, де є дитина, яка не так давно була свідком бойових дій або в якої в родині сталося горе, пов’язане з цим, діти вже про це знають. Бо в нашій культурі така інформація розповсюджується дуже швидко”.

Якщо не дитина розповіла однокласникам свою історію, то їм про це розповіли їхні батьки. Деяким батькам могла розповісти вчителька на батьківських зборах перед тим, як дитина потрапила до цього класу. Олена каже, що діти однаково знають, і це вже якось їх зачепило. Тобто, цей клас уже має трохи досвіду, він готовий.

“Адже поки ти просто читаєш про війну чи дивишся про це фільми, твої уява та мислення чітко розмежовують, що це було колись, далеко, не зі мною, не з моєю родиною, і це мене не стосується. Якщо ти вразливий, ти можеш поплакати, коли читаєш книжку чи дивишся фільм, але ти швидко повернешся до реальності.

Якщо твоїм однокласником стає дитина, яка ніби вийшла з тих книжки чи фільму, то це місточок між вигадкою й реальністю. Тоді дитина починає розуміти, що це – не зовсім фантазія, а таки реальність”, – пояснює Тетяна.

Тоді дітям не треба розповідати, починаючи з “уявіть собі”. Вони це вже уявили багато разів: з батьками, дивлячись новини, слухаючи розмови дорослих за столом на святі.

Пропрацьовувати такі теми вчителі радять за допомогою:

  • есеїв (до прикладу, видати шкільну збірку на тему війни);
  • ілюстрації (дати завдання намалювати ілюстрацію до твору про війну, а потім презентувати її);
  • рольових ігор (роздати дітям ролі й читати текст)
  • роботи в групі (можна зробити дитину, яка знає про війну більше, капітаном групи).

“Я ЗНАЮ ВАШУ ДІВЧИНКУ, ВОНА ЧАСТО ПЛАЧЕ”

Олена Петрушкевич каже, що тема війни в літературі виходить далеко за межі поведінки вчителя на уроці. Йдеться також про те, як учитель (і будь-який дорослий) поводиться у звичайному житті.

Ольга, мама Софії, ділиться кількома прикрими ситуаціями зі свого досвіду. Водночас, каже, що ситуації, які виникали, коли вони із сім’єю переїхали з Донецька до Києва, мають причину. Мовляв, не всі добре розуміли події, які відбуваються на Сході, і підсвідомо шукали винних. Це було пов’язано не стільки з особистісними конфліктами, скільки з непорозумінням у суспільстві.

Ситуація перша. Ольга із сім’єю переїхала до Києва у 2014 році. Тоді її доньці було 7 років, вона пішла до 2 класу.

“Софія добре вчилася, але з часом я помітила, що вона почала отримувати погані оцінки. Те вона не чула, те не бачила, у щоденнику мало записів. Коли я її розпитувала, дитина відповіла: “Я просто нічого не бачу з дошки”.

Виявилося, вона сидить на останній парті, майже біля шафок, а попереду – дуже високий хлопчик. Я запитала класну керівницю, чому Софія сидить на останній парті, якщо вона маленького зросту. Відповідь була такою: “Через те, що ви сюди приїхали, я не буду своїх дітей пересаджувати”, – пригадує Ольга.

В Ольги виникає запитання: як такі вчителі будуть розповідати про війну на тих-таки уроках літератури? І чи будуть вони взагалі зважати на те, що в класі є дитина, яка має травматичний досвід? Завуч школи порадила перевести дитину до іншої вчительки на паралелі, яка свого часу також переїхала з Донеччини до Києва.

“Я пішла знайомитись, а вона мені каже: “Я знаю вашу дівчинку, вона частенько плаче в коридорі біля підвіконня”. Нова класна керівниця забрала Софію до себе й емоційно її витягла з того стану”, – каже Ольга.

Ситуація друга. Ольга пригадує, що коли Софії знову довелося змінити школу, вона була налякана й важко адаптувалась у новому колективі:

“Психологиня каже: “Ви зі своїми проблемами спочатку розберіться, а потім будете до мене дитину приводити. Переселенці злі, бо не розуміють, що відбувається, а на дітей усе й переходить”.

Саме тому Ольга вважає, що перед тим, як нова література про війну та втрату потрапить до шкільної програми, їй має передувати робота з учителями. Припускає, що це може бути й робота психологів, і волонтерів, які зможуть поділитися корисним досвідом.

ЧОГО ТОЧНО НЕ МОЖНА РОБИТИ ВЧИТЕЛЯМ

Олександр Черкас каже, що вчителеві не варто фокусувати увагу на дитині-переселенці. Такі діти, мовляв, часто бувають жертвами булінгу. Якщо вчитель почне говорити тільки про цю дитину, акцентувати увагу на ній та на війні, то, припускає Олександр, деякі діти можуть сказати їй: “Якби не ти, не було б війни”.

Як у школі вивчати твори про війну та втрату з дітьми з травматичним досвідом 

Не можна нагло і грубо розпитувати про травматичний досвід. Тому що це – особиста територія людини, а розпитування – це злам кордонів людини. Фото: автор – monkeybusiness, Depositphotos

Також не варто низько оцінювати дитину, яка відмовляється читати болісний для неї твір. За словами Олександра, краще поговорити з учнем, переказати сюжет, інтерпретувати.

Натомість, психологиня Олена Петрушкевич дає поради, як не можна поводитися дорослим, коли вони потрапляють у ситуацію, де є дитина з травматичним досвідом:

1. Не можна жаліти. Недоречними будуть фрази штибу: “Боже, бідненька, як ти? А ти спати можеш? Я собі цього не уявляю”. Психологиня пояснює, що будь-яка жалість – це зазвичай спосіб підвищити себе за рахунок іншої людини. Мовляв, якщо в сусіда гірше, то в мене все добре.

2. Не можна нагло і грубо розпитувати про травматичний досвід. Тому що це – особиста територія людини, а розпитування – це злам кордонів людини.

3. Не можна аналізувати, хто має рацію, а хто – ні, і хто винний у цій війні. Йдеться про те, що дитина – це частинка якоїсь сім’ї. І вона – носій поглядів і світогляду своєї сім’ї.

“Дитині й будь-якій людині не треба розказувати: “А твої сусіди були винні. А чому ви зразу не переїхали? А чому ви нормально не проголосували? То взагалі була не Україна, тепер ти нарешті вдома”. Це може вибити землю з-під ніг дитини. У такій розмові не має бути звинувачень”.

Також психологиня розповідає, що робити вчителеві, якщо учень раптом почав плакати, бо пригадав травматичні події:

1. Де б це не трапилось, треба присісти поруч, перепитати, чи хоче дитина, щоби її обійняли. Залежно від реакції дитини, треба так себе й поводити.

Якщо помахала ствердно, достатньо обійняти і тримати.

Якщо дитина махає, що не можна її обійняти, треба запитати, чи можна потримати за руку. Якщо відповідь знову заперечна, треба попросити когось із класу, аби збігав за водичкою чи серветками.

2. У класі дітям треба сказати, що все під контролем, нехай сидять на місцях. Учням треба дати завдання, до прикладу, робити якусь вправу чи читати книжку.

“Діти насправді дуже включаються в такі речі. У таких ситуаціях ніхто не показує свій характер і всі орієнтуються на дорослого. Коли дитина випила водичку й почала заспокоюватися, вчитель може спокійно вести далі урок. Може ще тихенько сказати дитині: “Якщо хочеш, можеш ненадовго вийти”.

Головне – дорослий має прийняти ситуацію. Не треба казати: “Заспокойся, не плач”. Якщо це вже сталося, дитині треба виплакатись”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – DGLimages, Depositphotos

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber

Матеріали за темою

Обговорення