Напишіть нам

Всі проєкти

Всі теми

Як встановити правила, чому діти їх порушують і як не вигоріти. 29 порад від психолога для роботи з першачками

Коли вчитель-початківець починає працювати в школі, одразу беручи на себе обов’язок бути класним керівником 1 класу, – це стрес і для педагога, і для дітей. Відбувається природна травматизація, під час якої людина має зрозуміти своє комфортне місце в системі, себто в школі. Та і для вчителя зі стажем нові дитячий і батьківській колективи можуть стати випробуванням.

“У 1 класі немає мети, щоби дитина отримала академічні знання. Основне завдання – навчити її вчитися. Це означає, що дитина має усвідомити, як відбувається процес і які є різновиди діяльності.

А вчитель має зрозуміти, як дитина переходить від одного різновиду діяльності до іншого, наскільки їй комфортно, які особливості в розвитку кожної дитини. Наприклад, буває, у дітей є дислексія, дисграфія, які часто неочевидні в садочку, але проявляються в школі”, – пояснює психологиня в приватній практиці, інклюзивна тьюторка, спеціалістка дошкільної освіти Анастасія Абманова.

“Нова українська школа” поговорила з психологинею про таке:

  • що треба зрозуміти вчителю про першачків;
  • як підготуватися до навчання;
  • чому безпека така важлива;
  • чому діти порушують правила;
  • як комунікувати з батьками учнів;
  • як не вигоріти.

Далі – пряма мова.

Читайте також:Як почати працювати з першачками й батьками. 18 порад і активностей від вчительки початкових класів

ЯК ПІДГОТУВАТИСЯ ДО НАВЧАННЯ Й ЩО ТРЕБА РОЗУМІТИ

У перший рік школа має будувати взаємини дитини з навчанням і системою. Учитель може почати з такого:

1. Познайомитися з кожною дитиною окремо перед навчальним роком. Тож коли дитина зайде в клас, їй буде безпечно й вона знатиме, що в неї є знайома людина. Так, можна запросити на співбесіду батьків із дитиною, подивитися на “сімейне поле”, себто зрозуміти, у якому просторі живе дитина. Наприклад, якщо ми знаємо, що дитина живе в сім’ї, де є тяжкохворі або залежні люди, то розуміємо, що в неї може бути висока тривожність.

2. Спробувати побудувати довірливі взаємини. На зустрічі варто погратися з дитиною, поцікавитися, що вона любить. Якщо педагог одразу посадить дитину за парту й вимагатиме дотримуватися правил, то вона робитиме це, лише щоби відповідати очікуванням, аби її любили й не сварили.

А ще буває, батьки застосовують фізичну силу до дітей “за погані оцінки”. Таку дитину добре видно в класі – вона фізично затиснута, тривожна й може боятися. Учителю важливо це помітити якомога раніше і спробувати змінити. Якщо цього не зробити, то з такої дитини може вирости доросла людина, яка матиме безсоння, бо вона “стільки всього не зробила за день”.

Саме в 1 класі ми можемо закласти основу про те, що в навчанні не так важливо досягти результатів. Учителю треба розуміти: якщо в дитини все гаразд із когнітивними навичками, як-от зі сприйняттям і увагою, то вона в будь-якому разі всього навчиться.

3. Відмовитися від будь-яких очікувань про те, як має бути. Це – засада директора однієї ізраїльської школи, яка навчається за методикою Монтессорі і в якій я мала нагоду бути. Я раджу дотримуватися цього принципу всім учителям. Не треба нічого очікувати. Натомість треба вкладати, чекати – і знову вкладати. У цьому випадку ми вкладаємо підтримку, опору й нову інформацію.

Якщо діти в школі хочуть поспілкуватися й погратися – це нормально. Адже вони – діти, і до 7 років їхня провідна діяльність – гра. У США перші класи мають вигляд ігрових кімнат, бо 1 клас вважається проміжним етапом між грою й навчанням.

4. Влаштувати дружнє коло, познайомитися, пограти в гру “Якби ти був тваринкою, то якою?”, “Якби ти був овочем чи фруктом, то яким?”. І нехай кожен у колі відповідає й розуміє, що його чують.

ПРО БЕЗПЕКУ І ПРАВИЛА КЛАСУ

Насамперед, у дитини є потреба в безпеці, а вже потім у цікавості до навчання. Також є нейропсихологічна особливість: нові нейронні зв’язки, що будуються під час навчання, можуть створюватися тільки в безпечних умовах. Якщо дитина не почуває себе безпечно (некомфортний клас, не знає інших дітей, до неї недоброзичливо ставляться), вона не може навчатися. Так, найголовніше завдання вчителя – створити контактний позитивний і безпечний простір.

Учитель може почати запровадження правил комунікації. У гештальт-терапії це називається “тримати поле”. Почати треба з історії, навіщо потрібні правила.

  • Наприклад, я іноді малюю людину на білому папері й говорю дітям, що поки вона – у місці, де нічого немає, і там людині нудно. Далі історія така: “Якось людина потрапила в парк атракціонів. Там є все: солодка вата, атракціони, діти, кульки, але намальована людина не знає, як цим користуватися. Їй дали кульку, вона вкусила її, і та луснула. Людина засмутилася”. Тоді я запитую в дітей: “А як намальованій людині допомогти користуватися всім, що є в парку?”. І вони самі говорять, що треба розповісти про правила.
  • Далі можна обговорювати правила. Проте робити це треба на рівні цінностей. Наприклад, говорити про те, що ми дуже цінуємо взаємини одне з одним, тому не б’ємося. Адже в 6–7 років у дітей починають будуватися структури смислів, так звані ціннісні орієнтири.
  • Можна запропонувати дітям “побудувати” в класі своє безпечне місце й вигадати правила у “своєму будиночку”. Після того, як діти вигадають правила, треба, щоби вони оголосили їх для всіх. Але це треба оформити не як вимогу, а як прохання. Тоді ми кажемо дитині: “Чи можеш ти повернутися до класу й попросити однокласників не торкатися твоїх речей без твого дозволу?”.

У цій ситуації також буде видно дітей, яким важко комунікувати. Тоді вчитель не чекає, поки дитина почне говорити, а каже: “Гаразд. Давай ми разом із тобою озвучимо правила”. У такий спосіб на майбутнє ми зможемо уникнути проблем, що діти сваряться через те, що порушують кордони одне одного.

  • Варто поговорити про кордони. Діти можуть торкнутися до себе і зрозуміти, що в них є кордони, що їх не можна порушувати без їхнього дозволу. А вже потім ми встановлюємо загальні правила класу. І вони мають бути не такими, як хоче вчитель, а слугувати для безпеки й комфорту дітей. Добре, якщо вони будуть короткі й кожне правило матиме логотип, картинку чи символ.

Правила можуть бути такі:

  1. Правило ненасилля. Ми не б’ємося й не ображаємо одне одного, поважаємо думки й почуття одне одного, не оцінюємо одне одного. Наприклад, не можемо сказати, що в когось поганий малюнок.
  2. Усьому є свої місце й час. Це правило я почула в ізраїльській школі. Це про те, що ми там граємося, а тут навчаємося. Утім, з дітьми треба говорити про те, що можна на уроках, а не про те, що не можна. На одне “не можна” треба 3 “можна”.

Краще говорити з дітьми так: “Для чого нам урок? Урок нам для того, щоби ми…”, а діти продовжують. Так вони самі розуміють, що не можна. Якщо дитина каже: “… для того, щоби спілкуватися”, ми їй відповідаємо: “Знаєш, дуже класно, що в тебе є потреба спілкуватися. А давай ми з тобою знайдемо спосіб, де ти можеш це зробити. Бо на уроці той зайнятий, тому – цікаво, а вчителю важливо, щоби ти слухав. Можливо, краще буде, якщо ти спілкуватимешся під час перерви?”.

Важливо розуміти, що в дітей можуть бути різні потреби, і ми це поважаємо, не очікуємо, що вони будуть ідеальні і що зразу навчаться витримувати 35 чи 40 хвилин. Наприклад, коли я працювала асистенткою, у класі була дівчинка, у якої була настільки не готова саморегуляція, що вона не витримувала голоду й починала їсти під час уроку. За таке соромити дітей у жодному разі не можна! Адже на підсвідому рівні в них відкладеться думка, що школа – це місце, де не можна задовольняти свої потреби. Дитина відчуватиме стрес і неприйняття.

  1. Діти можуть пропонувати свої правила. Хтось може сказати: “Мені важливо, аби мене не кусали й не щипали”. Тут треба дати їм змогу виговоритися.
  2. Домовитися, що ми будемо робити, коли комусь стало важко, він / вона не впорався/-лась і порушив/-ла якесь правило. Учителю треба розуміти, що це нормально, що діти перевіряють кордони й порушують правила. Але треба бути стійкою, стабільною людиною. Якщо дорослий починає сваритись, кричати, соромити, звинувачувати, ображатися, то спускається на рівень дитини й перестає бути для неї опорою.

Якщо в класі щось змінюється, наприклад, довго не виходили в школу під час локдауну чи прийшла нова людина, правила треба знову оголошувати.

ЧОМУ ДІТИ ПОРУШУЮТЬ ПРАВИЛА

Діти порушують кордони і правила з чотирьох причин:

  1. Щоб уникнути якогось небажаного процесу. Наприклад, дитина під час уроку починає чимось кидатися, відволікатися, вставати. Це відбувається тому, що їй може бути важко, але вона не знайшла спосіб сказати про це.

У мене є історія про хлопчика, який під час уроку ламав олівці і рвав зошити. Одна з ймовірних причин – у його батьків були дуже високі вимоги до його успішності. Коли йому щось вдавалося неідеально, виникало стільки напруження, що він випускав його так. Важливо зрозуміти, що саме відбувається, чому дитина уникає небажаного процесу. Можливо, дитині треба дати легшу задачу й підтримати її.

  1. Аби привернути увагу. Наприклад, на перерві дитина просто так вдарила когось. Отже, такий спосіб колись спрацював, і дитина намагається принести його в групу. Завдання вчителя – одразу помітити небажану поведінку, зупинити і влаштовувати процес так, аби її не було.

Вчителю треба будувати з дитиною взаємини, коли їй не треба так привертати до себе увагу, бо вона знає, що вона важлива, побачена й почута. Для цього потрібні позакласні активності, прогулянки, спілкування.

Для тренування цього відчуття можна пограти в гру, коли діти тихенько говорять, що вони люблять їсти, а вчитель усіх слухає і ставить уточнювальні запитання. Так дитина розумітиме, що до неї прислухаються, навіть якщо вона тихо говорить, що вона важлива цьому дорослому. Тоді з ним хочеться співпрацювати.

  1. Аби досягти бажаного. Наприклад, дитина кричить, коли їй щось не дозволяють, бо знає: якщо вона покричить вдома, батьки не витримають і дозволять зробити те, що вона просить.
  2. Через фізіологічні потреби. Наприклад, коли дитина хитається на стільці, це може означати, що в неї недостимульований вестибулярний апарат. Це нормально, коли нормотипові діти крутяться чи хитаються. Тоді краще не кричати, а дати дитині сенсорну подушку. Дітям з аутистичним спектром часто треба, щоб увага затримувалася, кудись засунути ногу, щось покласти. Тоді добре, щоб у класі була обтяжувальна іграшка чи ковдра. Її можна зробити зі шкарпеток – насипати туди крупу. Тоді дитина пртискатиме іграшку до себе й відчуватиме заземлення.

Фізіологічні потреби треба спробувати зрозуміти під час спілкування з батьками перед навчанням. Можна зробити опитувальники. Якщо в дитини є якісь особливості, треба врахувати всі поради психологів і інших спеціалістів.

Учителю треба бути на крок попереду небажаної поведінки. Якщо ми точно знаємо, що дитині важко висидіти цілий урок, можна зробити руханку чи тілесну вправу. Якщо саморегуляцію постійно влаштовує дорослий, з часом дитина навчається сама себе регулювати.

У мене був хлопчик з аутизмом, який під час уроку постійно бив долонею об парту. Ми з ним працювали над тим, що це означає для нього. Виявилося, що так він виражає злість. Коли він це усвідомив, ми домовилися, що якщо йому буде важко, він виходитиме в коридор і тьютор робитиме йому масаж. Він зрозумів, що йому допомагає, коли його тіло притискають. Після того він став більш емоційно збалансованим і з часом знайшов собі друга, який любить обійматися. Його потреба сама собою закрилася завдяки взаєминам з іншими людьми.

Тому вчителям важливо не зупиняти потік енергії, а вчитися спрямовувати її, керувати. Наприклад, якщо в мене за планом проєктна діяльність, а я бачу, що діти взагалі не налаштовані на неї, їм треба кудись викинути енергію, побігати, побитися, то я можу піти до вчителя фізкультури й розповісти, що в дітей сьогодні такий настрій, аби він знав, куди його скерувати.

Як встановити правила, чому діти їх порушують і як не вигоріти. 29 порад для вчителя в роботі з першачками

Учителю треба бути на крок попереду небажаної поведінки. Фото: автор – IgorVetushko, Depositphotos

ЯК БУДУВАТИ КОНТАКТ ІЗ БАТЬКАМИ

Важливо розуміти, які саме перед вами батьки: чи вони контактні, чи чують вас, яке в них ставлення до навчання. Під час знайомства з батьками важливо перевірити, чи спільні у вас цінності в навчанні. Ми не можемо змінити батьків, але можемо хоча б розуміти, що для них важливо.

Наприклад, якщо ми розуміємо, що для батьків конче важливі академічні навички і здібності дитини, то треба потрохи доносити їм цінність того, що, окрім навчального процесу, у дитини є інші потреби, і не робити великий акцент на оцінці когнітивних навичок.

Також вчителю корисно почитати про різновиди прив’язаності. Адже дитина буде перекладати свою модель прив’язаності з батьками на вас. Ви можете як підтримувати, так і будувати альтернативні взаємини, давати досвід, який дитина не може отримати в родині.

Важливо встановлювати кордони у взаєминах із батьками, домовитися про емоційну чесність. Якщо щось іде не так, і батькам не подобається, варто, щоби вони про це сказали. Треба домовитися, у якій формі, як і коли ви можете поговорити з батьками про їхні заперечення. Адже буває, що батьки між собою починають жалітися на вчителя. Проте непрямі контакти поширюють напруження, підтримують фантазії.

Комусь як прямий контакт підходять групові батьківські чати, а комусь – ні. Я раджу заводити телеграм-канал, де є однобоке повідомлення для батьків. Можна прочитати, поставити плюс. До того ж треба запровадити правила чату й комунікації, як і з дітьми. Наприклад, що ми не сваримося, не ображаємо, домовитися, чого там не може бути.

ЯК ВЧИТЕЛЮ ВПОРАТИСЯ З УСІМ

У літаку наголошують на важливому правилі: “Спочатку надягніть кисневу маску на себе, а потім – на дитину”.

Я раджу хоча б за потреби звертатися у власну терапію, приділяти увагу здоров’ю, пильнувати за станом і рівнем енергії. Адже найгірше, що може статися з тривожною дитиною, – це тривожний дорослий.

Для того, щоб учитель не вигорав, треба:

  • Не мати очікувань і розуміти, що все не може бути ідеально. Ідеальність – це невроз.
  • Якщо хтось із батьків незадоволений, свариться, дітям щось не вдається, важливо розуміти, що відповідальність завжди ділиться. І не брати на себе забагато відповідальності й контролю.
  • Є фізичні процеси, на які людина витрачає багато енергії, є інтелектуальні процеси, які також вимагають багато енергії, є емоційні процеси, які забирають у 5 разів більше, аніж фізичні й інтелектуальні. І є найбільша частина, яка забирає енергію, – це утримання почуттів, переживань і емоційних процесів. Тобто якщо в мене в класі конфліктна ситуація, яку я не хочу помічати, то я більше нерегії витрачу на те, щоби її не помічати, аніж на те, щоби вирішити.
  • Важливо, щоб у школі був добре налагоджений канал підтримки й вирішення питань. Як-от педагогічні ради, контакти з психологом. Молодий спеціаліст має знати, де можна отримати підтримку.

Наприклад, коли я працювала в школі тьюторкою й асистенткою, я чула тільки критику. Я робила не так, як цього від мене чекали, а як робити, ніхто не казав. У вчителя має бути людина, з якою можна поговорити про проблеми, спитати поради. Учитель може відвідувати інтервізійні групи або влаштувати їх у школі. На інтервізії ми зустрічаємося принаймні раз на місяць на 3–4 години: обробляємо кейси, підтримуємо одне одного, говоримо про те, що можна змінити.

  • Важливо, щоб учитель сам знав, що йому допоможе, наприклад, після важкого дня чи в кризовій ситуації в школі. Наприклад, зробити дихальну вправу, заварити чай, капнути якесь аромамасло на долоні. Треба дати собі 10 хвилин і вирішити, що “зараз я взагалі нікуди не поспішаю”. Можна навіть дозволити собі поспати кілька хвилин. Сон на 20 хвилин добре перезавантажує нервову систему.
  • Лягати спати до 22 години. Під час сну з 22 вечора до 4 ранку в організмі виробляється мелатонін – і людина висипається.
  • Добре їсти, вживати фрукти й овочі, не зловживати швидкими вуглеводами.
  • Після 19-ї важливо не навантажувати нервову систему. Тому треба попередити, щоби батьки й діти не телефонував вам після цієї години. Ставте режим польоту.
  • На нервову систему добре впливає чоловічий баритон. Наприклад, музика Луї Армстронга.
  • Класно допомагає обтяжувальна ковдра. Вона притискає й дає відчуття безпеки.
  • Коли бувають моменти емоційного перевантаження, можна зробити техніки заземлення. Наприклад, щось понюхати, з’їсти, чогось торкнутися, лягти на підлогу, прислухатися до звуків. Треба дати нервовій системі опору.

Головне – розуміти: здорова психіка – це не даність, а робота!

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення