Теми статті: батькам, вчителям, директорам, навчання доброчесності
11 Березня 2021
18 001
0
“Не можеш перевірити – довіряй”, – каже Ольга Бершадська, керівниця Центру забезпечення якості освіти Національного університету “Києво-Могилянська академія” та старша викладачка кафедри англійської мови.
Однак це – останнє правило, на яке можна покладатися в контексті доброчесності. Перед цим варто окреслити учням правила доброчесності, які прийнятні в колективі, а ще домовитися з ними, аби ті щоразу підписували роботу, обіцяючи, що вони виконують її доброчесно.
У цій статті йдеться про:
Далі – пряма мова.
Читайте також “Оцінки з брехнею та провокування списування. Як виховувати доброчесність у школі“
Доброчесність – це про довіру: коли те, що заявлено, відповідає дійсності. Наприклад, коли виробник шоколаду пише, що в складі є какао, він вважається доброчесним, якщо какао справді там є. А якщо я можу довіряти диплому, бо його отримали за знання, або – статистиці чи даним, бо знаю, як їх збирали, або можу довіряти учню, що він сам зробив домашнє завдання, – це про академічну доброчесність.
В Україні ситуація з доброчесністю як такою, і з академічною зокрема, – непроста. У статті 2008 року “The Dishonesty of Honest People“ йдеться про дослідження умов, за яких люди щось порушують. Вони такі:
Впливати можна на другий чинник – робити так, аби людина почувалася недобре, коли порушує принципи доброчесності. Але ми не можемо змінитися швидко. Наприклад, у США недоторканість свободи і власності прошиті глибоко на культурному рівні. У нас це не так.
Є приклад, який усе пояснює. Коли діти граються в пісочниці й одна бере іграшку іншої, американська мама каже: “Віддай, це чуже”. А українська мама може сказати: “Хай грається”. У нашій культурі нормально ділитися. І навпаки – якщо ти не ділишся, то поганий. Це треба враховувати, якщо хочемо змістовно змінити ситуацію.
Я навчалася на курсі з кроскультурної комунікації, на якому розповідали про 2 типи культур:
Україна посідає перше місце серед вільних культур. На це є різні причини. Наприклад, у нас довго не було сильних інституцій і тих, хто постійно пояснювали би, що красти і брехати – неправильно. Ще одне: ми часто коригуємо правила.
Попри все, ми рухаємося в бік доброчесності. Я впевнена: якщо порівняти із ситуацією, яка була 10 років тому, Україна значно просунулася. Просто все не станеться зразу. Наприклад, у садочку кажуть: “Треба принести малюнки”. Хто малюватиме? Звісно, мама, бо треба, щоби малюнок був гарний. Власне, поки в Україні важливіше, щоби він був гарний, ніж – щоби його власноруч зробила дитина.
Доброчесність – це про комплексність. Чим більше буде впливів із різних боків, тим ефективніше. Не можна видати законодавство, де прописано, що плагіат – це погано, і думати, що цього достатньо. Треба, аби почуватися добре, порушуючи доброчесність, – ставало складніше і складніше.
Буває, батьки махають на підлітків рукою, якщо ті курять, – а що я можу зробити? Проте можна принаймні не дозволяти курити вдома, щоби підлітку було незручно, тобто створювати несприятливі умови.
От і ідеї доброчесності мали би поширюватися і в ЗМІ, і на рівні влади, починаючи з маленького. Наприклад, є ініціативи щодо посилення доброчесності, як-от онлайн-курс “Академічна доброчесність“. А ще – коли дитина принесла малюнок, який намалювала сестра, було би добре, якби вона могла сказати відверто: “Це малювала не я, а сестра”.
Також сприятливо впливає те, що нині на роботу приходять люди, які вже навчалися за іншою парадигмою, які принаймні чули про слово “доброчесність” і, ймовірно, дотримувалися її. Тобто питання не в тому, чи треба на щось вплинути, радше треба підтримувати те, що вже є, і чекати, поки буде критична маса тих, хто вважають, що недоброчесність – це недобре.
Школа – це насамперед не про зміст підручників. Це – маленький світ, який створює уявлення в дітей про те, як усе працює: чи можна списувати, обманювати, чи світ безпечний. Тому в школі треба змінити таке:
І все це – знову про те, щоби створювати умови, коли важче й важче почуватися “окей”, порушуючи правила. Тому, чим більше буде нагадувань, що це – не гаразд, тим краще. Адже, якщо 1 вересня сказали, що списувати не можна, і більше ніхто ніде про це не говорив, то легко почуватися добре, вчиняючи недоброчесно. А якщо ти чуєш нагадування щоразу, коли здаєш роботу, то на тебе щоразу це впливатиме.
На фізкультурі можна поговорити про допінги й що за це було спортсменам. На іноземній мові використовувати тексти для читання, аудіювання, відео про доброчесність та її порушення й водночас вчити мову. Історія – це також про чесноти, довіру, роль особи і як це впливає на суспільство, групи, події. Треба показувати різні випадки, що може бути, коли присвоюють чуже. Або – як буває, коли не можна довіряти зібраним даним. Також можна говорити про те, що замовчувалося, де спотворювалися факти і які були наслідки. У творах можуть бути закладені теми про доброчесність. Можна також обговорювати різницю між дійсними історичними подіями й те, як це відображено у творах.
Але це схоже на перегони: ти шукаєш засоби контролю, а учні шукають способи, як їх обійти. Тому треба підходити з іншого боку – формувати завдання так, щоби не було, звідки списати. Хоча це складно, набагато легше скласти тест, використовуючи дати чи визначення термінів. Значно складніше скласти кейсове завдання, яке потім ще і треба перевірити.
Правила, яких потрібно навчити учнів:
Загалом педагогам важливо пам’ятати про так звану ширшу картину. Коли вчитель виявляє списану роботу, реакція може бути різною. Наприклад, у мене був період, коли мені важливо було бути “хорошою” викладачкою, яку студенти любили б. Викладач, у якого є така незадоволена потреба в любові, може пробачити списану роботу. Але потрібно пам’ятати про ширшу картину і те, чому ми навчаємо. Мені це допомагає.
Якщо пробачити тут, на маленькому завданні, за яке студент отримав би “0” і в результаті замість заслуженого “задовільно” виставити “добре”, то студент матиме досвід, що списувати – це нормально. Мовляв, зловлять – перепишу, не зловлять – не перепишу. З цим досвідом він чи вона можуть дійти до курсової чи дипломної роботи. А там уже зовсім інші ставки. Якщо в тебе плагіат у дипломі, то 4 роки роботи зводяться нанівець.
Так, маючи негативний досвід на завданні з маленькою ставкою, людина засвоїть цей урок і будуть менші шанси, що вона маніпулюватиме в серйозніших ситуаціях.
Ми маємо розуміти, що правило починає працювати не тоді, коли про нього оголосили, а коли його вперше порушили. І це нормальний період дорослішання людини, коли вона пробує правила на міцність. Вона намагається зрозуміти: це правда чи ні.
Рідко діти чи підлітки вірять тому, про що їм говорять дорослі. І якщо кажуть, що списувати не можна, але потім учню за це нічого не було, кому він повірить? Звісно, своєму досвіду. Тому важливо взяти на себе відповідальність і дати людині негативний досвід.
Усе це – про школу. Бо в школі це відбувається, а у ЗВО повторюється. Людина не починає списувати в університеті. Однак студент потрапляє в нове середовище й перевіряє, чи тут це правило працює так само, як у школі.
Якось у мене була така ситуація: ми працювали в українсько-німецькому проєкті підвищення кваліфікації викладачів із педагогічної майстерності. Я працювала в парі з німецьким тренером. Моїм завданням було навчити викладачів, як вибудувати зрозумілу систему оцінювання. Одна з тез, які я озвучувала: “Одразу домовтеся зі студентами про те, як ви ставитеся до плагіату та які будуть наслідки”.
“І тоді краєм ока помічаю, що у німецьких колег витягується обличчя. На перерві мене запитали: “Навіщо ви говорили про плагіат?”. Я пояснила, що це – важливо. На що почула відповідь: “Звісно, але навіщо про це говорити? Хіба це не зрозуміло саме собою?”. Це – про те, що в деяких культурах доброчесність сприймається як належне.”
Ще одна ситуація: тиждень тому я була на заході з американськими колегами, на якому викладачі обмінювалися досвідом. Було завдання поділитися якоюсь складністю, рішення якої ще не зайшли. Моїм викликом було, що на дистанційному навчанні складно забезпечити доброчесність, бо ти не завжди знаєш, хто та людина, яка перебуває по той бік екрану.
Натомість, американські колеги про цю проблему навіть не згадали. Я припускаю, що це свідчить про те, що є речі, які сприймаються за замовчуванням. У нас не так, тому про це постійно треба говорити й нагадувати. Колись, можливо, це буде саме собою зрозумілим.
Є ще одна проблема: коли готують унікальну роботу, але це робить не та людина, яка її здаватиме, а за неї це робить хтось інший. Це проблема, для якої рішення ще не знайдено. Хоча нині, завдяки штучному інтелекту, розробляють інструменти, які відслідковуватимуть так званий голос письмової роботи, унікальний стиль. Так, можна порівняти тексти авторства однієї людини. І якщо якийсь із них писала не ця людина, це буде видно.
Марія Марковська, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – racorn, Depositphotos
Проєкт “Навчання суспільної доброчесності в українській початковій освіті як довготривалий та ефективний інструмент подолати “побутову корупцію” реалізується у партнерстві з німецькою організацією ChildFund Deutschland (“Дитячий Фонд Німеччини”) за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ)
Більше про проєкт читайте за цим посиланням.
Обговорення