Якщо раптом учні озвучують російські наративи: які шляхи комунікації найбільш коректні

Рано чи пізно ми повернемо всі українські території, які зараз перебувають у тимчасовій окупації. І суспільство та сфера освіти мають бути до цього готовими. До шкіл прийдуть діти, які два чи більше років вчилися за російськими програмами. Несвідомо вони можуть нахапатися ворожих ідей під час навчання в окупації, які ненароком озвучать однокласникам.

Забігаючи наперед зазначимо – редакція в жодному разі не стверджує, що російські наративи поширені між усіма чи навіть більшістю учнів українських шкіл. Це винятки, які, на жаль, іноді фіксують вчителі під час навчання. Спочатку про це нам розповіли освітяни однієї зі шкіл Києва, згодом декілька подібних думок написали під час анонімного опитування на сайті НУШ.

Чому діти можуть казати, що України не існує; запитувати, яка різниця, якою мовою говорити; або стверджувати, що в радянському союзі жилося краще? І як реагувати вчителю, раптом подібні думки озвучує хтось з учнів?

Відповіді на ці питання редакція “НУШ” шукала спільно з Владиславом Штегельським, учителем історії, Романом Бондаренком, юристом ГО “Батьки SOS”, Ольгою Казаковою, менторкою основної програми та координаторкою відбору на навчання вчителів проєкту “Освітній Суп” у ГО “Навчай для України”, тренеркою International Academy of Tutoring, та Анастасією Мельниченко, головою ГО “Студена“, аспіранткою Інституту соціальної та політичної психології НАПН.

• Спойлер: віддавати перевагу треба методам ненасильницької комунікації або індивідуальним розмовам.
• Діалог із батьками – теж обов’язковий пункт у розборі ситуації.
• А починати треба з приборкання власних емоцій.

Далі розповідаємо про орієнтовний алгоритм для закладів освіти в разі, якщо діти озвучують ворожі тези.

ЯКІ ПРИЧИНИ ПОШИРЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ МІЖ ДІТЬМИ

Незалежно від того, з якими ідеями та думками учні будуть повертатися в українську систему освіти, Владислав Штегельський наголошує, що вчитель має опанувати себе, а дітей налаштувати, що треба приймати в колектив усіх.

“Якщо чиясь позиція не збігається з думкою більшості, маємо допомогти з тим, щоби дитина дізналася та усвідомила правду. Це буде найскладніше, – каже вчитель історії. – Варто шукати індивідуальний підхід до кожної дитини”.

Школи можуть заздалегідь продумати, як реагуватимуть, якщо поміж їхніх учнів знайдуться ті, хто з тих чи тих причин озвучуватиме російські наративи. Тобто краще діяти на випередження, ніж проблема застане заклад освіти зненацька.

Тому, якщо в школі від учнів чути російську пропаганду, передусім треба визначити, хто саме про це говорить і чому.

• Зазвичай це кажуть підлітки, пояснює Ольга Казакова, для яких цілком нормально обрати непопулярну та конфронтуючу позицію до суспільства. На їхню думку, це якраз демонструє дорослість та різність.

“Це підсвідомі процеси, які є частиною дорослішання підлітків, коли вони ділять світ на чорний і білий, не хочуть приставати на сторону пошуку правди, а дотримуються своєї виокремленості, – пояснює Ольга. – До речі, до повномасштабного вторгнення деякі підлітки любили говорити про нацизм та Гітлера, бо це ж непопулярна тема, а поширення нацистської символіки та ідей заборонено (усе, що заборонено, цікавить підлітків як форма протесту). А зараз від них можуть ширитися інші фрази, які дають змогу показати, що підлітки мають право на свою думку й що вона може відрізнятися від масової”.

Також Ольга Казакова радить звертати увагу, на яку саме реакцію дорослих чи однолітків чекає дитина, коли озвучує російські наративи. Наприклад, якщо каже фразу про “один народ” у контексті певної розмови як власну думку, це одна історія.

А зовсім інша, якщо дитина дивиться на співрозмовників зверхньо й чекає агресивної чи обурливої відповіді на свої слова. Це може розглядатися як провокаційна поведінка, щоб у такий спосіб отримати увагу і визнання за свою сміливість чи інакшість.

• Владислав Штелегельський додає, що іноді думки, які транслюють діти, це відтворення позиції їхніх батьків.
• Або ж може йтися про опозиційно-викличну поведінку. Як пояснила Анастасія Мельниченко, це психічний розлад емоційно-поведінкового спектра, який проявляється в тому, щоби робити все на зло. Контролювати свої прояви дитина з таким розладом не може.
• Також дитина може бути в опозиції до соціуму через мову спілкування. Якщо вона з деокупованих або російськомовних регіонів, їй складно відразу перейти на українську. Це може не подобатися її одноліткам і стати приводом для булінгу.

“Якщо ми на дитину будемо тиснути, вимагати говорити українською, бо інакше “ти не з нами”, це може спричинити ще більший спротив, – зауважує Ольга Казакова. –

Тому, коли дітей просять відмовитися від російської, вони можуть опиратися, бо в цей момент захищають свою індивідуальність, минуле й дитинство, як мінімум, у якому читали казки та дивилися мультики російською. У відповідь на свої образи діти можуть навмисно показувати, який він чи вона неукраїнські, та казати, що росія нам брат абощо”.

До слова, Ольга Казакова застерігає, якщо дитина розмовляє російською, то вчитель не має привертати до неї негативну увагу – сварити й робити зауваження. Краще продублювати почуте українською та уточнити: “Чи правильно я тебе розумію?”

БОРОТИСЯ З РОСІЙСЬКОЮ ПРОПАГАНДОЮ ДОПОМОЖЕ ЛАГІДНА УКРАЇНІЗАЦІЯ

1. Якою може бути перша реакція будь-кого з нас на російські наративи? Гнів, обурення і бажання сказати все, що думається. Утім, цей варіант треба відкинути й передусім вгамувати власні емоції.

“Якщо дати волю емоціям, виплеснути на учнів свій гнів, тоді вони досягнуть бажаної мети – привернуть увагу, зірвуть урок чи покажуть свою владу. І саме на таку поляризацію насправді розраховує ворог, вкидаючи ІПСО про мову, культуру чи історію”, – пояснює Ольга Казакова.

Владислав Штегельський теж за те, аби вчителі уникали гострих реакцій, як би не обурювало їх сказане учнями.

Але реакція вчителя на озвучені російські наративи – обов’язкова! Адже дитина каже це на уроці в присутності всього класу. Якщо вчитель ніяк не відреагує, це можуть сприйняти неоднозначно інші учні.

• У відповідь можна сформулювати питання у формі реакції, наприклад: “У мене є своя думка, але я поважаю твою. Чи є в тебе обгрунтування – не емоційне, а саме аргументоване?“
• У жодному разі не варто критикувати позицію дитини публічно в класі чи переконувати в протилежному.
• Провести таку індивідуальну бесіду може вчитель, з яким у дитини склалися довірливі стосунки.

Варто пояснити, що така позиція не може бути прийнятною в школі, вчитель із цим не погоджується, але готовий вислухати.

2. А далі можна спробувати скорегувати дитячу позицію. Наприклад, запропонувати дітям у класі подискутувати на певну тему, спираючись на факти. За умови, що в них є таке бажання.

Якщо учні готові до дискусії й згодні обговорити думку, що “України не існує” або “ми з росією один народ”, надавати слово варто тим, хто готовий висловлюватися.

Учитель може пояснити, що ми всі маємо право на свої думки, бо живемо у вільній країні й можемо вільно говорити про все, що думаємо.

Аби ця дискусія не переросла у відкритий конфлікт, Ольга Казакова радить дотримуватися декількох правил:

• висловлюватися у форматі “я-повідомлення”, тобто говорити про свої почуття, думки чи враження;
• нікого не звинувачувати в неправоті;
• не вимагати від дитини визнати свою помилку чи хибне висловлювання;
• уникати нав’язування своєї думки іншим;
• зафіксувати різні думки, наприклад, у дві колонки написати тези, чому в радянському союзі жилося добре й погано;
• дослідити дискусійне питання та знайти факти, які його підтвердять або спростують.

На уроках можна обіграти ці дискусії в різних варіаціях.

Наприклад, діти кажуть, що:

• не люблю Україну, а всі українці – нацисти;
• ми з росією “один народ”;
• яка різниця – росія чи Україна;
• України не існує;
• російська мова та література кращі за українські;
• “какая разніца, какой язик”;
• військових на війну ніхто не відправляв, вони самі це обрали.

Як реагувати на конкретні наративи?

• “У радянському союзі було добре, бо можна було, наприклад, пити воду з крана”

Аби дослідити з учнями ці тези, скажімо, учитель хімії чи біології під час розгляду останньої може запитати:

- яка технологія виготовлення труб раніше використовувалася;

- якщо труби були із суміші металів, що з ними буде через 5–10 років;

- якої якості була вода, якщо ці труби вчасно не мінялися.

На уроці математики можна порахувати, чи справді зарплати в радянському союзі були вищі ніж зараз, бо хтось каже, що можна було купити хліб за 25 копійок.

Для цього знайти дані про зарплату середньостатистичної людини та те, скільки коштувало житло – і зробити пропорцію, як співвідносяться доходи й витрати радянської родини й української сім’ї зараз.

• “Яка різниця – росія чи Україна”

Якщо хтось з учнів каже, яка різниця – росія чи Україна, учитель/ка української літератури чи мови може запропонувати написати анонімно твір-роздум про це.

- Їх можна зачитати уголос.

- Або записати у дві колонки спільні та відмінні риси між Україною та росією.

Це ж саме завдання можна зробити на уроці географії.

Підсумувати завдання можна запитанням: чи можемо ми стверджувати, зробивши порівняльну таблицю росії та України, що це одне й те ж або ми з росією один народ?

• “України не існує”

Якщо діти кажуть, що України не існує, запитати:

- тоді в якій державі зараз ми живемо – неіснуючій?

- яка країна тоді існує, а яка – ні;

- що між ними спільного й відмінного;

- які критерії свідчать про те, що країна є.

• “Яка різниця, якою мовою говорити”

На тезу про те, яка різниця, якою мовою розмовляти, можна запропонувати порівняння, до якої мови подібна українська, а до якої – російська.

Раптом у вчителя наразі немає ресурсу, аби провести такі дебати, можна зробити це на наступному уроці. Ольга Казакова вважає, що цей процес варто розтягувати в часі, адже нейронні зв’язки не змінюються за один раз.

Також було б добре впроваджувати в школах методи ненасильницької комунікації, бо агресивні реакції не навчать дітей бути свідомими громадянами України.

3. В обговореннях та й загалом для розвитку в дітей медіаграмотності й критичного мислення можна використовувати книги із посібника “Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир”:

• “Як створюють монстронароди? Книжка про пропаганду, дурнероб і Чухлера” Юлії Рацебуржинської;
• “Зеро” Юлії Ілюхи;
• “Мій дім – війна” Насті Мельниченко.

А також:

• книгу-довідник Оксани Мороз “Як не стати овочем”;
• лекції Тімоті Снайдера;
• мультфільм “Добро завжди перемагає”.

“Ніяких переконувань, хто кращий, не треба – можна оперувати лише фактами, – додає Ольга. – Якщо дитина, яка говорила щось проросійське, почує, що її не переконують у неправоті, а пропонують розібратися загалом, тоді й вона зацікавлюється таким дослідженням, яке приведе її до правди. Заодно це розвиває науковий підхід та критичне мислення, яке включатиме порівняння, аналіз, синтез зібраної інформації та висновки”.

ЗА ВЧИНКИ НЕПОВНОЛІТНІХ ВІДПОВІДАЮТЬ БАТЬКИ

Крім роботи з дітьми в класі, адміністрація школи може поспілкуватися з батьками. Владислав Штегельський наголошує, що дитина найчастіше переймає та відтворює ті думки, які чує в родині. Тож доречно з’ясувати, яких поглядів дотримуються батьки.

Також можна нагадати їм, що вони відповідають за виховання дітей. Це прописано в освітньому законодавстві. Зокрема, у статті 55 закону України “Про освіту” передбачено, що батьки мають:

• настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до суспільної моралі та суспільних цінностей;
• формувати в дітей усвідомлення необхідності додержуватися Конституції та законів України, захищати суверенітет і територіальну цілісність України;
• виховувати в дитини повагу до державної мови та державних символів України, національних, історичних, культурних цінностей України.

Анастасія Мельниченко радить скористатися досвідом закордонних шкіл, які розробляють політики своїх закладів освіти, яких мають дотримуватися учні та батьки.

У такому документі можна вказати, скажімо, що школа “за” соборну і єдину Україну, а росія наш ворог.

Нехай зі змістом документа ознайомляться учні та батьки й підпишуть як офіційну політику школи. Для дітей ця політика має бути написана зрозумілою мовою, наголошує Анастасія, а для батьків можна додати посилання на закони, де йдеться про їхню відповідальність за виховання дитини.

“Якщо з’ясується, що поширення російської пропаганди – це протест підлітків, тоді треба з’ясовувати, чи не було випадків булінгу цієї дитини в школі. Бо діти з опозиційно-викличним розладом можуть казати щось проросійське якраз через протест, спричинений булінгом, – зазначає Анастасія. – У такому випадку будуть питання не до батьків, а до школи – чому створено таке середовище, де дитина свій розлад маніфестує”.

За словами Романа Бондаренка, постійні образи дітей, чиї рідні служать у ЗСУ, можна розцінювати як булінг.

До речі, приниження військових та дискредитація ЗСУ, за результатами моніторингу Інституту масової інформації, – це один із найпоширеніших наративів, які останнім часом використовує росія в інформаційній війні проти України. У топі пропагандистських повідомлень також меседжі про українців-нацистів та дискретизацію української влади.

Та перш ніж говорити про факт булінгу:

• директор має скликати шкільну постійно діючу комісію щодо протидії булінгу;
• провести засідання, на якому визначити, які саме факти протиправної поведінки учнів зафіксовані;
• передати ці дані в ювенальну поліцію.

Ювенальні інспектори розглянуть заяву та визначать, чи справді йдеться про булінг. Можливо, це розглядатиметься як хуліганство або неналежне виконання батьківських обов’язків, пояснює юрист. Якщо кривднику немає 16 років, то відповідальність за його дії, зокрема, булінг, нестимуть батьки.

Та все ж, коли справа стосується дітей, незалежно від їхнього віку, поліція може втручатися у вирішення ситуації як остання інстанція, коли інші методи не працюють.

Бо так ми ризикуємо перетворитися на державу, у якій немає місця для діалогу і свободи думок, а все вирішується через переслідування, допити чи ув’язнення.

Це методи, які використовує росія проти своїх громадян, аби вгамувати будь-який бунт чи спротив, а також проти українців, які опинилися в окупації чи полоні рф.

На думку Ольги Казакової, краще рухатися через лагідну українізацію та ненасильницьку комунікацію. Такий варіант значно довший і тяжчий, ніж відразу бігти із заявою в поліцію. Але саме це відрізняє нас від країни-агресорки та дає змогу досягти бажаного результату.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне зображення: ГО “Смарт освіта”